26/06/2019
26/06/2019

Початок соціалізації при трансгендерному переході mtf: особиста історія

Соціалізація при трансгендерному переході – складна річ. Пожартую, що Україні це подібно до середньовічного квесту в пошуках Грааля. Ти йдеш вперед на свій страх і ризик, сподіваючись на перемогу правди. Але не знаючи до кінця, чим все скінчиться. Йдеш, просто тому, що не можеш інакше. І будь що буде.

Дана розповідь – це мій власний досвід транс-жінки, яка лише трохи більше року як почала робити камін-аути. І яка лише на початках своєї нової соціалізації при транс-переході. Досвід кожної трансгендерної людини унікальний. Та при цьому, всі вони мають і спільні риси. Тож далі – мої суб’єктивні переживання. Короткі спостереження, чого можна очікувати від суспільства, розпочавши свої «пошуки Грааля». Інших проблем при транс-переході я у цій статті зачіпати не буду.

Якщо комусь це у чомусь допоможе, чи наштовхне на якісь важливі думки – моя історія була не дарма. Сподіваюся, колись з таких розповідей буде, після об’єктивного аналізу, виведено цілісну програму по соціальній адаптації трансгендерів в Україні.

Марш до Міжнародного дня пам’яті трансгендерних людей, які загинули в результаті трансфобії, 2017 р

* * *

My history – це досвід людини з відносно невеликого міста в Західній Україні. Де немає жодної ЛГБТ+ організації. Та де релігійна догма і віра у праву ідеологію – це всьо і ще трішки. Де в безінтернетній юності не те що «трансгендерність», а навіть давнішого терміну «транссексуалізм» не звучало. Так що своїм переживанням у оточуючому суспільстві я не знаходила навіть словесного маркера.

Мій перехід розпочався добре́нько так за тридцять. Коли остаточно постало шекспірівське запитання: «To be, or not to be». Проблеми провінційного традиціоналістського суспільства: особливості людей мало враховуються. Будь як всі, а цвях, який стирчить – буде забитий. Отож, поява вже нормального інтернету стало просто спасінням, «вікном у світ». Саме звідти я дізналася, що я не унікальна в своїх переживаннях і що в Україні люди теж роблять транс-перехід. Що є організація «Інсайт», яка надає допомогу трансгендерам.

І от – поїздка до Києва. Хвилююча зустріч з координаторкою трансгендерного напрямку «Інсайту» Інною Ірискіною. І вперше переживання, що ти не сама, що є такі ж люди, як ти. Що за себе варто поборотися, а «not to be» – це завжди встигнеться. Тож варто спробувати жити. Бути собою.

* * *

Які були перші кроки соціалізації? Ім’я. Я з дитинства сприймала себе як дівчинку, потім – жінку. Але жіноче ім’я… У фантазіях воно могло бути різне. Але от я вперше кажу, хто я. У різних людей воно по різному. Хтось хоче розірвати зв’язок з минулим. Мені ж важливо було, що я – це я завжди. Що я цілісна людина. Що початок переходу – це лише шлях чесного визнання того, хто я є, а не виринання якоїсь субособистості. Тож від паспортного Сергій, було зроблено крок до жіночого варіанту імені Сергіяна. Але швидко воно скоротилося до Яни. Хоча перший варіант декому теж подобається – ну нехай. Головне, що маючи ім’я ти можеш відважно заявити іншим – я є! І це, мабуть, один з перших кроків соціалізації. Майже магічний крок.

* * *

FEM Talks у Києві, 2017 р.

Перша публічна зустріч, на лекції по трансгендерності, де я назвала себе Яною, була стресова. Ти переживаєш радість, змішану зі страхом, що тобі скажуть, чи натякнуть щось типу: «ей, а що це за одинтут Яна». Зовнішній пас ще ж взагалі «нетейво», за своїми внутрішніми критеріями. І тут важливою була допомога перших людей зі спільноти, з якими довелося познайомитися, їхня підтримка. Які без жодних «але» спілкувалися зі мною за принципом «рівна рівній».
Перша зустріч, де ти назагал називаєшся дійсно своїм (а не нав’язаним тобі за паспортом) іменем і спільнота тебе приймає: це потрясаючий досвід. Тож так, важливо це робити саме у дружньому колі. Бо перший позитивний досвід закладає віру в те, що, зрештою, й інші зможуть тебе прийняти такою, як ти є. Принаймні, багато хто.

* * *

Після ейфорії, від того, що ти десь змогла бути собою, постає питання це «десь» розширити до «багато де». І, зрештою, «всюди». З соціальними працівницями і працівниками, які б вели транс-людину в процесі транс-переходу, в нас не дуже. А от фахова психологічна допомога – цілком реальна. Головне, не звернутися до «фахівця» з трансофобними установками. Найкраще таки звернутися до тих, хто співпрацює з ЛГБТ+ спільнотою.

Я дуже вдячна психологам «Інсайту»: Нікіті й Стасу. За те, образно кажучи, дзеркало, яке вони ставили переді мною. За усвідомлення, що має бути гармонія між рухом уперед і зважанням на безпеку. Що в суспільстві невеликого міста людям треба звикнути до твоїх змін. Та що й себе не треба силувати. Йти, насолоджуючись перемінами. Зупиняючись на проміжних етапах переходу на скільки завгодно довго, якщо є такий внутрішній посил.

От моє оточення бурно обговорює мої перші, ледь помітні сережки-гвіздочки в обох вухах. Питають: «А-а… це з поваги до козацьких традицій». Блін: «Ні!!Тому що мені подобається їх носити!». За якийсь час волосся трохи відростає, сережки стають куди як помітніші, до них додаються інші прикраси. І це вже не викликає такої бурі у оточення.

* * *

Феміністичний марш у Львові, 2018 р.

Особисто для мене від початку й надалі, в плані соціальної адаптації важливим є активізм. Марші, транс-конференції, мої статті та публічні виступи на ЛГБТ+ тематику. Це те, що надихає, витравлює насаджену суспільством внутрішню трансофобію і комплекс меншовартості. Дає силу і гордість. Те, що виводить мене за межі тривоги про себе, бо борешся за права усіх транс-людей. Відчуття солідарності з транс-спільнотою – це важливе переживання «свого» суспільного середовища.
Дивовижно, як вболівання за інших, за їх успішні трансгендерні переходи знімає страхи у мені. Дає сил у цьому полі взаємопідтримки робити ще один крок вперед, і ще. Кожна поїздка зі свого міста до Києва, чи ще деінде на акції за права ЛГБТ+ людей, феміністичні заходи, дають мені такий заряд, на якому після повернення додому ще довго можна сміливо кидати виклик суспільним скрепам.

* * *

Мене довго насилували, в плані відповідності приписаному при народженні гендеру. Перехід же має бути чимось іншим – свободою. Але патріархальне бінарне суспільство хоче контролювати навіть його. Показово, що подруги сприймають мої камін-аути простіше. Переходять практично відразу на Яну. Друзі – набагато важче. Тож робити камін-аути чоловікам – треба бути готовою до чого завгодно.

От відкриття близькому другові. І його щирі переживання, що: «як з другом, я з тобою ділився усім… Але ж з дівчатами не можна ділитися складними, глибокими речами». Ну п…ць.  Інші товариші мені озвучують, що оk, будь жінкою. Але тепер нав’язливо пропонують мені ходити в сукнях, якщо я хочу щоб мене називали Яною та… готувати, коли я приходжу до цих хтосіків у гості.

До транс-жінки ставляться іноді з посиленою упередженістю. Ну, «нормальна» жінка ще може ходити у штанах і без косметики, але ти… Якщо хочеш «заслужити» свій перехід – будь приймаючою, терплячою, не конфліктною, няшною. Вчись жіночності, під чим мають на увазі гіперфемінність. Дивися передачі про стиль життя «світських левиць» і топ-моделей та переймай хоч щось з їхніх образів. Коротше кажучи, будь приємним нам об’єктом.

Але для мене транс-перехід – це про свободу бути собою. І я намагаюсь відстоювати її. Я все ще не можу в соціумі, скажімо, з’явитися у сукні будь де, будь коли, просто тому, що мені хочеться. Але викидати усі свої штати? Обожнюю джинси, і точно не збираюся їм зраджувати. Готувати люблю, але коли є натхнення. Люблю бодіпозитив і людську природність у подачі себе. Вільне самовираження і відкритість, а не рольові гендерні ігри. Тож, як на мене, важливо, щоб адаптація в суспільстві при транс-переході не перетворилася на перехід з клітки в клітку. Якщо гіперфемінність йде від серця – це виглядає гармонійно і прекрасно! Але це не може бути шаблоном для всіх жінок.

* * *

Логотип Міжнародної конференції «Трансгендерність: виклики та перспективи» організованої Insight LGBTQ NGO, 2018 р.

Соціалізація у соцмережах – це одна з перших можливостей, які я здійснила. Якийсь час у мене було дві фейсбук-сторінки – зі старим ім’ям і нова. Згодом стара була видалена. Через соцмережі я спілкуюся з величезною кількістю нових знайомих: перепискою, з відеозв’язком. І це зараз величезна частина мого життя. Через це спілкування я теж отримую досвід бути собою.
Є й кумедні речі, пов’язані з патріархальними відносинами. Досить було відкрити фейсбук-сторінкуYanaLyshka, як регулярно до мене стали подаватися в друзі незнайомі чоловіки (багато, чомусь, з арабських країн) які присилають сердечка, віртуальні квіточки і усяке такоє. Хоча у мене і аватарка то, як правило, картинка якась, а не фото. Н-да: вторгнення у простір незнайомої жінки для багатьох чоловіків, схоже, є «нормативним правом».

* * *

Але не все у патріархальному суспільстві просто веселить. Чоловіча соціалізація (як би від неї я не мучилася) не вчить чогось боятися. Жіноча у нашому суспільстві – так. Зі змінами в зовнішньому вигляді, раз за разом виникають ситуації, коли до тебе чіпляються чоловіки. І тут мізогінія і трансофобія взаємно посилюють небезпеку.
Від літа десь раз у місяць повторюється ситуація. Загалом, я люблю прогулянки вечірнім містом. І тепер до мене іноді з розв’язними «ей, дєвушка» чіпляються чоловіки. Іноді – починають вагатися, хто я є. Варіанти різні були. «Ти пацан, чи дєвка?» і коли мовчки проходжу, сакраментальне «Й…ний пі..р!». Один раз компанія мені зіганула. Було й поблажливо-зверхнє, але без агресії, здивування і запитання «Ти дівчина? Жінка? Хлопець?» Троякість запитання мене здивувала не менше.

Тож тепер я розумію, що таке оминати пізно ввечері темні вулички, периферичним зором відстежувати компанії чоловіків напідпитку, аби їх оминути подалі та уважність у малолюдних місцях. І взагалі, ввечері стала гуляти менше, хоча деякі такі ситуації виникали і посеред дня. Ну і таке – після зірваного транс-маршу в Києві у цьому році газовий балончик у мене теж з’явився.

* * *

Марш рівності у Києві, колона «Інсайту», 2018 р

У невеликому місті «всі всіх знають». Дивовижний момент: сприйняття когось як чоловіка, чи як жінки є просто силою вивченої соціальної звички. І це не абстрактна теорія. Вже навіть зараз, на початках мого транс-переходу, незнайомі мені люди у різних сферах життя при комунікації часто звертаються до мене в жіночому роді. Не тому, що я представилася Яною, а тому, що так вони мене зчитують. Спочатку – це викликало ейфорію. За кілька місяців почало сприйматися вже як норма.

Люди, які мене знають, не зчитують мене як жінку, поки я їм прямо цього не скажу. І навіть після камін-ауту, дехто не може змінити свого сприйняття. Говорять як їм тяжко, як я їх потрясаю і просять «не тиснути» на них, у плані необхідності тепер говорити про мене в жіночому роді. Це живий доказ того, що гендер – таки об’єктивне поняття, яке описує наші соціальні конструкти, стереотипи. І що бути чоловіком, чи жінкою – це не питання біології.

І ще таке. У менших провінційних містах трансгендерність – це досі щось незрозуміле для обивателя. Тож, попри мої особисті стосунки з жінками, серед знайомих пішли чутки, що все це було «для прикриття» того, що я гей. Люблю, поважаю і дуже ціную своїх знайомих геїв: ви чудові друзі! А от я – жінка, а не чоловік. При транс-переході треба усвідомлювати, що різницю між сексуальною орієнтацією та гендером у нас більшість людей у суспільстві досі не розуміють. Особливо в провінції. Дискримінації в реальному житті пересікаються, є інтерсекційними. Тож трансфобія може поєднуватися і з мізогінією, і з гомофобією водночас.

* * *

Все ж, одяг є сильним маркером при соціалізації. Светр-плаття, прикраси, відросле волосся, жіноче взуття і куртка, джинси в обліпку і легка косметика. Цього достатньо, щоб сприйняття, принаймні з боку незнайомих людей, змінилося. Навіть якщо ЗГТ ще лишень почалося і особливих змін у тілі немає.

А ще – це велика радість. Нарешті дозволяти собі вдягати, носити, те, що хочеться. Це вивільняє великий об’єм енергії, який до того йшов на самоподавлення, стримання своєї природності. Соціалізація, яку дівчата проходять у підлітковому віці, ти проходиш за тридцять. Але емоції, мабуть, такі ж. Вміння підібрати одяг, прикраси, експерименти з косметикою, епіляція, певні поведінкові патерни. Успіхи і невдачі в цьому. Це радісний, натхненний  процес! А ще психологічне відчуття, ніби молодість знову повернулася. І це приємно.

* * *

Камін-аути – невід’ємна передумова нової соціалізації. Найтяжче – рідним, хоча тут сказати правду, як гору з плечей скинути, та на роботі. Друге – важче. Якщо працюєш на державній роботі, змушена і після відкриття себе частині людей, певних змін ззовні продовжувати діяти не в своєму гендері. Так, я вже можу дозволити собі (окрім, хіба що, спідниць), вдягати будь-який одяг, жіночі черевички з невисоким каблуком, користуватися легкою косметикою і вдягати прикраси. А також зрідка говорити про себе в жіночому роді, хоча загалом – просто уникати в розмовах гендерно маркованих слів, щодо себе.

Я не приховую на роботі свої поїздки на ЛГБТ+ акції. Та навіть на організованих мною, у своїй науковій установі, заходах із історії правозахисного руху говорю публічно про права моєї спільноти.  Нещодавно, до Дня прав людини, вдалося, для підкріплення перед аудиторією свого виступу, на фотодокументальній виставці повісити матеріали й про рух за дотримання прав ЛГБТ+ людей. Та, звісно, я булана такому заході відкритоюперед присутніми.

Тим небагатьом, хто питав мене в лоб, до чого оце все, я робила камін-аути. Від однієї співробітниці у відповідь отримала засвідчення поваги до мене, за чесність і сміливість бути собою. Але більшість часу на роботі поки доводиться грати чужу гендерну роль. Правда, зараз я там виражаю себе вже швидше небінарно, а не в чоловічому гендері.  Але я все ж не небінарна персона, а транс-жінка: тож все це для мене незадовільно і моя боротьба за право бути собою триває.

Це втомлює неймовірно. Але поки що немає психологічних ресурсів вимагати належного звернення до мене. Як компенсація, поза роботою соціалізація, як жінки, наче сама собою пришвидшилася. Ті люди, які не схотіли сприймати мій перехід, пішли з мого оточення. Поза роботою я Яна, або йдіть кудись у скрепні тумани. Близьке оточення від цього у моєму місті поменшало. Тож живого спілкування, а не по скапу, чи при поїздках в інші міста – в рази поменшало.

* * *

Нова соціалізація в зрілому віці, у місті, де всі тебе знають, як науковця– річ непроста. Починати публічно, думається, треба на френдлі заходах. У мене в цього році таких було кілька. Зокрема, на презентації книги «Чому не варто боятися фемінізму» та показі фільму на ЛГБТ+ тематику «Сільвана» в рамках мандрівного фестивалю Docudays UA.
Публіка на таких заходах більш-менш дружня. Але все одно, у першому випадку після мого запитання про транс-фемінізм і супутнього йому камін-ауту дехто вийшов із зали. В другому – мусила виступити, бо люди мали почути, що ЛГБТ+ люди є і в моєму місті, а не лише «десь у Швеції». Довелося дискутувати з викладачкою, яка добре знає мене ще з часів навчання в університеті. При співробітнику з моєї роботи у залі. Звісно, роблячи публічний камін-аут, як транс-жінка.

Радісно було, коли моя подруга Олена з луцької ЛГБТ+ спільноти підтримала мене у дискусії. Взагалі, обидва ці рази дали відчуття свободи і сили. Без нашої видимості (хоч наскільки виходить: життєві обставини у кожної є дуже різні), я переконана, неможливо змінити ставлення у суспільстві до прав ЛГБТ+ людей загалом і до себе зокрема. Тут особисте і загально соціальне переплітаються.

* * *

Кадр зі шведського документального фільму «Сільвана» («Silvana – väck mig när ni vaknat»), 2017 р.

Соціалізація у партнерських стосунках… Ох. Я знала, що якщо камін-аут партнерці/партнеру робиться вже після значного прожитого разом часу життя, велика ймовірність розставань. Я дізналася про подібні історії від свої нових транс-подруг. Але все одно надіялася на свій 1%. Його не сталося – з партнеркою ми розійшлися. І це стало великим стресом.

Як же з новими стосунками? Тут у мене немає досвіду, лише купа проекцій й невпевненостей. Як тепер мене сприйматимуть? Визнавати мою ідентичність одне, а чи захоче хтось особистих стосунків? Історії міцних пар, які зародилися вже під час транс-переходу, мене надихають. Та все ж, соціалізація себе як партнерки, досі не реалізована. І породжує невпевненість, як все, чого ще не було у житті. Взагалі,  думаю, тривожність за соціалізацію при транс-переході в зрілому віці таки більша, ніж у молодому. Інерція старих схем сильніша, більше вкорінена.

* * *

Соціалізація, як транс-жінки вивільнила велику кількість подавленої енергії. Завжди думала, що я – інтровертка. Схоже, так я хибно сприймала свою хронічну депресію і небажання жити. За рік після початку камін-аутів у мене з’явилася така кількість нових знайомств, що у своїй схильності до інтраверсії доводиться засумніватися.

Прикро, що у моєму місті немає жодної ЛГБТ+ організації. Не знаю я тут, на жаль, інших транс-людей. Але нові ЛГБ подруги і друзі, нехай їх з’явилося в моєму міському оточенні не так і багато, дозволили отримати безцінні навики соціалізації. Вони чудові, підтримуючі. З ними я можу дозволити повністю бути собою. І це дає досвід, який поступово з «малого» соціумного спілкування можна переносити у «велике».

* * *

Гендерно-марковані простори на початках нової соціалізації… Роздільні туалети – це вічний біль. Ілюстративна картинка коротко і ясно виражає її суть. І момент ще такий: йдеш по приписаній у паспорті статі – не те, що був прямо таки страх «наб’ють», але є момент, що ніби зраджуєш собі. Йдеш по своєму гендеру – таки дискомфортно, що хтось тебе не так зчитає по зовнішньому пасу і підніме скандал. От і стараєшся в гендерно-марковані туалети не ходити зовсім, по можливості. Йошкін кіт, відчуваєш себе якоюсь «статистичною похибкою» в нашому інклюзивнофобному суспільстві. Це дратує, ага.

* * *

Одним з найпроблемніших моментів соціалізації при трансгендерному переході, це коли ваші фото, ім’я, графа «стать» у старих документах не відповідають новим реаліях. Юридичні моменти цього – поза межею цієї статті. А от щодо соціалізації, то, здавалось би, це не питання її початкового етапу.

На практиці, це виявилося не зовсім так. Треба враховувати, що якщо у вас більш-менш андрогінна зовнішність, то зміна одягу, зачіски, епіляція на обличчі, навіть без ефектів від ЗГТ і трансгендерної хірургії може зробити вас іншою в очах людей. Ті, хто бачить вас регулярно, через поступовість змін ніби менше їх помічають. Люди, яких ви бачили давно, можуть вас просто не впізнавати.

От до цього я виявилася психологічно не дуже готова. Наприклад, коли мій хороший знайомий, якого я рік не бачила, у відповідь на моє привітання почав щиро питати, хто я. А нещодавно я йду отримувати пересилку на «Новій Пошті». Дівчина бере паспорт і каже: «Добре, це отримувача. Дайте мені ще ваш».  І вперше мені розгублено доводиться пояснювати, що я – це я. Дивне відчуття: радість, що у зовнішньому пасі вже є зміни. І розуміння того, що соціалізація при трансгендерному переході містить чимало труднощів.

* * *

Марш до Міжнародного дня пам’яті трансгендерних людей, які загинули в результаті трансофобії, 2018 р.

При новій соціалізації ми свідомо, чи несвідомо копіюємо певні моделі поведінки. Так і при транс-переході. Ти захоплюєшся чиїмись життєвими історіями. Хочеш подібним чином втілити їх у своїй долі.

І це нормально. Успішні історії інших надихають. А їхній життєвий досвід дає можливість не йти всліпу, мати якісь орієнтири. Але все ж, треба пам’ятати, що твоє життя – унікальне. Що твоя дорога виникає під твоїми ногами. Тому треба прислухатися до своїх потреб.

За рік я дізналася масу особистих історій транс-людей. В плані соціалізації, зі змінами (через медкомісію) графи стать у документах, чи лише імені, або й тільки фотографії. При цьому, у різних варіаціях: із ЗГТ, чи без неї, з операціями, чи без них. З вираженням себе, при соціалізації, максимально фемінно, чи як гендерно-неконформної жінки. Зі зміною роботи, чи залишаючись на старій. Факторів багато. Аналізуючи досвід інших, варто усвідомлювати свої можливості й бажання. Та розуміти, що щось ти можеш пройти швидше за інших. А на щось, конкретно тобі, треба буде багато часу. А щось тобі, насправді, непотрібно. І це не робить когось true трансгендером, а когось ні. Це робить кожну трансгендерну людину унікальною, справжньою, а не продуктом якоїсь міфічної транс-«норми».

* * *

Ніде правди діти – нова соціалізація при транс-переході потребує певного фінансового додаткового навантаження. Коли ти небагато заробляєш, це стає проблемою. Страх не заробити гроші на ЗГТ. Страх втратити роботу і не знайти, через непряму відмову тобі, як транс-людині, нормальну нову. Мої депресії відступили, а от соціальної тривожності й приступів паніки побільшало в рази. Але дивовижно: вивільнення енергії від припинення самоподавлення, робить можливим пошук додаткових можливостей. Коли є для чого жити, знаходяться сили і для пошуку ресурсів.

Куди я дійду в трансгендерному переході? Чи припиниться моя боротьба і настане нарешті просте to be? Це важливі питання. Але, зрештою… Мені подобаються слова Лаоцзи, що: «Шлях, який можна пройти, не є правдивим шляхом». І так: для мене транс-перехід – це вічний рух до своєї внутрішньої правди. Тож поки він триває – я дійсно живу.

Авторка статті – Yana Lyshka

Spread the love
  • 80
    Shares

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked *