24/02/2020
24/02/2020

ТЕМА ТРАНСГЕНДЕРНОСТІ В ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ: ВІД РЕЛІГІЙНОГО ЖАНРУ ДО ПОРТРЕТУ І НЮ

Трансгендерність у культурному вимірі – це тема, яка завжди хвилює. Бо породжує складну рефлексію щодо гендеру і статі, свободи вибору і детермінізму, екзистенції та есенції, архетипів аніми і анімусу… Авторка вже писала колись для ТрансЮніті про показ трансгендерності в кінота літературі. Але в образотворчому мистецтві дана тема має свою важливу особливість. Адже транс-тілесність, її зриме вираження, досі є одним з частих негласних табу суспільства.

Бодіпозитивний малюнок трансгендерної персони, виконаний французькою ілюстраторкою Марі Буазо (2016 р.)

Тож хоча література для авторки цих рядків (поруч з історією культури) є професійним, а образотворче мистецтво – ні, ви таки прочитаєте/побачите зараз статтю на дану тематику. Суб’єктивну та далеко не вичерпну. Калейдоскопічну і з домінацією картинки над словом. Яка писалася за принципом «якщо не я, то хто?» Але важливу для загального розуміння теми трансгендерності в культурі.

Богиня Афродіта з чоловічими статевими органами, древньогрецькі статуетки, праворуч – найдавніша із знайдених, яка датується ІV ст. до н.е.

Думаєте, зараз піде мова про модерн ХХ століття? Як видно із зображень вище – аж ніяк. В стародавні часи трансгендерність та інтерсексуальність (у випадку образотворчого мистецтва ці два поняття не завжди можна розділити) в скульптурі, графіці, живописі були буденною річчю. Ще навіть до виникнення писемності та цивілізації. Серед археологічних знахідок знаменитої культури Трипілля-Кукутені, яка існувала на теренах сучасних Румунії, Молдови та України, поруч з абсолютно домінуючими знахідками жіночих статуеток-оберегів є й андрогінні, з поєднанням жіночих та чоловічих первинних і вторинних статевих ознак. От тільки публікують ці зображення наші археологи вкрай рідко. Трансфобна цензура, як вона є.

Давньогрецький бог Діоніс у жіночому вбранні, мозаїка з о. Делос (ІІ ст. до н.е.)

Бог Діоніс (у римлян – Лібер) в жіночому вбранні. Нічого дивного! Веселий винолюб, який танцює під місяцем з дикими німфами-менадами, пристрасний коханець різних богів і богинь, чоловіків і жінок. Діоніс був за межами бінарної гендерності. Розтерзаний титанами та згодом відроджений із свого серця, яке вціліло. А із попелу його кремованого тіла постали першолюди. За одним з міфів – досконалі андрогіни, яких потім заздрісний Зевс розділив на статі.

Гермафродит – божественне дитя Гермеса і Афродіти (Венери), єдиноутробний суродженець Ерота та найкрасивіша дитина богині кохання. За деякими міфами мав (чи правильніше все ж небінарно – «мали») любовний зв’язок із уже згадуваним Діонісом. За ім’ям Гермафродита свого часу постав нині уже застарілий термін для позначення інтерсекс-людей. Взагалі ж, різноманіття статевих і гендерних проявів за межами бінарного погляду на людську природу було нормою в мистецтві Античності. Хоча при цьому надмірно сакралізувалося.

Богиня Кібела-Рея та її коханий/а Аттіс на колісниці. Римська позолочена патера (ІV ст. н.е.)

Все ж грецькі міфи на тему трансгендерності розповідали не лише про божеств. Є три схожі між собою історії про дівчат, які у підлітковому віці благали богів зробити їх чоловіками. У всіх цих трьох випадках боги, прислухавшись до молитов, перетворили їх на чоловіків – Іфіса, Кенея і Левкіппа. «І стала юнаком дівчина ця!» – як написав про Іфіса у І ст. н.е. римський поет Овідій. А ще є історія про прекрасного юнака Аттіса, улюбленця богині Кібели-Реї, який сам себе оскопив і перетворився на жінку, служницю своєї божественної коханої. «Ось, я діва, була чоловіком…» – написав від імені Аттіса у І ст. до н.е. римський поет Катул.

Розчеплення богами першолюдини-андрогіна, зображення на давньогрецькій вазі (IV ст. до н.е.)

Сам поділ людей на жінок і чоловіків у Античності вважався наслідком гніву богів, спотворенням первісної природи людини. Згідно древньогрецького міфу, записаного філософом Платоном у діалозі «Банкет», першолюди були саме андрогінами. Олімпійські боги позаздрили їхній довершеності та силі. Тож громовержець Зевс розділив першолюдей на статі, аби вони стали слабкими та не суперничали з богами. До речі, першолюди за Платоном містили в собі три статі, а не дві, три архетипічних начала – сонячне, місячне і земне.

Богиня Каннон – жіноче проявлення бодхісаттви Авалокітешвари, японська скульптура (ХІІІ ст.)

Цікаво, що канонічна махаянська буддійська іконографія сформувалася під впливом саме грецького мистецтва, після приходу до Індії греко-македонських військ Александра Великого у ІV ст. до н. е. Це визнають як сучасні вчені, так і сам Далай-лама XIV. Древній греко-буддизм на теренах сучасного Афганістану і Пакистану породив цікаве змішання культур. При цьому східні релігії до «зміни статі» ставилися, як до норми. Життя – сон. В одному житті-сновидінні ти чоловік, а в іншому втіленні – уже жінка. Наприклад, бодхісаттва Авалокітешвара може зображуватися у буддійському мистецтві  і як, формально, чоловік, і як, формально, жінка.

Ардханарішварі – андрогінне божество, у якого ліва грудь жіноча, а права – чоловіча, індійський горельєф (ХІ ст.)

В індуїзмі є маса трансгендерних божеств, яких залюбки стародавні митці зображали у скульптурі та живописі. Богиня Бахучара-Мати, божество Ардханарішварі (напівбог-напівбогиня), богиня Мохіні (жіноче втілення Крішни) тощо. І досі їм поклоняється частина індійських трансгендерних персон хіджр. Ардханарішварі, наприклад, символізує всепроникаючу природу бога, Шиво-Шакті, не обмежену жодним протиставленням, жодним дуалістичним (бінарним) поділом. І досі його іконографія є однією з найпопулярніших у шиваїтському релігійному мистецтві.

Сотворіння Богом Адама і Єви, мініатюра з Нюрнберзького літопису (1493 р.)

Але повернемося до Європи. Античність завершилася. Християнство, варвари, патріархальний культ сили, дуалізм добра і зла, благого духу і гріховної плоті. Закони імператорів Констата (342 р.) і Валентиніана ІІ (390 р.) проти трансгендерних жінок, яких тепер можна було обезголовлювати і публічно-театрально спалювати: такі жорстокі постановки стануть кривавою «фішкою» культури Середньовіччя. Середньовічне релігійне мистецтво, здавалось би, мало повністю витіснити тему транс-тілесності. Але ні. Ось розіп’ятий Христос у жіночому. Згідно першохристиянських уявлень про його андрогінність. Ще преподобний Максим Сповідник (580–662 рр.) писав, що може при житті Ісус і був чоловіком, але по воскресінню – досконалим Першоадамом до гріхопадінням, нерозділеним на, власне, Адама і Єву.

Св. Вігельфортіс, австрійська католицька статуя (XVIII ст.)

Правда, пізніше фемінно-андрогінний образ Христа «охрестили» свят_ою Вігельфортіс (Лібератою). І вигадали історію, яка б відділила її іконографію від Ісусової. Згідно неї, один язичницький король намагався видати свою дочку-християнку заміж проти її волі. Вільгефортіс молилася, щоб шлюб не відбувся. І сталося диво: у неї виросла борода. На бородатій дівчині принц одружуватися не захотів, і тоді розлючений батько розіп’яв свою дочку. Нині, однак, католицька церква визнала вигаданість даної історії і Вігельфортіс, як неіснуючу особу, виключили з переліку святих. Але з мистецтва нічого і нікого не викинеш. Перефразовуючи Булгакова, не лише рукописи, але й статуї і полотна теж не горять.

Злиття чоловічого і жіночого начала у досконалій людині, гравюра опозиційного до догматичного католицизму алхіміка Йоганна Мілюса, вміщена у його книзі «Філософія реформата» (1622 р.)

Мистецтво алхіміків вражає своєю символічністю. Як у сучасному сюрреалістичному лінчівському серіалі «Твін Пікс»: всі «сови» там «не те, чим вони здаються». Все у гравюрах цих маго-хіміків є чимось завуальованим. Але тема злиття чоловічого і жіночого, виходу за межі бінарності, у них одна з домінуючих. В ході Великого Діяння сірка – чоловіче начало, ртуть – жіноче начало, сіль – рух, перехід між ними, мали переплавитися у філософський камінь – недвоїстий дух, ребіс, Першоадам, в якому злиті усі протилежності.

Портрет трансгендерної жінки, мадемуазель Луїзи-Женев’єви де Бомон (першу половину життя – французький шевальє Шарль д’ Еон) (1771 р.)

А як на рахунок портретних зображень реальних транс-людей? От деякі приклади. Знаменита транс-жінка Луїза-Женев’єва де Бомон. Яка у 1755–1762 роках жила в Російській імперії, була придворною жінкою-читцем княгині Воронцової та імператриці Єлизавети І. На картині мадам де Бомон на фоні масонської символіки. Адже вона була першою жінкою, яка всупереч патріархальної традиції була у товаристві таємничих «вільних каменярів». За одним з її імен довгий час синонімом транссексуалізму був термін еонізм.

Святий Досифей Київський (1721–1776 рр.) на гравюрі ХІХ ст.

А ось святий Досифей Київський, транс-чоловік часів останніх українських гетьманів, який подвизався у Києво-Печерській лаврі. При народженні – Дарина Тяпкіна. Висвячений, як чоловік, у монахи та згодом канонізований як православний святий. Отож, навіть православ’ю транс-тематика у іконописі не чужа. В межах офіційно-богословського пояснення, що це все юродство Христа ради, а не транс- якийсь там. Ну що ж, трансгендерне юродство – підходяща тема для мистецтва. Адже юродство – це, як писав апостол Павло: «боже й немудре – розумніше воно від людей».

Симеон Соломон. Картина «Геліогабал, священник Сонця» (1866 р.)

Мистецтво на зламі ХІХ–ХХ століття починає переосмислювати старі історико-міфологічні образи в бік реалізму. Тоді ж стався сплеск переосмислення і постаті імперат_ора Геліогабала. Якого римські історики називали «ця жінка». Перша відома в історії транс-персона, вбита через свою «інакшість». У жіночому вбранні (як він і ходив, насправді), андрогінно-красивого: так зобразив його на картині Симеон Соломон, відомий британський художник, один з лідерів руху естетизму. Засуджений у 1873 році до шестимісячного ув’язнення за гомосексуальну любов. Після чого, як  колись і Геліогабал, став осміяним та опльованим сучасниками-ханжами.

Картина бельгійського художника Жана Дельвіля «Серафіта», написана ним після прочитання однойменного твору Бальзака (1932 р.)

Жан Девіль був не лише бельгійським художником-символістом, але й теософом та окультистом. Натхненний містичним романом Оноре де Бальзака «Серафіта» (1834 р.), він написав однойменну картину. У романі французький письменник змалював життя андрогінної персони Серафіти-Серафіта, якого бажають і чоловіки, і жінки та про «справжню» стать якого постійно сперечаються. Старі міфи на новий лад.

Сальвадор Далі. «Тайна вечеря» (1955 р.)

А от «великий і жахливий» сюрреаліст, геніальний Сальвадор Далі по своєму переграв на картині «Тайна вечеря» (1955 р.) андрогінність Христа. Ісус у нього, безбородий і натхненний, змальований із… дружини митця Гали. Приміщення, де відбувається Тайна вечеря, виконане в стилі модерн чи хай-тек із великими скляними вікнами, стіл – із кам’яних плит. Це підкреслює трансцендентність драми Христа, яка розгортається у вічному «зараз», а не просто у 30-х роках І століття у місті Єрусалимі. Месія тут абсолютно за межами людських понять про час і простір. Він на полотні Далі тотально усюди та в різних часових вимірах, при цьому залишаючись цілісним, присутнім тут-і-зараз, в центрі картини буття. Апостоли ж чи то моляться, чи то просто сплять, занурені, як і все людство, у свої сновидіння-марева. Картина є не лише ілюстрацією до євангельської історії Ісуса, вона – про пробуджену недвоїсту (небінарну?) природу, яка потенційно дрімає у кожній людині.

Лілі Ельбе. «Вечір біля озера» (1917 р.)

Нікого з трансгендерних персон не зображали так багато в живописі, як знамениту Лілі Ельбе (1882–1931 рр.). Це заслуга її дружини, Герди Вегенер (1886–1940 рр.), яка перемальовувала образ Лілі навіть після того, як їхній шлюб (у зв’язку зі зміною статі Лілі, яка до того юридично вважалася Ейнаром Вегенером) було анульовано і пара в 1930 році розійшлася. І сама Лілі була пейзажисткою і, мабуть, першою відомою художницею трансгендерною персоною в історії. Але її дружина була дійсно знаменитою, як на свій час, мисткинею.

Герда Вегенер. «Задоволення Ероса» (1925 р.)

У Франції Герда досягла великого успіху, її роботи в стилі модерн та арт-деко виставлялися на таких знаменитих виставках, як «Осінній салон», «Салон незалежних», «Салон гумористів» та ін. Крім того, вона працювала як ілюстратор на журнали «Vogue», «La Vie Parisienne» , «Fantasio», «Rire» і «La Baïonnette». Були в неї у Франції роботи і на лесбійську тематику. Стала Герда Вегенер знаменитою і в своїй рідній Данії, де теж виставляла з успіхом свої роботи.

Герда Вегенер. «Дзеркало» (1931 р.)

У  надії коли-небудь виносити і народити дитину, Лілі в 1931 році перенесла операцію, метою якої була трансплантація матки. Через відторгнення організмом пересадженої матки 13 вересня того ж року вона померла. Герда на цей момент переїхала жити до Північної Африки. За деякими даними, про смерть своєї колишньої партнерки вона дізналася лише за кілька років. Ймовірно, саме тому в 1935 році й була створена Гердою картина, де Лілі посмертно зображена з дитиною на руках в оточені янголів. Або ж ця картина є вираженням мрії Лілі, про яку знала Герда. От і вийшла сумна, а все ж і світла трансгендерна Мадонна.

Герда Вегенер. «Мадонна з дитям і янголами-музиками» (1935 р.)

Ну що ж, зробимо тепер перехід від транс-тематики у художньому мистецтві, до трансгендерних персон, які були митцями/мисткинями. Про Лілі Ельбе вже було згадано. А тепер ще згадаємо творчість японського графіка французького походження Поля Жаколе (1896–1960 рр.). У вузькому розумінні, він не був трансгендерною людиною. Але в широкому, парасольковому значенні, ми можемо його вважати транс-персоною. Адже він був не лише геєм, але й гендер-флюїдом.

Поль Жаколе. «Довірена особа» (пер. пол. ХХ ст.)

У живописі Жаколе став чи не єдиним не японцем за етнічним походженням, якого в Японії визнали за одного з класиків національної гравюри ХХ століття. Працював над темами гравюр індивідуально, згідно принципів укійо-е. Його самобутня творчість ще за життя користувалася популярністю як в Японії, так і в США та Європі. Нині роботи Жаколе люблять не лише мистецтвознавці, а й антропологи: він доволі точно передавав культурні особливості у зовнішньому вигляді тогочасних японців, айнів, корейців, полінезійців.

Поль Жаколе. «Таїтянки» (пер. пол. ХХ ст.)

Цікавий факт: через те, що Жаколе був геєм і гендер-флюїдною людиною, у 1950-х антидемократичних маккартиських роках йому був заборонений в’їзд у США. У відповідь митець здійснив публічну акцію непокори: приїхав до Канади й демонстративно перейшов з її частини Ніагарського водоспаду на американську. Як на мене, Жаколе у білому костюмі з тростиною на перетині канадської і американської частин Ніагарського водоспаду вартий полотна якогось маститого художника. Із, скажімо, назвою «Предтеча ЛГБТ+ революції: ніагарське хрещення».

Поль Жаколе. «Автопортрет» (1923 р.)

А як справи із сучасними митцями/мисткинями, трансгендерними персонами? Ось кілька доволі цікавих постатей. Шиван Мяу народилася у 1956 році, а транс-перехід здійснила у 2003-му. Відома арт-постать  богемного Нью-Йоркського району Іст-Віллидж. Вона організовувала культовий місцевий сквот Umbrella House, знімалася в короткометражках, створила із транс-персон панк-бенд PeP GirlZ, малює комікси і картини, які є мистецьки та комерційно успішними. У деяких з них в якості робочих матеріалів використовувалася котяча шерсть і екскременти – факт, який викликав захоплення у журналістів The New York Times і Huffington Post. Котоактивістка, яка постійно рятує бездомних вусато-хвостатих. А ще котоманія – улюблена тема її картин.

Шива Мяу. «Коти-квіти», ХХІ ст.

Джуно Берч – сучасна манчестерська драг-діва та художни_ця. Її образи засновані на гіпертрофованій жіночності, естетиці «Степфордських дружин», американській моді 1950-х–1960-х років і відчутті своєї «іншопланетності». ЇЇ картини, як стверджує сам_а мист_киня: її власний транс-досвід, переломлений у вимірі художньої творчості. У певній мірі, це квірне доведення до абсурду бінарного ідеалу гіпержіночності.

Джуно Берч. «Тінь», ХХІ ст.

Транс-жінка Закарі Друкер народилася в 1983 році в Сиракузах (США). Живе в Лос-Анджелесі. У 2005 році закінчила бакалаврат Школи візуальних мистецтв, Нью-Йорк (спеціалізація «фотографія»); в 2007-му отримала ступінь MFA в Каліфорнійському інституті мистецтв (спеціалізація «фотографія і медіа»). Учасник групових проектів в Італії, Швейцарії, Франції, США. Найбільш значимий міжнародний проект з її участю – 54-те Венеційське бієнале (Павільйон Swiss Off-Site, проект Curtat Tunnel). У 2019 році для видання Broadly зробила фотосток The Gender Spectrum Collection з трансгендерними моделями: всього 180 художніх фоторобіт.

Одна з фоторобіт Закарі Друкер для трансгендерного проекту «Колекція гендерного спектру» (2019 р.)

Не можна оминути увагою і таку сучасну англійську художницю, одну з найвідоміших із групи Молодих британських митців, як Дженні Савіль. Вона присвятила свою творчість традиційному фігуративному живопису маслом. Її мальовничий стиль порівнюють з манерою Люсьєна Фрейда і Рубенса. Фігури на її полотнах зазвичай більші від натуральної величини, а нашарування фарби дають чуттєве відчуття поверхні шкіри і маси тіл. Сама будучи цис-жінкою, від 1992 року захопилася темою трансгендерності, як філософсько-мистецького осмислення антидетерміністського підходу до розуміння статі. У 1994 році художниця провела багато годин спостерігаючи за пластичними операціями у Нью-Йорку. Савіль відома монументальними образами жінок, у тому числі й трансгендерних. Часто у стилі ню.

Дженні Савіль. «Перехід» (2004 р.)

Ну і на завершення, ще кілька мистецько-активістських цікавинок. Одна з них – культова інсталяція американської художниці Хізер Дьюї-Хагборг «Ймовірно, Челсі». Слово «ймовірно» в назві має на увазі, що будь-яка з 30-ти тривимірних масок, створених на основі генетичного матеріалу Челсі Менінг, може бути її точним портретом, а може і не бути. Челсі Меннінг спочатку увійшла в історію як інформатор Бредлі Меннінг, як_ий опублікува_в в інтернеті у 2010 році відеозапис розстрілу мирних іракців військовослужбовцями США. За передачу секретних документів WikiLeaks військовий трибунал США засудив Меннінга, як_ий служи_в в Іраку, до позбавлення волі строком на 35 років. Не покидаючи в’язниці, Меннінг зроби_в камінг-аут, як транс-жінка та в 2015 році пройш_ов курс гормональної терапії і офіційно ста_в Челсі. Режим тюремного утримання не допускав витоків інформації, тому за межами в’язниці ніхто не знав, як стала виглядати Меннінг.

У будь-якому з тривимірних зображень при дуже великому бажанні можна побачити як Меннінг до транс-переходу, так і нинішню Челсі, яка в 2017 році достроково вийшла на свободу після семирічного ув’язнення. Втім, дивлячись на її портрети із 3D-принтера, можна з таким же успіхом сказати, що вони зображують якихось людей взагалі – без специфічних расових чи статевих ознак.

Хізер Дьюї-Хагборг. «Ймовірно Челсі» (2015–2017 рр.)

У 2019 році бразильський художник Рубем Робірб створив скульптуру, присвячену вбитій з особливою жорстокістю бразильській транс-жінці Дандарі Сантуш. Виставлена робота 4 листопада в одному з парків Нью-Йорка. Відкрита вона напередодні Міжнародного дня пам’яті трансгендерних людей, який щорічно відзначається 20 листопада. На відкритті була присутня транс-спільнота Нью-Йорка. Знакова робота. Сумно, але за деякими підрахунками за останнє десятиліття в світі було вбито 3313 трансгендерних людей. І це лише згідно загальнодоступних і доведених справ. А в реальності, мабуть, цю цифру (разом із тими транс-персонами, яких довели до самогубства) можна збільшити у кілька разів.

Рубем Робірб. Скульптура, у вигляді розірваного на двоє метелика, присвячена убитій з особливою жорстокістю бразильській транс-жінці Дандарі Сантуш. Нью-Йорк (США), 2019 р.

Сумно, але трансгендерна тема в мистецтві теж буває переслідувана. Тож ми повернулися до того, про що говорили на початку: про негласне табу зображення транс-тілесності, яке подекуди все ще має місце. У 2019 році в Баку відбувся фестиваль сучасного мистецтва «Дівоча вежа. Бути жінкою». Відома сучасна шведська художниця Кароліна Фалкольт створила на стіні закинутого бакинського комбінату картину-графіті «Трансгендер». По завершення фестивалю, азербайджанська влада 27 вересня «Трансгендера»… знищила. Але ж пам’ятаєте? Мистецтво не горить. Тому тут – фото репресованої творчості.

Кароліна Фалкот. «Трансгендер» (2019 р., фотографії первісного вигляду роботи та пізніше спаплюженої азербайджанською владою).

Тема трансгендерності в українському мистецтві потребує окремого дослідження. Не заглиблюючись, наприклад, можна згадати принаймні одну роботу на дану тематику львівської художниці, яка творить під псевдонімом Kinder Album: у 2015 році вона виставлялася, серед інших робіт мисткині, в київському PinchukArtCenter. А також, по свіжих слідах можна пригадати фотопроект  FEMININE лауреатки спеціального призу конкурсу молодих художників МУХі 2017 та учасниці програми American Arts Incubator в Україні 2018, художниці Марії Порошковської (в колаборації з Сергієм Моргуновим). Презентований він був у червні 2019 року в рамках КиївПрайду 2019. Отож, для FEMININE було знято серію художніх фотографій, які показують життя героїнь – шести українських транс-жінок – а також моменти їх спілкування з художницею та іншими цисгендерними жінками: подругами, мамами, сестрами.

Відкриття FEMININE відбувалося в один день з івентом авторки даної статті ««Образ транс-людини в поп-культурі: видимість чи стигматизуючий стереотип?»», тож пишеться тут про це із приємними спогадами.

Одна з фотографій проекту FEMININE (2019 р.)

І анонс. У березні 2020 року в лондонській галереї Тейд відкриється виставка 25-ти портретів транс-жінок і драг-квін авторства всесвітньо відомого американського митця україно-лемківського походження Енді Воргола (1928–1987 рр.). Багато з них ніколи раніше не представлялися назагал. Чимало з цих робіт з’явилися у 1974–1975 роках, коли італійський арт-дилер Лучано Ансельміно замовив низку портретів транс-персон.  Але й до того Воргол залучав транс-жінок до зйомок у своїх авторських фільмах «Плоть» (1968 р.) та «Жіночий бунт» (1971 р.) Є серед робіт художника і портрет Марши П. Джонсон, яка зіграла важливу роль у Стоунвольських бунтах ЛГБТ+ спільноти Нью-Йорка (1969 р.)

Енді Воргол. «Хелен»: робота із серії портретів транс-персон «Леді та джентельмени» (1975 р.)

Ну що ж, час спинитися. Тема трансгендерності в художньому мистецтві, направду, всеосяжна і невичерпна. Авторка сподівається, що її стаття-калейдоскоп із різних підтем великої транс-арт-теми змусила читачів задуматися. Над трансгендерністю, проблемою гендера в цілому, метаморфозами буття. Або ж просто подарувала кілька хвилин естетичної насолоди.

 

Авторка – історикиня Яна Лишка

Spread the love

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked *