24/11/2020
24/11/2020
24/11/2020

Боротьба за права трансгендерних людей і депаталогізація

Що таке транс*активізм?

Активізм – це не обов’язково публічні заходи, а будь-яка допомога вразливим групам. Не потрібно боятися цього слова і думати, що одразу треба лізти на барикади.

Ми всі справжні. Від цис*людей ми відрізняємося тим, як дорослішаємо, як нас сприймають і як це впливає на нас. Відкидати свою трансгендерність після зміни документів – це заперечувати частину свого життя і свою ідентичність. Навіть після зміни документів корисно перебувати у трансгендерній спільноті, дискутувати та допомагати один одному.

Не мати простору для обговорення і нікуди не ходити – це те, що ми маємо за замовчуванням. Але повинна бути альтернатива. До того ж, важливо розуміти: якщо не докладати зусиль – альтернативи не буде. Спільнота повинна створити те, чого потребує.

Небінарні ви або бінарні – не важливо. Важливо, що люди можуть зійтися за ознакою схожого досвіду та / або потреб і організовувати простір для дискусій.

При цьому не обов’язково намагатися зробити щось глобальне. Працюйте з тими проблемами, які дійсно розумієте. Чим більше буде просторів і запитів – тим краще. Що можна зробити неправильно – так це давати пріоритет одним, а інших залишати за бортом. Активіст_ка не може працювати тільки з тими людьми, які подобаються їй особисто.

Якщо у вас є продумана ідея та енергія її втілювати – робіть це.

Транс-активізм та його основні принципи:

  • «Нічого для нас без нас»: тобто не транс*люди не можуть говорити від імені транс*людей;
  • «Ніхто не вирішить проблему групи краще, ніж представни_ця цієї групи».

Що важливо насамперед:

  • кістяк активіст_ок, які
    а) хочуть щось робити;
    б) мають контакти в різних групах транс*спільноти;
  • усунення самостигматизації, визнання свого права на існування і справжність;
  • достукатися до закритих спільнот, збирати запити, пропонувати якісь заходи;
  • важливо пропонувати транс*персонам щось робити самим, особливо якщо є критика.

Найкраще пропонувати допомогу у вигляді координації: людина робить щось сам_а, а хтось із досвідченіших активіст_ок координує дії та дає поради. Надавати допомогу, цілком або майже цілком вирішуючи проблему за людину, – не дуже корисно, оскільки привчає до безпорадності.

Успіхи активізму в деяких країнах світу та в Україні

Ось лише кілька досягнень, які стали можливі після підвищення видимості транс*людей на місцевому та міжнародному рівнях:

  • Зниження віку офіційного початку переходу.
  • Підтримка транс*підлітків, можливість прийому блокаторів статевих гормонів.
  • Проведення досліджень впливу постійної гормонотерапії на організм і взаємодії з іншими препаратами.
  • Моніторинг рівня злочинів і дискримінації на ґрунті трансфобії.
  • Дослідження ідентичностей.
  • Навчання дружніх спеціаліст_ок і фахівців.
  • Створення центрів підтримки для транс*людей.
  • Можливість включати процедури переходу в медичну страховку.
  • Можливість стати батьками.

Депатологізація

Депатологізація – процес офіційного скасування групи діагнозів, пов’язаних з трансгендерністю та транс*статусом, видалення трансгендерності з класифікації захворювань.

Депатологізація може бути повною або частковою. Найчастіше, коли йдеться про депатологізацію, мають на увазі виключення трансгендерності та пов’язаних з нею станів з психіатричної групи діагнозів (наприклад, у Міжнародній класифікації хвороб), та перенесення її в особливу групу, де містяться стани, які не вважаються захворюваннями, але можуть потребувати медичних послуг і сервісів.

Боротьба за депатологізацію – важлива частина транс*активістського руху. З різних причин у нашій країні існує упередженість щодо активізму та депатологізаціі. Багато людей вважає, що транс*людина не повинна говорити про свій статус, а тим паче – висловлювати активну громадянську позицію. Це нібито не те, чим варто пишатися.

З іншого боку, транс*люди, які потребують переходу, часто скаржаться на брак потрібних спеціаліст_ок, на їхню безграмотність та некомпетентність. Існує думка, що тільки офіційний статус захворювання може забезпечити людині хоч якусь допомогу з медичним і юридичним переходом, і що скасування діагнозу позбавить останньої можливості легального переходу.

Однак це працює не зовсім так.

Саме завдяки видимості транс*людей, завдяки активній громадянській позиції та відкритості, були зроблені всі ті кроки та проведені дослідження, які зараз роблять перехід можливим.

Близько 7 років тому легально почати перехід можна було лише в 25 років. І саме тоді активіст_ки руху почали лобіювати нову процедуру, яка дозволяє почати перехід у 18. Протокол медичної допомоги транс*людям, який вийшов на початку 2017 року на заміну наказу МОЗ України № 60, також розроблявся і лобіювався транс*активістками, та використовує підходи депатологізаціі.

При взаємодії з державними інституціями та медичними установами працює соціальний механізм: пацієнт – особливо психіатричний пацієнт, – це людина, яка повинна дотримуватися правил, а не висловлювати бажання. Такий підхід створює низку обмежень: для людей, які не хочуть стандартної процедури переходу, або які не відповідають вимогам; коли включається людський фактор, особисте ставлення тощо.

Крім того, психіатричний діагноз має і суттєві обмеження: неможливість усиновити чи удочерити дитину, заборона на роботу з дітьми та на небезпечних виробничих підприємствах, заборона на використання допоміжних репродуктивних технологій тощо. Перехід також стає недоступним для людей, які мають ментальні розлади. На жаль, але за діагнозом переважно бачать хворобу і план «лікування», а зовсім не людину, унікальну особистість зі своїми особливостями та потребами.

У сучасній українській системі охорони здоров’я психіатричний діагноз не дає транс*людині практично ніякої користі – окрім довідки про те, що цей діагноз є.

Дійсно, іноді довідка може бути корисною. Але чи обов’язково для чого терпіти наслідки психіатричної стигми? Проходити обстеження і тести, складені виключно на підставі гендерних стереотипів, – для того, щоб отримати довідку, яку може видати й інший доктор, наприклад, терапевт. І яка, в такому разі, не буде додатковим приводом для примусового лікування у психіатричній клініці (це заборонено, однак існують випадки підкупу), примусового «вибору» обсягу медичних втручань (тобто вимушене втручання тільки для отримання документів) і не викличе самостигматизації («я хвора людина, так мені і треба»).

За відмовою скасовувати діагноз часто ховається дискримінація та приниження, трансфобне насильство. З іншого боку, саме психіатричний діагноз це насильство ніби виправдовує («я хвора людина, а лікарі краще знають, що мені треба»).

Активістська позиція дає значно більше можливостей:

  • не всім людям потрібні медичні процедури, але цілком може бути необхідний юридичний перехід;
  • з’являється право вибирати обсяг втручань, жити не під маскою «правильної» жінки, а бути собою;
  • відкрито говорити про випадки насильства та дискримінації з боку медичних працівників;
  • отримувати інформацію про способи переходу з інших джерел, а не тільки від комісії, яка може бути некомпетентна тощо.

Ідея активізму, пов’язаного з депатологізацією, – це ідея не тільки про те, що «я пишаюся тим, що я транс*» (хоча і це теж, тому що людина має право пишатися своєю ідентичністю), а в тому, що «ПОПРИ ТЕ, що я транс*, моє тіло, моє життя і мій вибір належать мені і я зовсім не зобов’язан_а відповідати уявленням інших і здійснювати втручання, щоб отримати те, що в інших, цисгендерних людей, є просто так».

Доступність медицини, різноманітність ідентичностей, власний вибір того, як чинити в різних життєвих ситуаціях, поліпшення життя та якості послуг для транс*людей – ось основні цілі сучасного транс*активістського руху.

Прикладом може бути Аргентина. Її нове законодавство саме, завдяки трансгендерним активіст_кам, дозволяє змінити гендерний маркер у документах, маючи усього лише згоду людини. Без будь-яких доказів або додаткових процедур.

Багато країн світу зараз повторюють цей досвід, приймаючи закони про заборону стерилізації, про скасування діагнозу та можливість вказувати гендерний маркер, відмінний від «Ч» або «Ж».

Символи транс*руху

Як у будь-якого руху, у транс*руху є власні символи, які активно використовуються для ідентифікації та донесення меседжів під час флешмобів, акцій.

Трансгендерних прапор, який використовується найчастіше, складається з 5 смуг і передбачає блакитний та рожевий – як символи гендерних ролей, а також білий – як місце для тих людей, хто знаходиться «між», що не ідентифікують себе з «чоловічим» або «жіночим».

Метелик також використовується досить часто – як символ трансформації та метафора, пов’язана з медичним переходом. Це також символ того, наскільки різним може бути одне життя, але воно залишається життям цієї людини, і тіло є власне цим тілом, а не чужим.

By User:ParaDox – en:User:ParaDox – de:Benutzer:ParaDox – Own work, CC BY-SA 2.5, 

Зірочка (*) зазвичай використовується після приставки «транс» як показник різних трансгендерних ідентичностей, їхнє включення.

Комбінація астрологічних символів Марса та Венери з третьою, суміщеною «гілочкою» найчастіше використовується як трансгендерний символ.

Діючі та потенційні союзники транс*ком’юніті

В успішній боротьбі за права трансгендерних людей завжди допомагали союзники. Дуже важливо не нехтувати підтримкою інших людей зі схожою активістською повісткою.

В Україні союзниками для трансгендерної людини можуть бути такі організації, об’єднання, групи:

  • ЛГБТ-організації.
  • Феміністичні ініціативи й об’єднання.
  • Актівіст_ки, що захищають права людини.
  • Анархістські ініціативи.
  • Еко-активіст_ки та «зелені».
  • Актівіст_ки інших вразливих груп (люди з інвалідністю, люди з іншими, відмінними від більшості, культурними або етнічними ідентичностями та ін.).
  • Молодіжні організації.
  • Пацієнтські групи.
  • Групи взаємодопомоги різної спрямованості.
  • Об’єднання батьків і родичів ЛГБТ-людей.
  • Інші люди з ком’юніті.
  • Дружні медіа, медичні працівники, юрист_ки тощо.

Переклад: Брунгільда Голден

How useful was this post?

Click on a star to rate it!

Average rating / 5. Vote count:

No votes so far! Be the first to rate this post.

Spread the love