26/06/2019
26/06/2019

«Man Made»: фільм про транс*культуристів радикально змінює звичний погляд на документальне кіно

Фільм показує, що демонстрація своєї сили після років прихованого болю може бути звільняючою і навіть викликати ейфорію. Проте він не прагне створити історію простого та повного перетворення.

У жовтні перед нью-йоркською прем’єрою фільму «Man Made», документальної стрічки про єдине у світі змагання лише для транс*культуристів, творці фільму зібралися в Челсі у барі з бляшаною стелею під назвою Underballs (бар знаходиться під магазином фрикадельок (meatball shop), гра слів, що не підлягає перекладу – прим. перекладача). Т Купер, 46-річний режисер та співавтор фільму, з акуратною бородою та вбраний у піджак з блакитного вельвету, шукав маленькі тарілки з фрикадельками, які приносили згори. «Я замовив курячі», – сказав він, поки розмову не перевели на вегетаріанство. Вечірка ставала дедалі гучнішою із прибуттям людей з кіноіндустрії та активіст_ів, проте також відчувалася прихована напруженість. За п’ять днів до цього, уряд Трампа випустив меморандум, в якому оголошувався намір скасувати визнання транс* та інтерсекс людей на федеральному рівні. Гості похмуро згадували про «ці новини» та «цей тиждень». Андреа Дженкінс, членкиня ради міста Міннеаполіс та перша транс*персона, яку обрали на місце в державній установі в Америці, була у футболці з написом «Людина». Тадж Сміт, активіст, який виступав у проміжних виборах за підтримку антидискримінаційного закону в Массачусетсі, сказав: «Людям треба принаймні сім розмов, щоб зрозуміти, що цей закон про щось більше, ніж вбиральні».

Купер приїхав до Нью-Йорку з кінофестивалю в Теннессі, але його шлях до бару Underballs почався за чотири роки до цього, коли він переїхав зі своєю дружиною та співавторкою Еллісон до Атланти. Їхн_я знайом_а опублікува_ла фото онлайн зі змагання для культуристів, яке знаходилося у стадії зародження і було відкрите для людей, що ідентифікують себе як транс*чоловіки. На фото були зображені п’ять учасників, які позували у барі в місті, дебютному місці. «Я ненавиджу слово «відважність», бо коли люди кажуть, що я відважний, я хочу показати їм середній палець», – сказав Купер. Але він був вражений відважністю учасників і тим, що «різні версії маскулінності та транс*маскулінності схвалювалися і святкувалися». Купер – романіст, сценарист для телебачення та журналіст, і спершу він роздумував над тим, аби написати про змагання. Проте з часом вирішив, що його треба знімати, хоча він ніколи не мав справи з повнометражними документальними фільмами. Його подруга Теа Леоні, актриса та виконавча продюсерка фільму, згадувала, що після їхньої 20-хвилинної розмови, вона подумала: «Хтось має це зробити. Т знав (і я знала), що Т мав це зробити».

«Man Made» починається з кінця: змагання 2016 року під назвою Транс ФітКон (Trans FitCon). Перша сцена фільму відбувається у «кімнаті для розігріву» (pump-up room), складському приміщенні готелю в Атланті, де чоловіки, вбрані у вузькі чорні труси, піднімають гантелі в очікуванні того, коли їх викличуть на сцену. Потім фільм повертається назад у часі і слідує за чотирма учасниками та їхньою підготовкою до змагання. На перший погляд, це документальний фільм про змагання, але його увага насправді зосереджена на особистому житті учасників. На початку фільму Домінік Чілко, 26-річний житель Міннесоти з лукавою посмішкою, готується до довгоочікуваної мастектомії. Після закінчення операції, коли анестезія ще не вивітрилася, він каже своїй матері, що він дивно себе почуває без грудей. Його мати відповідає з її середньозахідним прагматизмом: «Але ти не хотів їх. Тож маєш що маєш». Пізніше Чілко, якого колись усиновили, їде на зустріч зі своєю біологічною матір’ю, психологічно налаштовуючи себе в машині так само, як він це робив би у спортзалі. Їхні обійми зминають мікрофон, а їхні обличчя однаково сяють. «Цей момент переплюнув все, що було до цього в моєму житті, навіть мою мастектомію, – каже він. – І всі знають, що та операція була для мене всім».

Мейсон Камініті, насуплений чоловік 40 з гаком років із Огайо, найбільш серйозний з усіх головних персонажів. У 2014 він працював на двох роботах, аби заробити на особистого тренера і почати брати участь у класичних (тобто цисгендерних) змаганнях. Наразі він змагається, щоб отримати «про»-картку. Набираючи масу, він з’їдає по п’ять чітко зважених страв на день, повних протеїну та складних вуглеводів. Після набору маси настає період обмежень, коли він їсть менше вуглеводів і тричі на день займається спортом (два з цих занять «лише кардіо»). Потім іде піковий тиждень перед самим змаганням (ніяких вуглеводів, 10 літрів води на день). За кілька годин до зваження він перестає пити воду, щоб «якомога сильніше висушитися». За кілька хвилин перед виходом на сцену Каміні їсть родзинки в шоколаді – заряд цукру додає виразності та відкриває вени для більшої видимості судин.

Більшість учасників Транс ФітКону не мають 4% жиру, як Каміні, але деякі норми цис-культуризму залишилися. Чоловіки повністю поголені. Суддя, який виграв змагання 2014 та 2015 років, пояснює: «Ти маєш виглядати, як ходяча діаграма з анатомії: рельєфність, симетрія, маса, харизма». Проте у чомусь все ж є відмінності. Учасники голять один одному спини. За столом сидить продавець пакерів – штучних статевих органів, які вдягають під штанами чи нижньою білизною. Купер зображує ставлення кожного учасника до пакерів зі знаючою веселістю і без сенсаційності. Сабастіан Норіега, учасник із Бронксу, вирішує обрати менший з тих двох, які в нього є, бо, за його словами, він не хоче, щоб люди відволікалися. Деякі учасники бояться, що їхні випадуть, коли вони будуть на сцені. Аби уберегти себе, Камініті використовує згорнуту шкарпетку.

Після вечірки в Underballs, Купер спрямував групу до кінотеатру за рогом і ступив на вузьку червону доріжку. Фільм показували під час НьюФесту (NewFest) – нью-йоркського фестивалю ЛГБТ-кіно, а зараз він знаходиться у пошуку прокатної компанії. У фойє кінотеатру на вбиральнях висять папірці, на яких написано «вбиральня для всіх гендерів» (All-Gender Restroom). У кінозалі Купер привітав глядачів відкрито і весело. «Дякую вам за те, що підтримуєте трансгендерні історії, створені транс*людьми, – сказав він на фоні оплесків. – Це значить, я щойно зробив камін-аут перед вами всіма».

Купер знімав цей фільм з дуже нестабільним бюджетом. Після кожних зйомок йому треба було шукати гроші на наступні. Але він розумів, що у нього була унікальна можливість задокументувати досвід, близький до його власного. Він хотів уникнути стереотипного відображення транс*людей, яке, за його словами, зациклюється на фізичному переході та закінчується трагічно. Він також хотів залучити транс*хлопців, які не є білими, одруженими чи зі стабільним житлом у місті біля океану. «Існує неймовірний тиск «зробити все правильно», репрезентувати всіх і зробити все з цими 90 хвилинами фільму. Це майже неможливо, – Купер сказав мені. – Але я не проти, я прийму цей виклик». Він відчуває, що йому пощастило з людьми, за якими він спостерігав, бо всі вони мають різні витоки, і кожен з них на різних стадіях переходу та життя.

Присутність транс*чоловіка по той бік камери, мабуть, є причиною того, що «Man Made» взагалі існує (Камініті сумнівається, що хтось взяв би в ньому участь, якби ним займався не Купер), і це задало тон стрічки. У якийсь момент Камініті застряг у кімнаті з кількома мускулистими цис*культуристами зі «шкарпетками для членів», які чекали, доки їхня автозасмага висохне. Ніхто не знає, що він транс*, і він дивиться широкими очима у камеру, за якою оператор знаходиться у такій самій ситуації. Глядачі раптово опиняються всередині їхнього жарту, який можуть зрозуміти лише ті, хто «знає».

«Часто, коли ми бачимо фільми про «інших», які знімали «не інші», – каже Купер, – складається враження, що ти в зоопарку».

В той час, як інший кінематографіст міг просто задокументувати відчуття ізольованості, Купер був посеред того всього разом з його суб’єктами, і вони всі дивилися назовні. Пізніше у стрічці Кенні Сторі влаштовує Т*вечірку, щоб відсвяткувати свою першу дозу тестостерону. За кадром Купер пояснює йому, як безпечно заповнити шприц. До того, як Чілко пройшов через свою операцію, він мучився зі своєю утяжкою/байндером – компресійним топом, який робив його груди пласкими, – бо той перекрутився у нього на спині. В той день у команди як раз були гроші на другого оператора, тож Купер, як батько у домашньому відео, з’явився в кадрі, що було рідкістю. «Один, два, три, тягни», – каже Чілко, і Купер одним рухом розплутує вузол.

Коли настає день змагання, фільм повертається до кімнати для розігріву в готелі. Учасник піднімає промислову сушарку для посуду, Каміні, поправляючи еластичну стрічку, питає, як виглядає його шкарпетка. Один за одним учасники стають у лінію на сцені, поблискуючи кубиками та трапецієвидними м’язами. Стягуюча стрічка приховує тканину молочних залоз, татуювання покривають шрами на грудях та тягнуться до плечей. Суддя оголошує «передній подвійний біцепс» – і учасники позують в унісон. Потім вони з’являються на сцені поодинці між інтерв’ю, тоді як струнні інструменти грають епічні емоційні мелодії. Їхні вирази обличчя беззаперечно щасливі і підсвічені сценою. «Частина мене завжди бачитиме у мені налякану маленьку дівчинку», – розповів мені Камініті. Дисципліна, якої вимагають змагання, щоразу примушує його знову підтверджувати свою історію.

«Ти не та налякана маленька дівчинка – ти ніколи нею не був, – він каже собі. – Прийми себе та пишайся тим, хто ти є, бо, по-перше, ти маєш пишатися, бо це важливо, і по-друге, ти маєш пишатися, бо це необхідно».

Коли у залі ввімкнули світло, Купер вийшов на платформу разом з Леоні та Камініті, а глядачі піднялися зі своїх місць, щоб їм поаплодувати. Кілька людей з першого ряду обнялися. Купер звернувся до пари, яка намагалася тихо піти, закликаючи їх проголосувати за фільм у категорії глядацьких симпатій фестивалю. «Ми отримали десять нагород на фестивалях, – каже він. Може, якщо ми отримаємо одинадцяту, хтось купить цей фільм» («Man Made» таки отримав ту нагороду, і фільм повернеться до Нью-Йорку 12 грудня для показу на біс). Камініті чекав біля куліс, запхавши кулаки у кишені джинсів. У фільмі він у деталях розповідає про те, як після камін-ауту перед батьками на початку 90-х він вчинив спробу самогубства. Його мати знайшла його, била, поки він не впав, і продовжила бити, тоді як його батько намагався її стримувати. На сцені він розповів глядачам про те, що його батько (католик, поліцейський з 30-річним стажем, радикальний консерватор) нещодавно зателефонував йому. Його батько бачив фільм. Він вперше сказав Камініті, що вони з його матір’ю пишалися ним. «Якщо це може змінити його, а йому вже майже 80, і він мій батько, мені здається, що у цього фільму великий потенціал вплинути на багатьох людей».

Культуризм є готовою метафорою особистого перевтілення, і фільм перейнявся цим, показуючи, як демонстрація сили після років прихованого болю може бути звільняючою і навіть викликати ейфорію. «Ти як м’яка глина, – каже Томмі Мюррелл, важкоатлет з низьким голосом. – Єдиний спосіб стати жорстким – це пройти крізь вогонь, залишитися у тому вогні, якийсь час відчувати той дискомфорт». Проте Купер вважає, що цей процес формування ніколи не закінчується. «З першої хвилини нашої появи на світ, ми починаємо змінюватися, – каже він. – Ці зміни тривають, поки ми не підемо (з цього світу). І це не залежить від того, скільки людей у це не вірять чи не хочуть це приймати, як би того не хотілося сьогоднішньому урядові». «Man Made» протистоїть бажанню перетворити історії культуристів на байки про просту та повну самореалізацію. Натомість цей фільм пропонує підтвердження окремих моментів щастя, які самі по собі є трансформаційними. «Коли я на тій сцені, це щось нереальне – я ніби втілюю свої мрії, – повідав мені Камініті. – Я зробив це. Я тут. Я пережив ще один рік».

Автор_ка: Рейчел Ліпстейн
Джерело: The New Yorker
Переклад: Кей

Spread the love

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked *