Періодично мені приходять повідомлення у Фейсбуці від трансгендерних людей з пострадянських країн. Вони запитують, як виглядає процедура визнання людини біженцем в Україні.

Наскільки процедура відповідає таким потребам трансгендерних людей як конфіденційність та етичне поводження? У чому полягають складності і виклики процедури визнання статусу біженця в Україні і які у неї плюси?

Спробую максимально відкрито і детально відповісти на ці питання.

Особливо в останній рік я часто стикаюся з дезінформацією серед частини ЛГБТ-людей в пострадянських країнах про процедуру визнання біженцем в Україні.

Цьому сприяють вдало проведені в останні роки Марші Рівності, досить висока видимість ЛГБТ-активісток і активістів у медіа просторі. На жаль, я змушений визнати, що частково це інтерпретації мого публічного життя як шукача притулку в Україні та моєї сторінки в Інстаграмі. Принаймні, на такі факти посилаються в соцмережах у відповідь на моє питання, чому ви хочете бігти саме в Україні.

По закінченню двох років перебування в процедурі біженства в Україні, моя основна рекомендація для трансгендерних людей: запитуйте притулок в країнах, які вже мають досвід прийому трансгендерних людей як біженців, і в яких існує система адаптації та соціалізації біженців. Наприклад, у Канаді чи Швеції.

Чому я настійливо рекомендую оминати Україну стороною?

Представники міграційної служби не мають базових знань у сфері прав людини та демонструють всі ознаки мігрантофобії. Навіть не торкаючись теми трансгендерності, ставлення до вас як шукачів притулку буде вже досить принизливим.

З моменту, як стає відомим факт трансгендерності людини, до всього вищепереліченого додається страх або ненависть до трансгендерних людей з боку співробітників міграційної служби.

Ваші паспортні дані будуть періодично публічно озвучуватися в коридорах очікування у будівлі Державної міграційної служби України (ДМСУ). В рамках обов’язкових інтерв’ю зі співробітниками міграційної служби паспортні дані, наявність/відсутність операцій зазвичай обговорюються співробітниками.

За моїми відчуттями, обговорення мого тіла та геніталій між представниками міграційної служби можна порівняти з поведінкою праворадикалів, які ненавидять нас, і єдине, чим вони можуть пишатися, – це своїми геніталіями, які відповідають їхньому паспортному маркеру.

У рамках процедури розгляду справи шукача притулку передбачається максимум три інтерв’ю зі співробітниками міграційної служби. Тривалість цих інтерв’ю необмежена. Кілька годин принизливого інтерв’ю може стати (й, імовірно, стане) ретравмуючим досвідом для трансгендерної людини.

Для того, щоб опрацювати з терапевткою наслідки лише одного подібного інтерв’ю, мені знадобилося два місяці.

Крім інтерв’ю в міграційній службі передбачене також обов’язкове медичне обстеження для шукачів притулку. Сам медогляд проводиться у міжнародному медичному реабілітаційному центрі для жертв воєн і тоталітарних режимів. Лікарі в цьому центрі дійсно дружньо ставляться до шукачів притулку і до транс*біженців зокрема. Проте звертатися до вас будуть суто за паспортним ім’ям.

Мене це спочатку дратувало, а тепер просто веселить. Уявіть: дзвонить мобільний, я беру слухавку, а там питають: «Можна Світлану до телефону?»

Я ж зі своїм низьким голосом, наче й не було нічого, відповідаю: «Це я, той самий, хто стать змінив. Пам’ятаєте?»

Після усіх інтерв’ю та медогляду людині з імовірністю у 99% все одно відмовлять у статусі біженця. Не тому, що людина – трансгендер, а тому, що сама міграційна служба України славиться своєю корупційністю та слабоумством. Нічого особистого, просто бізнес.

Після відмови у статусі біженця будуть суди. І все ті ж 99% імовірності, що людину переселять до іншої країни, у якій є система інтеграції біженців і в якій дотримуються прав людини.

Сольдаду Ковалісіді, шукач притулку в Україні, транс*активіст