28/05/2020
28/05/2020

Фахівець, активіст, наставник, людина: щоденна дорога до справжнього себе

З Русланом Ніязовим ми познайомилися три роки тому під час волонтерства на КиївПрайд. На той час усі транс*люди, яких я знали, були медійними персонами. Їх радше можна було зустріти на ТВ-шоу, панельних дискусіях або в першій колоні серед селебріті, а не серед звичайних волонтерів та волонтерок. Простий, відвертий хлопець, який легко ділився власним досвідом — таким я його запам’ятали тоді. Й таким він залишається досі.

Напередодні Всесвітнього дня боротьби з гомофобією, біфобією та трансфобією ми поспілкувалися з Русланом про повсякденне життя транс*людини в Харкові, яке пишається своєю «толерантністю».

Про усвідомлення себе як транс*людини

Усвідомлення… Ось класичний випадок. Я нещодавно зустрівся з родичкою. «Чи завжди це було? Чи з дитинства?» — це такі класичні запитання, на які кожен дасть свою відповідь. У когось так, у когось інакше. У кого так — тут зрозуміло, чому. А в кого ні…

Доки людина є дитиною, дітям неважливо взагалі — хлопчики вони чи дівчата. У мене проблем із машинками не було ніколи, гаражик з’явився, коли мені було… Навіть не пам’ятаю, коли його купили. Конструктори, всі ці іграшки завжди були.

У мене ніколи не було проблеми з тим, що не можна чимось гратися. Ляльок було багато, та понад усе мені був дорогий чоловічок, пошитий з шинелі, якого я знайшов на горищі у сараї. Шкода, але в мене його відібрали та викинули бо він «ганьбив сім’ю» своїм виглядом. Але в нього була історія…

Потім, у дитинстві, компанія у дворі: якщо ми подивилися якийсь фільм і там були індіанці, то луки потім мали всі — й хлопці, й дівчата. Потім ми дивилися щось інше — й усі бігали з пістолетами. Грали у квача, у хованки, тобто з цим проблем у мене ніколи не було.

А от з грою у «доньки-матері» в мене не склалося відразу. Не хотів — і все. Вмовили один раз спробувати. Відчуття стресу, ніби я хтозна-чим займаюся, і це не схоже на інші спроби пограти у щось нове. Років чотири було, тільки-но до садочка привели. Пам’ятаю досі.

А от усвідомлення прийшло вже набагато пізніше.

У багатьох так: коли люди виростають тоді починаються питання, яким саме ти хочеш бути. Якщо ти будеш, як усі, — тебе любитимуть, ти будеш хорошим, тобі будуть ставити певні «плюсики», тебе будуть у чомусь заохочувати. Якщо будеш поводитися інакше, виглядати інакше — у тебе будуть проблеми. Проблеми навіть не в конкретних питаннях, а проблеми будуть загалом.

Починаючи з того, чи будуть з тобою спілкуватися, вітатися сусіди, й закінчуючи тим, на кого ти будеш навчатися та як взагалі будеш працювати.

Наприклад, я не пам’ятаю, здається, зараз іде розмова про те, що жінкам можна буде працювати водійками в метрополітені. Я точно знаю, що мені це було цікаво, але це було й близько неможливо. Це було в принципі неприпустимо у всій нашій системі.

Але сказати, що робота, вибір професії — це і є транс*питання? Ні. Безумовно, жінки можуть працювати ким завгодно, як і чоловіки, це взагалі ніяк не залежить від гендера. А ось питання, чи може жінка зробити щось таке, чого не може чоловік, і навпаки — це все залежить від конкретної людини.

Наприклад, чоловік з однією будовою тіла ніколи не зробить того, що може чоловік з іншою будовою тіла. Або чоловік чи жінка можуть бути програмістами або не можуть, і то залежить від хисту. Я хотів бути психологом і документи подав до університету, ще коли мені сімнадцять було. Не склалося.

Про те, чому колись всі програмістки були жінками

Зараз усе змінюється. Це добре, що все змінюється. І саме попри те, що все змінюється, однаково існують транс*люди. Тому що розуміння, що ти інший, що тобі некомфортно, розуміння й почуття заздрості до того, ким саме тобі хотілося би бути. Думаю, це такий лакмусовий папірець: коли людина когось бачить, не виникає заздрощі до тих обставин, які не зачіпають особисто.

Якщо я ніколи в житті не хотів бути кимось, я ніколи не заздритиму. А от якщо я бачу когось і розумію, що я хотів би бути таким, виникає відчуття, що саме ось це — воно моє, але воно не в мене. Коли на тебе дивляться, з тобою спілкуються, а ти знаєш про себе щось, чого не можеш сказати взагалі, ніколи… Зараз це стало можливим. Раніше це було немислимо.

Чому раніше це було немислимо? Тому що не зрозумів би ніхто. Не було навіть інформації про те, що такі люди існують, що є хтось інший хто хоча б приблизно подумав про те, про що думаю я. А от варіант, що мене вважатимуть божевільним, — це очікувано. Адже зазвичай усе, що не зрозуміло, потрапляє в цю категорію.

Я й сам на той момент не знав, що мені робити з собою. Зрозуміло, що ніхто не знав, що з цією інформацією робити далі.

Та було дуже лячно розповідати про себе близьким. А страх цей був реальним, обґрунтованим. Страх, що мені доведеться провести решту життя десь у місцях із дивними людьми, — він був сильним.

Коли я ставав старшим, родичі розуміли, що я незвичайний, і їхня політика виховання стала диктаторською, бо в багатьох питаннях мій дух свободи проривався назовні.

Наприклад, я сказав, що носити одяг і поводитися, як заведено у нашому оточенні, — не закон Всесвіту, а лише норма культури, і якби ми народилися в іншій країні, то й норми були б інші. Після цього родичі вирішили, що дитина в них геть божевільна.

Зараз я дожив до тих часів, коли для багатьох це реальний логічний факт.

А мені було дуже важко навчитися мислити не так, як це вмію я. Одяг можна одягнути інший, але коли намагаєшся змінити та переінакшити світосприйняття, до гарних наслідків це не призводить.

Про поштовх до транс*активізму?

У мене виходу іншого не було. Транс*активізм зі мною стався.

Ніхто мене туди тоді не кликав. Коли я дізнався, що я такий не один, що є інформація, що є такі люди, я можу знайти таких людей, — виявилося, що у Харкові є місце для ЛГБТ-спільноти, і я туди прийшов.

Я належу до ЛГБТ-спільноти. Я думав, що там, напевно, зустріну транс*людей. Але я їх там не зустрів. Це було прикро, це було неочікувано. Хоча б двоє-троє. Але я не знайшов нікого.

Мене ця ситуація не влаштувала, мені тоді нагально хотілося подивитися на таких, як я. Це для мене було життєво важливо.

Звісно, я знав про те, що вони є в Києві. Купив білет і поїхав у Київ — подивитися, познайомитися, поговорити. Неймовірно радий був їх бачити. Збираються разом, спілкуються, є така можливість, є таке місце.

Я ще дещо робив із собою в той час: мені треба було схуднути, підкачати м’язи. На роботі бачили, що я чимось дуже зайнятий, що я змінююся. Всі говорили, що я поводжуся вкрай дивно, та радили лікуватися. Я казав, що зі мною все добре. Розповідав, що худну навіть не тому, що не їм. Так, дієта була, але це було просто здорове харчування.

Але після усвідомлення, що я можу бути собою, у мене зникла депресія, з’явився сенс жити, якість життя покращилася у рази, задоволення від життя з’явилося, кілограми танули.

Минуло кілька місяців, мабуть, місяців дев’ять, — і я дозрів до камінг-ауту. Думав, скажу людям, навіщо я все це роблю, — і мені буде легше, і їм. Що мені буде легше сказати про себе. Їм зараз не зрозуміло, навіщо це все, а якщо я їм скажу — це поставить крапки над «і».

Ні, не поставило. Все стало ще гірше. Якщо раніше мені радили лікуватися, то тепер радили лікуватися наполегливо. Зараз, згадуючи все це, я розумію, що жив у пеклі, під таким моральним пресом, у напруженні.

Щодня мені ставили вигаданий діагноз.

Наприклад, мені казали, що ходити пішки до найближчої станції метро — це вже божевілля, і я цим себе вбиваю. А казали так ті, для кого це складно. Тому я й не пропонував тим, хто не може цього зробити, робити так, як роблю я.

Була відкрита трансфобія. Вона й в особистому спілкуванні виражалася, і в роботі теж палиці в колеса встромляли. Доходило буквально до очних ставок перед завідувачкою: є моя версія — і є інша версія, щоб нас розсудили стосовно роботи. Дискомфорт був надзвичайний.

Оскільки я цікавився психологією, усіма цими речами, то розумів, чому людина так поводиться. І така війна тривала майже рік. Як я це все пережив — не знаю.

З одного боку, мені було дуже страшно йти, оскільки там принаймні мене вже знали, там я мав роботу, засоби для існування. З іншого боку, я зрозумів, що це не пара місяців, це не півроку, це вже так довго, так боляче, так тяжко, так енерговитратно, і просвіту в цьому немає.

Тому я просто пішов. І пішов в нікуди, не знаючи, як бути далі. Назад я вже не міг повернутися, а далі — далі я просто ходив і відразу працедавцю розповідав, хто я.

Запитання були, м’яко кажучи, некоректні. Аж до прямих запитань про те, що в мене в штанях, як виглядають мої геніталії. На що я, звісно, просто розвертався та йшов геть. Я не зможу далі працювати з цими людьми, я навіть діалог продовжувати не хочу. Ми взагалі про роботу прийшли поговорити?

Мені вдалося знайти роботу. Вдалося. Працедавцю було байдуже. Їм було важливо, щоб робота робилася та я працював. Колектив теж: не всі, звісно, розуміли, але це було краще, ніж раніше.

Сама робота була за копійки, дуже погана. І вийшло, що я справлявся краще, ніж працівники до мене, й мені було прикро: хотілося далі розвиватися у компанії, якщо в мене виходить. Хотілося і розвитку, й поваги, й грошей. А їх влаштовувало, що «ми тебе якось узяли, ти щось заробляєш, ну, ти молодець, звісно, але розвитку ми тобі не дамо, скажи дякую, що взагалі якось існуєш».

Я пішов. Пішов, знайшов ще одну роботу. Там стало ще краще, ніж було, — і з грошима, й ставленням, і з колективом, і все вдавалося. Загалом на той момент усе було чудово.

А питання активізму в мене виникло тоді, коли відбувся камінг-аут. Тобто внутрішньо це вже був активізм. Поїхати до Києва, заявити про себе, що я існую, що є такі люди в Харкові — це вже активізм. Попросити про якісь відповіді на запитання, які я привезу до Харкова.

Я почав цікавитися такими заходами, які проводять для транс*людей, адже мені хотілося на них ходити. Мені сказали, що буде захід саме на тему депатологізації трансгендерності, й запитали, чи я буду. Я сказав, що буду, й потім ще приїздив до Києва.

Пам’ятаю, що було холодно, ми стояли з прапорами, нас було дуже мало, невелика купка людей, і ми йшли через площу від церкви до церкви. Це був активізм, і я був на той момент дуже щасливий, що роблю це.

Питання депатологізації мене стосувалося так гостро, мені вона була так потрібна, й ми всі чекали на той день, коли щось зміниться. Але коли це змінилося на папері, я не прокинувся в іншому світі, усі мої проблеми не зникли. Легше не стало, оскільки зміни зазвичай відбуваються дуже довго й складно. Ці зміни мають відбутися не на папері, а саме в ставленні людей.

Потім мене покликали в КиївПрайд. Там у мене був період активізму у ролі волонтера безпеки. Це був чудовий час, який приємно згадувати. Командна робота.

Про простоту у житті та в активізмі

Я тоді був невідомий, звичайний. Вважаю, що я й зараз звичайний, враховуючи те, що кожен у певному сенсі унікальний. «Коли я вважаю себе геніальним, я йду мити посуд», — казав Булат Окуджава.

На той момент я не хотів чогось окремо свого транс* — окремого ставлення, нічого такого. Я просто був з усіма, як усі, й мені подобалося, що до мене звичайне ставлення. Мені більшого не хотілося.

Так, я був єдиний, кому треба було підійти, коли оформлювали документи, й попередити, але потім вже навіть це враховували, навчилися, що це не так складно, це можливо — маючи соціальне ім’я, мати інші документи. Вирішувалися ці питання, все було добре.

Але потім я змінив ще одне місце зайнятості та взявся вже повністю за роботу Керівнику мене був чудовий, приклад для мене. Коли він брав мене на роботу, сказав: «Якщо щось не так, то звертайся, це не проблема, усіх на місце поставимо». Настільки гарного ставлення до того я у свій бік не відчував.

Все було чудово, і я з особистих питань до нього не звернувся жодного разу. У нас був прекрасний колектив, відмінний. Мені подобалося працювати, подобалося більше дізнаватися про свою роботу, подобалося, що в мене виходить краще. Мені подобалася самореалізація саме в професійному плані. Проводити майстер-класи для новачків, підтягувати тих, хто провисав у якихось моментах. Я шукав для саморозвитку відео та майстер-класи інших людей й свої особисто проводив. Потім ми просто стали дуже сильною командою.

Тим часом, поки я працював, утворилася організація Trans*Generation — окремо для транс*людей. Це також було дуже приємно. Фріц подзвонив мені, сказав, що буде робоча зустріч у Харкові, щоб дізнатися, як у нас справи. Ми зустрілися, й він запропонував, оскільки знав, що я вже був у транс*активізмі й у транс*русі.

До речі, я організовував День пам’яті транс*людей у Харкові, сам, один. Я дізнавався, як пишуться ці заяви, куди мені піти, до кого звертатися. Мені сказали: «Ось тут, у цій будівлі. Тобі треба зайти туди та написати заяву». Я написав, покликав тих, хто хотів мене підтримати.

Не всі, навіть із тих, хто хотіли, прийшли. Було холодно, листопад. Нас було всього четверо. Я підключав, просив, щоб мені дали столик, мегафон, Фріц дав мені прапор, не побоявся віддати його в Харків. Потім я його повернув. Але мені було важливо, що прапор у нас висів. Мені було важливо, що ця акція відбулася, хоч би й «зім’ято».

У нас звалювався прапор, лампадки та столик зносило вітром. До нас підходили люди, ми роздавали брошури. Підійшли й інші, які сказали: «Якщо ви зараз не згорнетеся, то хвилин через двадцять ми прийдемо вас бити». Я спитав, чому, — відповіли, що ми їм не подобаємося.

Але акція була заявлена, все офіційно, стояли представники поліції. Вони сказали, що якщо зараз сюди прийде натовп, то в них немає потрібних сил нас захищати. Я зрозумів, що вони просто не хочуть цього робити. І якщо я можу ставити під ризик власне життя — то це моя справа. Але якщо я ще відповідаю за безпеку інших людей, то я вже не маю права. Тому ми згорнулися.

Але сам факт: якийсь час ми там були. Ми виклали фотографії, у поганій якості, у нас не було хорошої техніки. Але сам факт, що це відбулося, дуже зігрів мені душу. Сподіваюся, тим, хто про це знав, також.

Знаючи, що я вже був харківським активістом, Фріц запропонував стати регіональним координатором Trans*Generation, оскільки долучали ще один регіон. Зараз Trans*Generation є в Запоріжжі, у Херсоні, Києві, Харкові, Львові.

У Харкові я написав, що буду проводити вечір, куди можуть прийти транс*люди. Я його заявив, не знаючи, хто прийде, не знаючи, скільки людей, тому зустріч я позначив як відкриту — для транс*персон, для ЛГБТ-людей загалом, для всіх, щоб прийшли всі, хто хотів.

Прийшли саме транс*люди. Це було так приємно. І ті, хто були не транс*людьми самі: вони казали, що в них є брат чи сестра, вони зустрічаються з транс*людиною. Тобто всі, хто прийшли, були в курсі, й ми говорили однією мовою. Мені не довелося розказувати, хто такі транс*люди.

З цими людьми в мене є зв’язок, ми проводимо зустрічі регулярно. Досі долучаються нові люди, проводжу консультації, івенти, створив харківський чат для транс*спільноти, групи на Фейсбуці, у Телеграмі та Інстаграмі. Зі мною можна поспілкуватися й прийти на зустріч.

Про те, чого бояться батьки транс*дітей, а також консультації «рівний-рівному»

Найбільш розповсюджений страх батьків — це нерозуміння. Їх взагалі зрозуміти можна. Це руйнування їхніх надій, їхніх фантазій та ілюзій.

З одного боку, у тому, що в них були якісь плани на те, якою виросте дитина, — немає нічого дивного. З іншого боку, було б легше батькам, якби вони все ж таки більше дослухалися до дітей. Було б легше й дітям, і батькам.

Якби в них був досвід цікавитися у дитини щодо будь-якого питання, як саме їй зручно, то вони б її в принципі краще знали. Якби в батьків був такий теплий контакт, коли дитина не боїться поділитися з ними своїми страхами, то не було б такого руйнування світу. Усе було б набагато м’якше та легше.

Тому ця проблема, коли раптом, неочікувано дитина каже, що вона транс*людина, — це свідчить про те, що це питання ніколи й близько ніхто не підіймав.

Але навряд чи це виникає раптово. Це лише зі сторони виглядає раптово. Для самої транс*людини завжди є щось, що сприяє. Перш ніж зробити камінг-аут, люди завжди готуються морально та дуже сильно, й доволі довго. Знаючи про те, що їх можуть не прийняти, від них можуть відмовитися, вони однаково це роблять та розраховують усе ж на розуміння.

Це не просто розкриття себе, це також надія на те, що від них не відмовляться, їх зрозуміють. І так — їм потрібна підтримка.

На жаль, далеко не завжди дитина може отримати таку підтримку, як і дорослі. Дітям важче, оскільки це питання залежності фінансової, і молода людина не все може знати. Саме допомогти — це важливо, розібратися.

Зазвичай виникає така проблема: батьки думають, що це просто гра така. Це така гра, це все мине. Але навіть якщо людина потім передумає, якщо є певний відсоток таких ситуацій, навіть якщо людина не робитиме перехід, або буде робити його частково, — як вона далі буде вчиняти, ніхто не знає.

Але якщо в людини є розуміння себе — воно ніколи не виникає на рівному місці, й на це варто звертати увагу.

Батьки дуже сподіваються, що цього можна уникнути, якщо з дитиною щось зробити. Що це можна стерти, як гумкою, вимкнути. Але це вимкнути не можна. Це можна придушити, можна залякати настільки, що більше не захочеться. Так, це можна, це подіє. Але потім у будь-якому разі ця людина виросте. Вона виростає та йде.

Чи є припинення контактів із батьками тією ціною, щоб тиснути на дитину, щоб їй було так погано, що, перебуваючи під одним дахом з батьками, вона лише думала: «От-от, скоро», — та закреслювала дні в календарі в очікуванні, коли поїде з дому назавжди й припинить спілкуватися?

У мене був хлопець з такою гострою проблемою на консультаціях. В інших теж так, але не у всіх настільки гостро.

Я вважаю, воно того не варте. Оскільки в батьків — не у всіх, але часто — потім відбувається переоцінка цінностей, і вони хотіли б спілкуватися з дитиною, але розуміють, що втратили її.

Є батьки, яким не соромно сказати: «Нам таке не потрібно, ми від тебе відмовляємося». Так теж буває. І потім навіть у дорослої людини це залишається раною, яку не можна чимось закрити, навіть якщо будуть дуже хороші професійні успіхи, якщо людина чогось досягне, якщо буде своє особисте життя, та все буде добре — цей аспект залишається десь на антресолі та рано чи пізно дає про себе знати. Якщо про це згадувати, знаючи, що в інших буває інакше, — це завжди буде боляче.

Про те, як це бути батьком і проходити шлях усвідомлення себе як транс*людини

Бути транс*людиною та водночас начебто звичайним батьком — розуміючи, що все ж таки не звичайний — це абсолютно нелегко.

Для себе я обрав російське слово «родитель». Воно й не батько, й не матір, воно об’єднує ці поняття.

Я знаю, що моя дитина весь час бачила, що щось не так. З моїх реакцій, і загалом… Наче все правильно, але щось не так, а інколи — зовсім не так. У мене є відчуття, що, перебуваючи в стані закритості, у своїх закритих, пригнічених станах, я не міг давати тої наснаги сину, що дає відчуття щастя.

В інших питаннях у нас із сином була відвертість. Наразі те, що ми так добре розумілися, теж було дивно. Але розповісти саме про цей секрет мені було страшно.

Для мене було надзвичайно важко, коли після народження дитини я усвідомив, що зі мною не так. Але я просто не міг промовити це вголос.

Мої родичі теж, дивлячись, як я пораюся з дитиною, десь знайшли «кремлівського» лікаря, який поспілкувавшись зі мною, щось казав моїм рідним, щось таке, після чого ставлення до мене змінилося. Щось він їм розповів, що я не та людина внутрішньо, що такі люди, як я, існують, і чекати від мене шаблонної поведінки — марно.

І проблеми не було в тому, що я погано ставлюся до дітей. Це був мій внутрішній когнітивний дисонанс. Дуже сильний когнітивний дисонанс. Оскільки я — так, це я. Але я — це не зовсім я.

Можливо, я зараз дуже незрозуміло кажу, але для транс*людини зрозуміло. Не бути собою — це дорога в нікуди. Це не минає, це з часом лише посилюється, ще більше заплутується, тому краще бути собою. Тим паче, якщо є підґрунтя бути зрозумілим. А в мене з дитиною таке підґрунтя було.

Були якісь моменти, коли дуже страшно було, що він захворіє, якщо їде без куртки взимку в мороз на велосипеді. Мені було страшно, що він без куртки. Ми сварилися з цього приводу. Саме тоді я вмикав у собі «наставника», але не тому, що «тобі не можна, бо просто я так кажу», а я пояснював, як я себе почуваю, я розповідав, що мені страшно. У нас були такі відверті розмови, оскільки я старався розповідати про свої почуття завжди.

Щоб бути зрозумілим, треба розповідати про себе, а не про те, як робить хтось. Чому ти так робиш? Чому я забороняю? Тому що мені страшно, можуть бути наслідки, я боюся цих наслідків.

Прийняття його байкерського стилю життя теж було складним. Розуміти — я його розумію, чому так хочеться відчуття дороги та свободи. Але мені щось треба було зробити з собою, зі своїм страхом. Тому кожен раз, коли він їхав, я думав не про те, що може статися щось погане, а про те, що мій син щасливий і відчуває це.

Прийняття мене після камін- ауту дитиною… Я не можу сказати, що відбувалося так уже запросто. Не запросто. Йому теж було важко, але не так уже й складно. Оскільки це розставило багато крапок над «і».

Знаючи, як виховували його, дозволяючи йому все, як йому хочеться, — саме з цієї причини в нього немає жодних підстав і бажання заборонити мені жити так, як мені легше, так, як я буду себе почувати краще. І це зробить мене більш щасливою людиною.

Він бачив, наскільки раніше я був людиною пригніченою внутрішньо, наскільки в мене змінилася експресія саме в самовираженні. І бажання, плани — у мене є плани, я чимось живу, розумію, що мені так легше, цікавіше. Тобто в нього немає підстав і бажання мені перешкоджати.

Це ґрунтувалося на тому, що було закладено заздалегідь. Допомога в самовираженні, саме коли я ще соціально був не дуже адаптований, сам себе боявся, та входження в соціум, розкриття відбувалося поступово…

Мені якраз друзі моєї дитини допомагали, які були тим буфером між ним і мною певний час, оскільки вони дізналися раніше, й потім усе було доволі гладко. Тобто не було раптової розмови.

Порада людям, які розуміють, що у них росте транс*дитина

Якщо виникає таке запитання, але ще не було відвертої розмови, — не варто казати, що дитина робить якісь дурниці. Це нівелює бажання самовираження.

Якщо вони цього бояться, то зараз є інформація, можна шукати групи підтримки — їх небагато зараз, було б краще, якби їх було більше, вони потрібні.

Поспілкуватися з кимось живим, з такими ж батьками, які виховують транс*дитину: як вони виходять з таких ситуацій, який їхній внутрішній стан, як вони собі відповідають на такі запитання.

Безумовно, в усіх історії будуть різні, але основні точки дотику будуть схожі.

Спілкувалися: Джул
Фото: власний архів Руслана Ніязова

Spread the love

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked *