«Як зрозуміти своє тіло і зміни, що з ним відбуваються, якщо усі доступні наративи здаються надто гендерованими?»

На момент написання статті я знову почали замісну гормональну терапію (ЗГТ).

Я – небінарні, але не всі знають, що це означає, особливо в контексті медичного переходу. Якщо вам при народженні приписали чоловічу стать, люди будуть вважати, що «мета» переходу – це стати жінкою; перейти з клітинки «Ч» до клітинки «Ж». Але чим більше я порівнювали себе з гіпотетичною жінкою, тим більше почувались спантеличено.

Від листа очікування до кімнати очікування – я розповідали людям, що хочу бути жінкою. Я думали, що якщо я піду за цим сценарієм, це відкриє мені двері до отримання медичної допомоги. Але правда в тому, що я не знали, чого хочу – я не намагались стати жінкою, але й не знали, ким я намагались бути. Я хотіли перехід, але не знали, який. У січні я припинили приймати гормони, які почали приймати два місяці до того. Фізичні зміни були дуже швидкими, і мені здавалося, що я втрачаю відчуття контролю. Проте я знали, що припинити ЗГТ назавжди було поганою ідеєю; мені здавалось, що все йде неправильно.

Транс*людей часто висміюють за те, що ми буваємо розгублені та емоційні щодо рішень, які приймаємо стосовно наших тіл. В ім’я усієї транс*спільноти я відчуваю, що маю знати, чого хочу і хто я є. Але мені не видали дорожню мапу. До того ж, як вписати себе в категорію, в існування якої багато людей просто не вірить? Як зрозуміти своє тіло і зміни, що з ним відбуваються, якщо усі доступні наративи здаються надто гендерованими?

Я говорили про це із подруг_ою Джей Пі, 26-річною мешканкою Нью-Йорку, яка ідентифікує себе як дайк. Джей Пі приймає різні дозування ЗГТ протягом кількох років. Спочатку їхнім планом було спробувати приймати гормони достатньо довго, щоб побачити фізичні зміни, а потім припинити терапію і оцінити свої відчуття. Вони не знали точно, як довго прийматимуть гормони, але відчували, що треба щось робити. Я це розумію. Але лікарка Джей Пі у той час (вона більше не працює в цій сфері) мала інше бачення.  

«Моя лікарка сприйняла це скоріш як невдалий експеримент, а не особисте рішення, – розповідає Джей Пі. – Вона не розуміла, чого саме я хотіли від ЗГТ. Вона призначила мені чортів спіро [спіронолактон] та естрадіол, і коли я приймали дози, менші за призначені, і аналізи показували це, вона збільшувала дозування». Джей Пі почали відкладати гормональні препарати, приймаючи естрадіол якомога ближче до консультацій у надії сфальсифікувати аналізи крові.

Ідея, що у кожної транс*людини свої особливі стосунки з власним тілом, здається зрозумілою, але не для нашої системи охорони здоров’я. Курс препаратів, призначений для Джей Пі, не був незвичним, але зовсім не задовольняв потреби, які Джей Пі мали щодо переходу. Джей Пі виконують багато фізичної роботи, а в деяких випадках високі дози спіронолактону можуть мати побічну дію, як-от різкі зміни настрою, підвищена втомлюваність чи м’язова атрофія. Вони не бачать сенсу у зменшенні м’язової маси для того, щоб відповідати євроцентричному ідеалу краси, оскільки вони – темношкіра маскулінна людина. Знову й знову Джей Пі казали своїй ендокринологині, що спіронолактон негативно на них впливає, але відчували, що лікарка не зважала на це, оскільки це не відповідало меті «фемінізації».

«Мені ніколи не подобався спіролактон. Мені призначали дози, які би зменшили мої м’язи відповідно до підозрілого цис-центричного, євроцентричного ідеалу, – розповідає Джей Пі. – Чи вони призначають маскулінним цис*жінкам препарати для зменшення м’язів? Чи жінки мають бути слабкими? Таку мету я не переслідую».

Джей Пі приймали спіронолактон з естрогеном стільки, скільки було необхідно, щоб побачити фізичні зміни, яких вони прагнули. Після того вони стали приймати малі дози й з часом припинили прийом гормоноблокаторів.

Ендокринологиня Джей Пі також здивувалась їхньому запиту на прийом Віагри під час прийому спіронолактону. Ідея, що транс*жінки використовують свій пеніс, шокувала її. «Вона розповідала, як «більшість жінок приймають спіронолактон, тому що він знижує дисфорію, вимикаючи їхні пеніси». Але дисфорія у мене не через пеніс».

Часто справа в тому, що транс*люди отримують план переходу або вказівки щодо вживання гормонів та/чи хірургічних втручань від системи охорони здоров’я: план, який зазвичай передбачає кінцевою метою стати пасабельними чоловіком чи жінкою. Але ці плани не завжди беруть до уваги бажання чи потреби небінарних транс*пацієнтів. Натомість наративи довкола переходу, які зумовлюють ці медичні схеми, можуть бути віддзеркаленням гегемонних припущень про гендер та тіло – жінки ж не мають пенісів, то чого би транс*жінки хотіли використовувати свої?

Багато медичних спеціалістів досі не сприймає квір та небінарних транс*людей як справжніх, оскільки система надання послуг таким людям ґрунтується на сприйнятті трансгендерного досвіду як ментального розладу. Офіційний протокол «Стандарти надання медичної допомоги» для трансгендерних пацієнтів, наданий Міжнародною асоціацією з вивчення гендерної дисфорії Гаррі Бенджаміна, вимагав від транс*людей довести, що вони повністю репрезентують свій гендер у соціальному житті. Від транс*маскулінних людей вимагали мати стосунки виключно з гетеросексуальними жінками, щоб їх не сприйняли як лесбійок, які заплуталися в собі. Якщо ж це транс*фемінні люди, будь-які складності з приводу того, якими або ким вони були, сприймались як підтверждення того, що вони просто геї, які заплуталися в собі. Непевність щодо своєї бінарної ідентичності, інші ментальні стани або ж просто інтерсекс-статус були приводом «дискваліфікації» з категорії «справжніх» транссексуалів.

Щоб отримати діагноз «гендерна дисфорія» або скерування до відповідного лікаря, транс*люди мали відповідати критеріям, які могли б і не відповідати їхнім життям або переходу. Для доступу до гормонів транс*люди (які вже досягли 18 років) повинні були мати задокументований «життєвий досвід» або діагноз після розширеного дослідження.

Ця модель поступово відійшла в минуле. Найновіше видання «Стандартів надання медичної допомоги» (видана за новою назвою організації – Всесвітня професійна асоціація здоров’я трансгендерів) пропонує менш паталогізуючий підхід та наголошує на потребі гнучкості та чуйності. Неідеально, але близько до того. Зараз провідний напрям у наданні медичної допомоги транс*людям полягає у тому, щоб надати пацієнтам доступ до допомоги, пов’язаної з переходом, при цьому вони мають бути добре поінформовані щодо ризиків та потенційних результатів.

Разом з тим, паталогізуючий підхід досі живе в суспільній свідомості та колективній пам’яті. Через діагностичну модель, на якій базується надання послуг з охорони здоров’я транс*людям (що вимагає від пацієнтів відповідати жорстким критеріям для доступу до ресурсів, необхідних для переходу), і через високу вартість медичних послуг для транс*людей лікарі все ще схильні відтворювати дуже специфічний образ того, що може і має хотіти трансгендерн_а пацієнт_ка – образ надзвичайно білий, і на перший план виходить гетеросексуальне бінарне бачення гендеру. Ці критерії досі застосовують у певних сферах на розсуд окремих лікарів. Також через скерування до спеціалістів, листи очікування, контролюючі інстанції – доступ до медичної допомоги, пов‘язаної з переходом, стає майже неможливим, адже саме лікар завжди робить заключний висновок.

Аркен Ветра – 24-річна людина змішаної раси, що мешкає в Орегоні. Вони визначають себе як «хіджра» – так називають «третій гендер» корінні народи Південної Азії. Їхній досвід каже про те, що західна тенденція сприймати перехід виключно як медичний процес створює можливості для ексклюзії певних людей.

Ветра – велика людина, і їм за це не соромно. Але вони кажуть, що їхній лікар не призначить їм ЗГТ, доки їхній індекс маси тіла не знизиться.

«Зайву вагу просто включили до цієї схеми патології як проблему, що має бути вирішена системою охорони здоров’я, – розповідає мені Ветра по телефону. – І замість того, щоб покращити якість мого життя, вони створюють додаткові проблеми, які вирішувати маю я».

Таке виключення з системи охорони здоров’я впливає на доступ Ветри до послуг, пов’язаних з переходом, а це, в свою чергу, впливає на їхнє матеріальне становище. А таке повне виключення з цього процесу залишає відчуття відсутності можливостей вираження чи втілення свого гендеру.

Зараз Ветра думає про косметичні операції, але їхня вартість – величезна перепона. Наразі те, яким чином відбувається перехід під наглядом лікаря, – це глухий кут. Примиритися з цим було важко, але Ветра змогли обійтися іншими способами уявити собі перехід – тими, що не покладаються на стипендіальні програми або дозволи від системи охорони здоров’я, яка обертається довкола білих струнких людей без інвалідності.

«Важко заштовхати щось типу експресії у суспільстві в межі хвороби, – каже Ветра. – Це нормально – хотіти змінити те, як мене сприймають люди, і мати над цим певний контроль. Є ідея, що відхилення від медичної системи означає, що ти не «по-справжньому» транс*. Але люди сприймають мене як транс*персону, вони сприймають мене як небінарну особистість. Моє матеріальне становище не змінюється».

Після заглиблення у свою культурну історію Ветрі вдалося віднайти нове ставлення до свого гендеру не через Західну призму, на якій базується модель медичного переходу. Розуміння себе як хіджра дало Ветрі можливість відповідним та екологічним чином контекстуалізувати свій гендер та свій перехід. «Моя небінарність та походження не тільки із Заходу дали мені розуміння, що я маю існувати поза бінарною Західною моделлю, – кажуть вони. – Ця модель ніколи мене не задовольнить».

Після розмови з Ветрою я почали рефлексувати про свій перехід як небінарної персони. Незважаючи на перший досвід, що система медичного підходу до переходу, яка підходить усім, не підійшла мені, я вже змирилися з життям із брехнею та компромісами.

Це я зрозуміли, коли мали телефонну розмову з Фейбл, 23-річною небінарною персоною, що попросили не вказувати їхнє прізвище. Вони також знайшли вихід поза медичною системою, але трохи інакше. Для Фейбл спеціалістів в сфері охорони здоров’я було дуже й дуже небагато, а листи очікування були заповнені більш ніж на рік наперед. Коли їхні лікарі скасували або пропустили забагато консультацій, Фейбл полишили цей традиційний спосіб та замовили гормони онлайн.

«Я вивчили цю тему, зрозуміли, як зробити це самостійно, та замовили аналоги спіронолактону та естрогену», – розповідають Фейбл. Вони почали приймати спіронолактон, повільно підвищуючи рівень естрогену, намагаючись відчувати, як з часом реагуватиме їхнє тіло. «Моє остаточне дозування було 6 мг естрогену та 200 мг спіронолактону», – кажуть вони.

З часом вони змогли зв’язатися з лікарем, який міг проконсультувати їх, але виникла інша проблема – вартість. «Навіть після того я ніколи по-справжньому не здавали аналізи, просто через те, що консультації лікарів були занадто дорогими. Аналізи коштували 300 доларів. Я собі таке не могли дозволити».

Фейбл стверждує, що в наш час гормони з чорного ринку мають менше шансів спричинити серйозні фізіологічні проблеми чи мати вплив на емоційний або психічний стан, які простіше відслідковувати і коригувати, змінюючи дозування. Якщо ж виникають фізіологічні проблеми, часто простіше знайти достовірну інформацію в інших транс*людей, ніж у цисгендерних лікарів. (*редакція не поділяє цю думку)

«Допомога від лікарів була, типу, ніяка, а ось іншим транс*людям я довіряли», – говорить Фейбл. Вони відчули, що процес самолікування – це звільнення, оскільки дозволяє слухати своє тіло та приймати рішення відповідно до того, як вони почуваються та чого хочуть досягти від переходу.

Я завжди думали, що єдиним способом дійсно жити як транс*людина, не зважаючи на мою справжню ідентичність чи експресію, буде перехід відповідно до системи охорони здоров’я, яка бачить транс*людей як рожеві чи блакитні клітинки, як обмін тілами. Якщо у мене були сумніви, я не були «в достатній мірі транс*», або були приречені завжди жити з цією непевністю. Я переймалися, що моя нерішучість означала, що я пропустили свій шанс здійснити перехід, або що я втілювали певний стереотип – що якось абстрактно я робили свій внесок у негідне ставлення до моєї спільноти, не знаючи, ким або якими я хотіли стати. Мені ніколи не спадало на думку, що система охорони здоров’я сама собою може бути неправильною.

Існує проблема у тому, що медична модель розглядає трансгендерність як психіатричну проблему, яку необхідно вирішувати переходом з однієї бінарної категорії до іншої. Існує проблема у тому, що лікарі не запитують транс*людей, чого ми насправді хочемо, вони не можуть зрозуміти, що наші бажання обґрунтовані. Медичні спеціалісти схильні вважати перехід рецептом з визначеним списком інгредієнтів, науковою вправою з достовірними результатами, або програмою з 12 кроків, якій потрібно чітко слідувати, щоб знайти вихід.

Але так не має бути. Є способи переходу, які можуть втілити та відобразити небінарну ідентичність. «Ідею «часткового» переходу надзвичайно мало досліджують і навмисно залишають поза увагою, – каже Джей Пі. – Перехід – це не «все або нічого», як кажуть лікарі».

«ЗГТ врятувала моє життя, – додає Джей Пі. – Просто треба було робити це по-своєму».

Автор_ка: Алекс Верман
Переклад: Кіра Крігер