26/06/2019
26/06/2019

«Ти маєш більше варіантів». Мауро Кабрал Грінспен розповів про особисту історію та активізм

Транс*Юніті випала нагода поспілкуватися з Мауро Кабрал Грінспен (Mauro Cabral Grinspan) – інтерсекс- і транс*активістом з Аргентини, виконавчим директором Global Action for Trans Equality GATE. Основним напрямком діяльності цієї організації є реформа медичних протоколів і законів.

Пропонуємо вашій увазі розповідь Мауро Кабрал Грінспен про його ідентичність, активізм, а також про перспективи для транс*ком’юніті.

«Родина погрожувала, що якщо я не погоджуся на операцію,  мене покладуть до психіатричної лікарні»

Я народився 46 років тому у Кордобі, другому за значенням місті Аргентини, і при народженні був записаний як «дівчина». Коли мені було десь 13 років лікарі з’ясували, що навіть якщо зовні моє тіло виглядає, як жіноче, у мене немає  внутрішніх [статевих] жіночих органів. Як немає і чоловічих. Моє тіло було іншим.

Мауро Кабрал Грінспен

Вони сказали, що мені нема про що хвилюватися, бо хірургічним шляхом мене зроблять «справжньою жінкою».

Тоді я зрозумів, що не відчуваю себе жінкою. Що я не хочу бути жінкою і насправді відчуваю себе хлопцем. Отож, я не пам’ятаю, коли почав гратися чи допускати, або думати про себе, як про хлопця. Але коли мені було 12-13 років, я був упевнений, що не хочу бути жінкою.

Проте, як і у випадку багатьох інтерсекс-людей, мене примусили піти на операцію, бо родина погрожувала, що якщо я не погоджуся на операцію, мене покладуть до психіатричної лікарні.

Вони вигадали собі такий взаємозв`язок, таку «гарну ідею», що я ідентифікував себе як хлопець, бо в мене немає вагіни, і якщо у мене з’явиться вагіна – я почну ідентифікувати себе як дівчина.

Зараз мені 46 років, я маю вагінопластику, але я досі інтидифікую себе, як чоловік.

Для мене це було дуже тяжко, ускладнення та відновлення після цієї операції були довгими та болісними.

Коли мені було десь 20 років, я мав справлятися не тільки з тим, що відчуваю себе хлопцем, а й з відчуття, що я хлопець, якого зґвалтували. Треба було почати розмовляти з людьми про те, що сталося. Коли я був підлітком, я боявся про це розмовляти. Головною причиною мого страху було те, що я ідентифікував себе, як хлопець – але хлопець, якому подобаються хлопці. І коли я казав про це, люди відповідали: «Це нісенітниця». Тому я припинив розмовляти на цю тему.

Але коли я був в університеті і вивчав історію разом з гендерними дослідженнями, спробував розмовляти з людьми. І зрозумів: або вони мене не розуміють, не розуміють, що ніхто не повинен переживати те, що переживав я; або навіть якщо люди це розуміли, вони не могли прийняти політичне рішення.

Тоді я був дуже розлючений: родина заперечувала мій досвід, мої лікарі заперечували мій досвід і мою сексуальну орієнтацію, мої професори в університеті, мої одногрупники…

Коли мені було 24 роки, я долучився до групи активістів і почав працювати як активіст у вільний час, бо основною моєю роботою було викладання в школі. У 90-х почалася робота у сфері трансгендерності, і тоді я дізнався про це слово – «інтерсекс». Тому десь від 1998-1999 років я почав бути інтерсекс-активістом.

«Моє життя змінилося, моє тіло змінилося, отож я роблю, що можу, щоб люди не проходили через подібне пекло»

Гадаю, дуже багато пов’язано зі злісттю, з тим, що я бачив. Коли ти інтерсекс-людина і коли тебе піддають тому, що називається «нормалізуюча операція», – твоє тіло змінюють без твоєї волі, і ти змушений жити з наслідками цього.

Це нещасний випадок. Іноді я розповідаю про це так, ніби мене збив потяг: моє життя змінилося, моє тіло змінилося, отож я роблю, що можу, щоб люди не проходили через подібне пекло.

Це так, ніби бачити реальність по-іншому. Іноді коли люди розмовляють, скажімо, про різницю сексуальних орієнтацій, про гендер, про те, як бути жінкою або чоловіком, або інтерсекс-людиною, ти можеш побачити відкидання, знецінення цього [досвіду]. І коли ти бачиш таке, ти не можеш забути, що знаєш, стільки болю це приносить.

Я люблю те, чим займаюся, але дуже багато пов’язано зі злістю.

«Отримання діагнозу не повинно впливати на юридичне визнання гендеру або охорону здоров’я»

Якщо чесно, то я очікую дуже багато роботи! Ми займаємося цим процесом майже 10 років. Дізнаємося все більше і більше, і розуміємо, що це не буде так: одного дня ми живемо у світі МКХ-10, а наступного – у світі МКХ-11. Це не станеться таким чином. Це буде довгий шлях до усунення прикростей, пов’язаних з МКХ, коли люди не зможуть користуватися Класифікатором для отримання послуг з охорони здоров’я, які їм потрібні, або для страхового покриття [цих послуг].

Проте МКХ не має бути потрібним для забезпечення доступу для юридичного визнання гендеру. Отримання діагнозу не повинне впливати на юридичне визнання гендеру або охорону здоров’я. Тобто ми сподіваємося, що за 10 років перейдемо від того, що маємо зараз, до інформованої згоди. У цьому сенсі ми очікуємо, що ця версія МКХ буде перехідною. Це значить, що ця версія краща за попередню, але ще не найкраща з можливих.

«Це те, що справді надихає – мати можливість показати людям, що існує багато інших варіантів, що насправді вони не самотні. Для мене це чудова пропаганда»

Для мене [пропаганда] – це те, як людина дізнається про трансгендерність, чи припускає, що може бути транс*, чи може змінювати свою думку декілька разів і вирішити, що не хоче бути транс*.

У цьому сенсі коли люди дізнаються про нас [транс*персон], у них з’являється більше опцій в уяві. У такому випадку це можна назвати «пропагандою». Але це не пропаганда того типу, що ти «мусиш бути транс*», а пропаганда того, що ти маєш більше варіантів.

Наприклад, ти можеш бути таким, але є й інші опції. І взагалі, це чудові опції. Якщо подивитися на нас – ми щасливі, ми живі. Отож, я гадаю, це чудова пропаганда, бо допомагає людям зрозуміти: якщо вони відчувають себе так, вони можуть бути транс*людьми або ні, але вони також не можуть ненавидіти нас – ми можемо бути друзями.

Коли мені було 14 років, я був упевнений ( на стільки, на скільки можна бути впевненим у 14), що відчуваю себе хлопцем, якому подобаються хлопці. сі довкола казали мені, що я божевільний: мій терапевт, моя родина, мої лікарі, мої друзі. І тільки через 15 років я зустрів людину, схожу на мене. П’ятнадцять років, щоб зустрітися особисто…

Тепер мій чоловік – транс*хлопець. У мене багато друзів транс*чоловіків, які зустрічаються з чоловіками. Це зовсім інший світ, це чудово. Я маю на увазі, у багато людей відрізняються від тебе. І це дивовижно, коли ти зустрічаєш людей, які схожі на тебе. У тебе з’являється більше людей, щоб зустрічатися, більше друзів, щоб ділитися своїми історіями.

Це те, що справді надихає – мати можливість показати людям, що існує багато інших варіантів, що насправді вони не самотні. Для мене це чудова пропаганда. Так, ми продаємо дещо, і ми продаємо це чудово. Тож вони [опоненти] мають усі підстави боятися нас. *сміється*

Матеріал підготовлено: Джул

Spread the love
  • 12
    Shares

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked *