19/05/2019
19/05/2019

Star T*rek: усім капітанам зорельотів присвячується. Частина II

Як ви могли помітити, моє невдоволення собою того часу стосувалось переважно зовнішності. Щодуже показово: у нашому суспільстві жінок (і тих, кого визначають як жінок) оцінюють виключно за зовнішністю. Це автоматично створює у людини фіксацію на претензії до свого тіла.

Те, наскільки ти відповідаєш нормативним уявленням про вроду, і є в патріархальному соціумі мірилом твоєї цінності як людини, як особистості.

Авжеж, у цьому списку технічних характеристик, які вимагаються, є пункти не тільки про довжину ніг, об’єм стегон та розмір грудей. Ще є «смачно готувати», «бути милою” (цей пункт за сутністю те ж саме, що і попередній, просто упакований гарніше), «бути турботливою донькою», «турботливою дружиною», «турботливою матір’ю».

До речі, ви вже помітили дещо схоже? Усі вимоги-стереотипи стосуються обслуговування інших людей, спонукання бути зручною для них, не дратуватися, створювати максимальний комфорт для свого оточення. Для усіх навкруги, окрім себе.

Саме це навіюється половині людей на планеті, саме цією отрутою насичують мозок – брехею про якесь жіноче призначення. Про призначення бути служницею та секс-об’єктом.

«Любі жінки! Будьте завжди такими гарними та радуйте нас своєю вродою!» – знайомий вираз, що вже набив оскому), чи не так? А давайте розшифруємо! «Любі жінки! Болісно намагайтеся відповідати вигаданим і нереальним догмам вроди, продовжуючи й надалі обслуговувати нас у бажанні бачити вас сексуальними об’єктами, що нормально виглядяють». Ось про що всі ці побажання насправді.

До слова, скільки би не набрали вторинних пунктів (з тих, що не про зовнішність), ви все одно будете невдахою в очах патріархального суспільства, якщо ваш образ не відповідає тим самим зовнішнім критеріям. «Ну так… Вона дуже турботлива, добра та чуйна, але, блін, зовні не фонтан». Гарній же в очах соціуму жінці «вибачається» нестача вторинних пунктів: «Так, вона, звісно, стерво рідкісне, але гарна, зараза!».

І в першому, і в другому випадках саме зовнішність – те, навколо чого обертається оцінка та остаточний вирок.

Таким чином, основним догматом нормативності є умова відповідати зовнішньо. Ну або хоча б намагатися. Ніщо не викликає такої люті, як жінка, щодобровільно та усвідомлено відмовилася грати у ці ігри. Тому терзання та комплекси більшості жінок стосуються саме зовнішності. Це не є доказом дурості чи поверховості, як багато хто вважає та висміює в анекдотах. Це – природна реакція створіння на жорсткий відбір. І не їхня провина, що умови відбору – повна лажа

Велика проблема також у тому, що жодне особисте досягнення, ніякі знання, вміння та навички не зроблять жінку в очах патріархального суспільства успішною, якщо немає відповідності пунктам з того самого списку.

Аленасправді й відповідність все одноне змістить фокус на особисті якості. Тому що в подібній структурі соціуму цінність жінки визначають не вони. Кажучи грубо, ти можеш бути будь-якою високою професіоналкою (ха, зазначте, що й тут сама по собі фізично нейтральна властивість «високості» означає «добрий» по суті нейтральна властивість наділяється значенням «добре-погане»), але після твого повернення з космічної місії тебе будуть питати про те, чи складно робити макіяж у невагомості і як ти наважилась так надовго залишити дітей. В той час, як твоїм колегам-чоловікам будуть ставити питання про специфіку місії та на робочу тематику.

Думаю, тепер зрозуміло, чому в процесі відігрування жіночої гендерної ролі мене переважнохвилювали питання зовнішності. Я просто нічого не міг з цим зробити, існуючи за тодішнім своїм сценарієм всередині патріархальної матриці.

Кажучи «відіграючи роль», я не маю на увазі, що тоді вже знав, що граю. Ні, я зрозумів це, лише коли вийшов з визначеної мені за народженням сюжетної канви. Як персонаж розуміє, що він всередині оповідання, лише тоді, коли стикається з чимось або кимось ззовні та отримує нагоду порівняти, так само й я усвідомив, що був в середині ролі лише, коли зіткнувся з інформацією про те, що ці ролі взагалі існують і що відігрувати їх все життя не обов’язково. Це знання підчепило мене ніби гачком під ребра й висмикнуло назовні. Й, скажу я вам, це було до біса болісне прозріння.

Сприйняття гендерної ролі як чогось природнього, визначеного від народження (про таке ж помилкове сприйняття природності та невідворотності смерті поговоримо якось іншим разом), являє собою заплутане сплетіння шаблонів, стереотипів і помилкових уявлень. Воно розрослося навкруги, пронизуючи всі прошарки соціуму, і проросло всередині нас, жорстоко пришпилюючи до незмінних координат в цій системі.

Змінити своє становище в цій сітці координат неймовірно складно. Навіть просто повернути голову та побачити ряди і ряди таких самих, як і ти людей, що втиснені в сплетіння нормативності, – потребує зусиль і спричиняє дискомфорт. Обмежувальні шипи догм можуть бути непомітними, доки ти нерухом_а, але будь-яка спроба змінити положення виявляє їх занадто болісно.

Більш того, твої рухи розповсюджують коливання по усьому сплетінню та зачіпають інших в’язнів. Недарма люди з таким лютим спротивом зустрічають намагання інших змінити своє становище в цій гендерній павутині й тим паче спроби цілком виплутатися з неї. Це не дивно: незмінність гендерних ролей сприймається як один з основоположних принципів усього навкруги, а спроби цю структуру змінити (навіть якщо намагається інша людина) викликають приховане відчуття, що опори навколишньої реальності коливаються, сітка знайомих координат зміщується, а світ – руйнується.

Чому не можна просто визнати за іншими право змінювати їх положення в цьому гендерному лабиринті, а самим залишатися там, куди помістив соціум, якщо даній людині там більш-менш комфортно? Ну, щоб визнати це право необхідно прийняти, що зміна положення взагалі можлива. А для цього треба спочатку визнати, що, якщо зміна положення можлива, то всі ці гендерні ролі – не така вже константа, не щось незмінне. Але визнаючи це, людина автоматично вибиває грунт визначенності з-під ніг у самої себе. У когось виникнуть питання: «Що тоді визначає особисто мене як чоловіка або жінку? Хто я?» Ставити собі подібні питання ми не любимо, бо вони сприймаються як втрата контролю над своїм життям і реальністю навкруги. Інші замисляться над тим, що світ зовсім не такий як звична зручна картинка в голові. І якбагато невідомого може ховатися за розфарбованою завісою, котру до цих пір людина сприймала як реальний світ і котра,як виявилося насправді, є лише досить помилковим його відображенням.

Зрозуміло, що велика частина таких думок не усвідомлюється. Вони нагадують китів, які пливуть у темних глибинах. Алевсе-таки відчуваємо їх ворушіння – хоча б за окремими коливаннями інших шарів нашої особистості. Й нам страшно, що кит вирішить піднятися на поверхню й принесе хаос, розхвилювавшизовнішньо спокійні до цього води. Тому ми воліємо не заглиблюватисьв знання, які потенційно несуть небезпеку, й залишати все як є.

Цей страх знайшов словесне втілення в приказках « Знання примножує скорботу о”, «Менше знаешь – краще спиш», та дитячому «Якщо заплющити очі й не дивитися на чудовисько, то воно мене не помітить». А ті люди, що змушують замислитися, чиї дії розкривають несправжній фасад, оголюючи прошарки реальності, хто самим своїм існуванням змушує зазирнути в очі власним демонам, кто пробуджує наших внутрішніх китів до життя… ну, їх ми не любимо.

Простіше кажучи, люди не люблять змін. І в першу чергу змін у власній свідомості.

Немає жодних зовнішніх наглядачів у цій гендерній в’язниці. Усі ми від народження в’язні у ній і одночасно всі ми – наглядачі для себе і інших.

Тому мені й було складно прийняти ідею власної трансгендерності. Точніше буде казати про ідею не-цисгендерності, відсутність ідентифікації себе як цисгендерної людини, цисгендерної дівчини. Бо це значило б зіштовхнутися з новою інформацією, яка однозначно змінить мене, не дозволить мені думати як раніше. До цього я відчував себе в пастці гендерної зумовленості. Але знаете, тут така штука: це була звична пастка, я освоювався в ній десятиліттями, й відчувати дискомфорт деякою мірою було для мене вже зоною комфорту. Це був знайомий дискомфорт.

Трансгендерний перехід сприймався якоюсь алхімією, чіт-кодом, застосувавши який, ти не знаєш, де опинишся. Срібнічеревички можуть перенести Еллі, але це відчувається як дорога без вороття, шлях у невідомі місця без компасу та карт.

На фоні нових перспектив заняття в залі стали здаватися лише тренувальним табором в сенсі виходу з зони комфорту. На той час я працював з залізом вже паруроків точно. Увесь цей час я й не думав про трансгендерність, визначаючи себе просто як дівчину, котрій подобається атлетично виглядати. Важливо розуміти, що не всі дівчата, які «качаються» – трансгендерні люди (переважна більшість цілковито ні), і не всі транс*маскулінні люди тренуються в залі (більшість якраз ні). Тобто прогнозувати будь-якій мускулистій валькірії трансгендерний перехід буде практично 100% помилкою. Особисто мені тренування в залі просто допомогли зрозуміти, що досягнення атлетичної форми не вирішило певних внутрішніх складностей, а це в свою чергу несвідомо дало поштовх копати далі.

Взагалі робота на набір м’язів подобалась мені своєю передбачуваністю. Це як у хімії: якщо змішати потрібні реактиви в визначеній кількості, отримаєте передбачуваний результат. З біохімією наших тіл те ж саме: знаючи закони, за якими працює тіло, та розуміючи, який результат тобі потрібен, ти можеш скласти формулу для його досягнення. Дотримуйся її потрібний час – і досягнеш мети. А неспішність змін (ростити м’язи – заняття не для поспішних) дозволяла свідомості плавно звикати до обводів тіла, які змінювалися, і до внутрішнього відчуття сили, яка зрростала.

Це було дуже зцілюючим для мене тоді, під час життя в жіночій гендерній ролі. Роблячи себе все більше атлетичнимвсупереч уявленням соціуму про нормативно гарний жіночий образ, я повертав собі свою суб’ектність і контроль над своїм тілом. А розуміння процесів, які відбуваються в організмі – того, як ростуть м’язи та збільшується сила, – дозволило мені відійти від емоційно обумовлених оціночних суджень про своє тіло.

Це насправді звільняє: реальні знання, що та як треба робити, щоб змінити своє тіло, розуміння, що ти насправді можеш це зробити, – усе це не просто дає відчуття контролю, але дозволяє припинити себе ненавидіти. Припинити прирівнювати себе до свого тіла. Припинити сприймати себе як сукупність параметрів з відтінком “добре-погано” в залежності від цифр на мірній стрічці або вагах тапочати відчувати себе капітаном зорельота, принципи роботи якого зрозумілі, конфігурацію якого ти можеш змінити, знаеш, як це зробити забажанням, та найголовніше – твій корабель має зовсім іншу цінність, ніж просто гарно виглядати. О ні, призначення зорельота – нести розум до далеких зірок.

Саме це є основною метою. Сила двигунів, маневреність, потужність озброєння, вміння прокладати шлях крізь туманність – ось це насправді важливі показники. Утилітарні, обгрунтовані, логічні. Вони слугують меті, яка важлива для капітана корабля, а не для зовнішнього спостерігача.

Я був одночасно капітаном, інженером і механіком, я перебудовував свій «Тисячолітній сокіл», змінював його під себе. Зростаюча сила, можливість підтягнутися, віджатися, підняти якусь вагу були цінні для мене, так як були особисто моїми, були прив’язані до фізичної реальності, не залежали від думки та оцінки оточуючих.

Люди могли висловити свою думку, наскільки гарно/потворно я виглядаю, вони могли продовжувати оцінювати мою зовнішність, мої дії. Але вони не були в змозі вирішувати, чи підтягнувся я в принципі на турніку, чи ні, чи присів я зі штангою, якщо я насправді це зробив.

О так, люди продовжували давати оцінку самим діям, їх доречності/недоречності для дівчини, їх відповідності нормативним уявленням про гендерні ролі. Але вже було неможливо суб’ективно оцінювати чи була, грубо кажучи, піднята ця штанга, чи ні. Ці речі від них не залежали. На відміну від конструкта вроди, фізичні дії були напряму заякорені вреальність і ні в чиїх силах не було спотворити їх, дати їм суб’ективну оцінку або інше читання. Це були факти.

Як і багато інших, мій розум був поранений і змучений спробами відповідати нездійсненим вимогам зовнішньої оцінки. Усвідомлення того, що я маю силу робити щось, фізичний факт існування чого не залежить від сприйняття оточуючих, стало цілющим зіллям для моєї свідомості. Це додало мені цінності в моїх власних очах.

І так, для когось іншого це не обов’язково буде саме про фізичну силу. Але для мене зпрацювало саме це.

Подальшим цілющим заняттям стали бойові мистецтва. Як і у випадку з фізичною силою, для мене це здебільшого про знання та навички, які пов’язані з реальністю і не залежать від чужої суб’єктивної оцінки.

Що мені подобається в поєдинку, це можливість провести емпіричний тест тут і зараз. Тест, який проводиться в неупередженому Всесвіті з незмінними фізичними законами. Твої навички та вміння перевіряються саме реальністю, їх існування не залежить від штучних соціальних конструктів.

Поєдинок – це максимально позагендерне місце для мене; поле, де мають значення тільки реальні вміння учасників і більше нічого. Це окремий кишеньковий вимір, місце чистого емпіризму та логіки. Обожнюю це.

Я, так само, як мій друг і тренер, сприймаю поєдинок як взаємодію двох систем, які перевіряють, котраз них досконаліша. Системиі тут – це не самі люди, системи – це сукупність ідей силової взаємодії, а суддями виступають непідкупні фізичні закони нашого Всесвіту.

Гендер і біологічна стать людей, через чиї тіла ці системи діють, не є визначальним фактором. Уточнення, що тут під гендером я в основному маю на увазі досвід гендерної соціалізації, тобто досвід життя в тій чи іншій гендерной ролі, тому що здебільшого саме гендерна соціалізація прошиває наш мозок певним чином.

У той же час гендерна соціалізація з високою долею ймовірності буде впливати на співвідношення корисних/шкідливих елементів системи. Але впливати будуть й інші фактори: різний економічний і соціальний досвід, приналежність до інших груп, що є привілейованими або дискримінуються, фізичні та ментальні особливості й багато іншого.

Світ навколо сповнений шкідливого коду, серед якого лише іноді трапляється корисний. Ми не вміємо ставити захист для мозку, нас цьому не навчають; скоріше, навпаки, в нашому соціумі правильними та корисними вважаються шкідливі кодування. онструкт «справжня жінка»/«справжній чоловік» є одним з прикладів такого шкідливого коду. Інші приклади: «старших треба поважати», «одне кохання на все життя», «вища освіта» (де цінність в папірці, а не в реальних знаннях), « жертвувати собою заради родини/коханих», релігія (ця взагалі забагована з ніг до голови), « вищість нації» і тому подібне.

Гендерний конструкт – лише один з багатьох. Але віруси він в мозок підкидає знатні, живучі – на десятиріччя роботи над собою. Я сам, не дивлячись на вісім років життя не в жіночій гендерній ролі, зловив і здихався далеко не від усіх. Їх багато й вони прописалися на багатьох рівнях: від невпевненості у власних силах, невпевненості управі на власну думку, у праві бути почутим, у праві не обслуговувати людей емоційно/інформаційно/як завгодно ще, в невірі у власну здатністьперемогти (бо дівчат не вчать перемагати, їх вчать поступатися і «бути мудрішими»).

Спорт в цьому мені допомагає неймовірно, даючи можливість отримати реально діючі навички й перевірити їх на практиці, мати наочні практичні результати, які я кидаю на іншу чашу терезів, на противагу тій, що з сумнівами. Спорт дозволяє любити себе, даючи неймовірне відчуття взаємодії мозку та тіла, а також цієї дружньою пари з навколишнім простором і створіннями, які в ньому існують.

Та в кінці кінців, це ж просто неймовірно круто й насправді приноситьморе задоволення – апгрейдити особистий зореліт, в якому подорожує мій допитливий розум:)

Автор: Tangarr Forgart, активіст, спортсмен,
тренер з раціонального мислення

Spread the love
  • 71
    Shares

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked *