30/11/2020
30/11/2020
30/11/2020

Я зробила зворотній перехід. Але не тому, що я не трансгендерна людина

Майже в кожній класній кімнаті в Америці висить мапа, спонукаючи школярство замислитися про неосяжний світ навколо них. Але чому люди так бояться надихати юнацтво замислитися над їхньою власною ідентичністю?

Примітка редакції: Цей матеріал є частиною серії відгуків на статтю Джессі Сінгела «Коли діти кажуть, що вони трансгендери», опубліковану в Атлантік.

Мій перший поцілунок із хлопцем стався задовго до мого переходу. У 17 я знала, що я дівчина, але я також знала, що дорослі навколо мене до цього не готові. Тож я вирішила: якщо я не можу бути дівчиною, то можу хоча б удати, що я хлопець, якому подобаються інші хлопці.

Це сталося взимку 2014 року. Я добре пам’ятаю, тому що саме тоді моя юна душа відкрила для себе пісню «Lover I Don’t Have To Love» гурту Bright Eyes. Це не просто бездоганно виконана пісня, це емоційні американські гірки. У супроводі піаніно Конор Оберст співає: «Я б хотів коханця, якого не треба кохати. Я б хотів хлопця надто сп’янілого для балачок».

Сидячи вдома в невеличкому селищі штату Мен, я відкрила програму для обміну повідомленнями й набрала текст пісні у вікні для вихідних листів. А потім тихенько, аби не розбудити батьків, піднялась у свою кімнату й лягла спати.

Плітки про те, що я гей, розлетілися швидко і в нашому консервативному робітничому містечку мали руйнівний ефект. Друзі почали віддалятися, бо остерігалися, що їх побачать поруч із кимось, хто може опинитися геєм. Батьки та вчителі почали дивитися на мене інакше. Чесно кажучи, я скептично ставилася до власних вчинків. Так само скептично ставились і мої однокласники. Для них я залишалася гетеросексуальним хлопцем, допоки не з’являться докази того, що я гей, – той самий принцип, що й з обвинуваченнями в суді.

«Якщо ти гомік, то поцілуй його», – сказав один з однокласників, вказуючи на єдиного іншого гомосексуального хлопця в нашому класі, який, безсумнівно, ще не слухав гурт Bright Eyes.

До того моменту моя ідентичність завжди була таємницею. А тепер мої однолітки намагалися відкрити істину. Але чому я не пробувала дошукатися сама? Чи не цим повинні займатись учні старших класів?

Я зробила так, як забажали мої однокласники. Під яскравим світлом флуоресцентних ламп кафетерію я дозволила хлопцю поцілувати мене. Було приємно, але нічого не ворухнулось у моєму серці. Він цілував мене як хлопець, який цілує хлопця. А мені необхідно було, щоби він поцілував мене як хлопець дівчину. Однак я вдячна за можливість спробувати. Пошуки були невід’ємною частиною мого шляху до самої себе як молодої квір-персони.

Якби я покинула спроби після того єдиного поцілунку з хлопцем у старших класах – я була б загублена й досі. Зрештою я знайшла свій шлях саме завдяки рокам самотніх пошуків ідентичності і протистояння дорослим. Не в змозі звернутися до медичної установи, щоб отримати призначення гормонів, я все одно почала перехід. Я презентувала себе як жінка, але моїми венами текла кров із тестостероном, і це відчувалося таким неправильним. Від цього було важко. Так само було важко від того, як мене сприймали інші, як вони поводилися зі мною. Одного разу, коли я пізно ввечері поверталася додому з роботи, троє чоловіків почали кричати, що я «трансуха». Потім вони перейшли до фізичного насилля.

Після того випадку я зробила зворотній перехід. Я зробила зворотній перехід не тому, що я не трансгендерна людина. Я зробила зворотній перехід тому, що цисгендерні люди чинили такий фізичний та моральний наступ, що я здалася.

Знадобилося кілька років, щоби відбудувати втрачену впевненість і знову почати перехід. Цього разу я звернулася до послуг інклюзивних і компетентних медичних органів. Рівень моєї тривоги можна було б зменшити, якби дорослі просто вислуховували, звертали увагу, довіряли мені. Наступним поколінням не повинно бути настільки тяжко.

Ось про що я думала, поки читала статтю Джессі Сінгела у випуску Атлантік за липень/серпень. «Що стосується фізичних втручань, сучасний світ підкидає нові складнощі батькам, – пише Сінгел. – Де проходить межа поміж тим, щоби не відчувати себе дівчиною, бо це важко в суспільстві, та тим, щоби потребувати гормональної терапії для зменшення дисфорії, яка інакше не зникне? Як батькам побачити різницю?»

Усім своїм текстом Сінгел палко наголошує, що молоді люди, які досліджують свою транс*ідентичність, можуть і не бути транс*особами. Він зауважує: «Дехто із дітей відчуває дисфорію з дуже раннього віку, але з часом вони починають жити в комфорті з власним тілом». Таким чином Сінгел намагається надати батькам сподівання на те, що їхня дитина не є трансгендерною, навіть якщо сама так про себе говорить. Він залишає батькам достатньо простору для сумнівів, щоби розглянути можливість стримувати ідентичність їхньої дитини. Це безвідповідально.

Сінгел продовжує розповідати про те, як дослідження ідентичності може завдати шкоди, якщо підлітки почнуть фізичний перехід: «Деякі із втручань є незворотними. Люди по-різному реагують на гормональну терапію, але зміни, що стосуються тембру голосу, волосся на тілі та інших фізичних характеристик, наприклад розвитку молочних залоз, можуть залишитися назавжди». Ці слова звучать так, ніби Сінгел намагається залякати читачів настільки, щоби вони не давали молодим транс*людям бути собою.

Майже в кожній класній кімнаті в Америці висить мапа, спонукаючи школярство замислитися про неосяжний світ навколо них. Але чому люди так бояться надихати юнацтво замислитися над їхньою власною ідентичністю?

Стаття Сінгела спирається на ідею складнощів, які виникають, коли підлітки роблять вибір щодо своєї ідентичності. Але він не розглядає інші складнощі, які присутні в житті дитини в той самий час, складнощі, які ми вважаємо нормальними. Юнацтво починає аналізувати свою гендерну ідентичність приблизно в той же час, коли необхідно визначитися із коледжем. І хоча дослідження показали, що 75 відсотків студентів зрештою повністю змінюють спеціальність, ми однаково залишаємо за підлітками рішення, чи брати їм кредит на навчання розміром у тисячі доларів аби вступити до коледжу. Молодь по всій країні робить складний вибір, чи займатися сексом, чи пити на вечірці, чи з’їхати від батьків до окремої квартири. Досліджувати й отримувати досвід – саме так ми привносимо зміни до власної ідентичності. Це було, є й завжди буде нормальним.

Сінгел використовує слово «складнощі» кілька разів упродовж своєї статті. Він натякає, що батьки дітей, які відкривають свою трансгендерну ідентичність, напевно, перебувають у стані паніки. Більш того, батьки відповідальні за те, щоби провести чітку межу, до якої дитині дозволено досліджувати власну ідентичність. Це найбільш очевидно в тій частині, де Сінгел розповідає про Хезер і Майка, батьків чотирнадцятирічної Клер (всі імена змінено), яка зрештою вирішила, що їй не варто робити перехід. Сінгел пише: «Найважливішим кроком було виявити підтримку, тобто, у розумінні Хезер і Майка, погодитись із заявою доньки про те, що вона трансгендер.  Навіть якщо вони самі були не так уже й впевнені». Це абсолютно нормально для підлітків – спробувати те, що здається їм правильним. Але Хезер і Майк не поспішали звертатися до медичних установ, аби надати Клер допомогу. «Вони казали їй, що займаються пошуками, але поки що безрезультатно». Вони також обмежили її доступ до інтернету. Подібні перешкоджання глибинному аналізу самоідентичності з боку дорослих можуть закінчитися для підлітків селфхармом або навіть гірше.

Дозвольте розповісти вам історію. Декілька років тому, коли я займалася волонтерською діяльністю на телефоні довіри, я отримала дзвінок від підлітка із регіону, відомого як Біблійний пояс. Особа, що телефонувала, була на межі. Пошепки вони розповіли, що не наважуються говорити про свою трансгендерність із батьками, але відчайдушно потребують аби їх вислухав хоча б хто-небудь. Не відкладаючи слухавки, я знайшла декілька ресурсів у їхньому місті. Коли я спитала, чи є в них поряд ручка, щоби записати номери, я почула, як вони зітхнули з полегшенням. Нарешті, у них з’явилася змога звернутися за підтримкою.

Я й сама глибоко зітхнула, коли поклала слухавку. Я була вдячна за можливість допомогти цій дитині протриматися до кінця ночі. Але невдовзі відчуття полегшення змінилося фрустрацією. Так не має бути – щоби підлітки шукали підтримки серед незнайомих людей. Вони б мали звертатися до батьків. І не жити з думкою, що розкривати свою трансгендерність можна лише в стані кризи. Який прецедент ми з цього маємо?

Є одна кричуще очевидна деталь, спільна для всіх, кого Сінгел опитував для своєї статті про зворотній перехід. Ви помітили? Усі вони живі.

Згідно з дослідженням, проведеним у 2015 році організацією PACE (благодійна установа, що займається питаннями психічного здоров’я ЛГБТ-спільноти), 48 відсотків трансгендерних людей віком до 26 років, за їхніми власними свідченнями, намагалися скоїти самогубство. Крім того, 59 відсотків повідомили, що замислювалися над цим упродовж останнього року. Для порівняння, дослідження PACE також виявило, що кількість цисгендерних людей віком до 26 років, що робили спроби самогубства, складає 26 відсотків.

Лілі Алкорн було 17, коли вона наклала на себе руки. Вона залишила допис у мережі Tumblr про те, як прагнула, аби її бачили тим, ким вона є. Смерть Ліли Алкорн привернула міжнародну увагу. «Чим довше чекаєш, тим складніше зробити перехід, – написала вона. – Я у відчаї від думки, що до кінця життя виглядатиму як чоловік, одягнутий у жіночі речі. У свій шістнадцятий день народження я плакала всю ніч, тому що батьки не погодилися на мій перехід».

Упродовж стількох років суспільство не робило абсолютно нічого для трансгендерної молоді. Люди повинні повірити: молоді особи, які блукають у пітьмі, шукаючи свою ідентичність, побачать світло в той момент, коли будуть готові. І коли б цей момент не настав – він буде прекрасним.

У своїй статті Сінгел говорить, що не існує єдиного рішення для батьків трансгендерних дітей. У цьому він має рацію. Але він помиляється в іншому: коли зображує спроби дослідити ненормативні гендерні ідентичності як щось страшне, як шлях, який приведе до небезпек, до складнощів. Сінгел пише: «Деякі сім’ї опиняться на роздоріжжі й не знатимуть, який із напрямків найкращий».

Ніхто не знає, який із напрямків виявиться найкращим. Але це частина нашого життя.

Джерело: medium.com
Авторка: Robyn Kanner
Перекладач_ка: Рудько М.
Редакторка: Olesya Sviridova

 

How useful was this post?

Click on a star to rate it!

Average rating / 5. Vote count:

No votes so far! Be the first to rate this post.

Spread the love