Гендерна неконформність та андрогінність: у чому проблема?

Слово «неконформність» я вперше вичитала десь в інтернеті. В ті часи, коли до його появи у нас ще було далеко, а комп’ютери були лише у кращих школах, у кабінетах інформатики під замком, я його ще не знала… Я взагалі не знала, що я таке.

Коротко кажучи, неконформність власному гендеру – це «я відрізняюся від інших людей мого підвиду «дівчат». Суспільство це не вітає.

Гендерна неконформність – це не тільки про зовнішність. Це про спосіб життя і про те, як світ тебе бачить. Серйозно: яке самовираження через одяг в останні роки СРСР? Добре, коли маєш, що надіти. У мене є старша сестра, тобто мій гардероб складався зі шкільної форми (плаття з фартушком, ага) та усього, що можна було доносити після неї. «Фігура», що дісталася мені від бабусі, теж не дуже андрогінна (де ви бачили квадратних андрогінів?). Правильною зачіскою мої патріархальні батьки вважали лише довге волосся, а саме косу, у деяких випадках дозволявся «хвіст».

Ви вже уявили собі цей метр на метр у платтячку та з косичкою?

Але регулярно, майже кожного дня, мене називали хлопчиком. Бо те, як я рухалася, говорила, загалом себе поводила, в головах людей не пасувало дівчинці. І кожного дня мені нагадували, до якого гендеру я приписана, і що в рамках цієї гендерної групи моя поведінка не прийнятна. Не бігай, не грай у «війнушки», не лазь по гаражах та деревах… Все це якось не дуже мене бентежило. Можливо, я була ще дуже малою для усвідомлення цього процесу соціального виключення. Воно вистрілить пізніше, до речі.

А от перше зіткнення зі своїм неспівпадінням з гендерними рамками я пам’ятаю дуже добре. Мене віддали на художню гімнастику. Я не знаю, що собі думали батьки і де там логіка – я ніколи не була ані легкою, ані гнучкою. Підозрюю, вони хотіли моєї адаптації у суто дівчачому середовищі. Бо «що ти, як солдафон», «здвинь ноги, як ти сидиш», «усі дєвочкі, як дєвочкі, а ти глянь на себе».

Я погано пригадую усі фізичні деталі освоєння гімнастичних  вправ, але те, що відчувала, так мене здивувало, що забути це неможливо. Я тут – чужа. Не така, як треба. Я не вмію так жіночно стояти, так заправляти волосся за вухо, рухатися «від бєдра» тощо. Мене обходять, від мене тримаються подалі. Абсолютно усі – і діти, такі ж початківці, як і я, і підлітки, і тренерка. Мабуть, так люди кольору почувають себе, коли вперше попадають в оточення білих. Я не могла второпати, в чому проблема, чому і за що? Але терпіла це недовго: через кілька занять мені (мабуть від стресу ізоляції?) стало погано прямо під час розминки, мене відправили додому, а батьків ввічливо попросили більше «оцю» не приводити.

Спорт у моє життя прийшов згодом, у вигляді декількох дисциплін, пов’язаних з підняттям важких предметів для нарощування сили та м’язів. Наскільки це «не пасує» особі жіночого гендеру і як суспільство карає та висміює за таке хобі – варто окремої статті. Навіть зараз, коли фітнес у моді, взяти гантелю в руку жінці дозволяється лише за наступних умов: треба носити щось таке, що обтягує, волосся має бути довгим, сама гантеля – не дуже важкою, бажано рожевою. Все інше буде жорстко «затролено». Спорт мені додав впевненості та відчуття гармонії з власним тілом, але, з іншого боку, реакція оточуючих на мене у спорті поглибила конфлікт з собою.

Я тільки нещодавно усвідомила, наскільки глибоко інтерналізувала усе, що казали мені про мою гендерну невідповідність в дитинстві. Я звикла вважати себе дивною, неправильною та – другорядною. Бо першорядними можуть бути тільки правильні люди, а не такі, як я.

Мабуть, саме тому все несправедливе, що траплялося зі мною надалі, я сприймала за належне. Типу «чого ще чекати». Кращі оцінки отримають правильні, жіночні дівчата та справжні хлопці – а мені треба виборювати, бо я несправжня, і не дівчинка у правильному розумінні цього слова. Тим більше не хлопчик, бо у хлопчиків є те, що в мене ніколи не виросте. Це мені пояснювали декілька разів – у дитсадку, потім у якихось розбірках на районі, потім деякі з дівчат, з якими кохалася. Ти не хлопець, вдівай спідницю і «не вийобуйся», іншого способу бути дівчинкою немає. Іншого способу просто бути – теж.

На роботі мене відтісняють, бо що візьмеш з цієї «колі-олі» – ані сексу, ані презентабельності. Тобто на певні посади мене просто не візьмуть, навіть якщо вони не пов’язані напряму з демонструванням зовнішності. Просто тому, що я здаюся керівництву дивною, незважаючи на чудове резюме і практичні скіли – «та ну нафіг, якась не така».

«Правильні» гендерно-конформні люди часто вважають за потрібне так чи інакше виразити свої відчуття до мене. Від жінок це часто жалість, презирство, зневага. Від чоловіків – теж презирство, але дещо інакше.

Якщо ці люди – «при владі», тобто виконують роботу з перевірки документів, до цього час від часу додається цькування, відверта ненависть, зловживання службовим становищем. Зараз я вже розумна і на всіх фото, на всіх документах виглядаю, як у житті. Хоча й це не рятує від виразних поглядів. А от на внутрішній паспорт та на перший загран під тиском батьків та тогочасного оточення довелося фотатися у ролі зразкової «дєвочкі».

Найстрашніша та найнеочікуваніша ситуація з перевірки документів сталася однієї ночі десь посеред Європи. Офіційно меж між країнами Шенгену немає, але періодично поліція просто зупиняє всі авто та перевіряє документи. Нас зупинили. Поліціянт узяв мій паспорт, глянув раз, глянув два, і холодним голосом поганою англійською промовив, вказуючи на мене: «Хай ВІН вийде з машини». Вийшла. Готуюся до найгіршого варіанту розвитку подій: ніч, порожня автодорога; країна не з тих, що поважають права людини; нас двоє, поліцейських троє. Прораховую варіанти самозахисту. Службовець показує мені фото в паспорті та намагається сказати щось про невідповідність. Мовчки зняла куртку. Це єдиний метод, який спрацьовує швидко. Ви знаєте, він вибачився! Диво якесь – зніяковів та вибачився! Вперше в моєму житті хтось попросив вибачення за місгендеринг.

Мене так часто зупиняли на вході у жіночій туалет, що я навчилася автоматично висувати груди вперед, підходячи до ватер-клозету. Одного разу довелося навіть груди заголити, аби бабуська-вахтерка впевнилася, що то не хлопець проривається до жіночого царства.

Я розумію страх тієї бабусі. Я не розумію, чому я повинна виглядати як «справжня» жінка, аби мене сприймали як повноцінну людину.  Або – як справжній чоловік. Треба визначитися, не теліпатися десь посередині, так?

Оце усвідомлення, що ти не тут і не там, саме по собі є дуже неприємним відчуттям. Воно з’їдає самооцінку та заважає по життю. Може, я маю бути жіночнішою? Але у платті та з макіяжем я почуваюся, як… Недобре, в общєм. А може, більше чоловічого? Рожеві капці – то «не по-пацанськи, викидай геть, будь мужиком».

Ця гойдалка, коли різні життєві ситуації вимагають від тебе ламати власну уяву про себе та пристосовуватися до соціальних умов, – це виснажує. Тебе нібито не існує, бо для тебе немає ані місця, ані назви.

Саме тому для мене особисто розвиток транс*сім’ї та поява інших визначень, що знаходяться десь між класичними М та Ж, або навіть поза цією шкалою, став значним полегшенням. У мене з’явилася така собі «коробочка», в якій мені зручно. І це не коробочка, обрамована умовностями жіночого гендеру – в тій мені було, як звіру у клітці. Це саме той пазл, якого потребувала моя гендерна ідентичність. Він важливий, тому що нарешті я – існую. Я можу себе назвати, визначити, у мене є місце у соціальній системі. Є визнання.

І це допомагає. Мені зараз легше сприймати саму себе. Мені більше не треба кидатися з табора М у табір Ж та навпаки, я на своєму місці. Нарешті у явища, яке існувало сотні років, з’явилася назва – і вперше ця назва не ображає, не принижує, а просто описує мене.

Я є.

Автор_ка: О. Семенова, співголова Асоціації ЛГБТ “Ліга”