Детранзишн: трансгендер – не трансгендер
Джекі зробила камін-аут перед друзями та родичами, а потім опублікувала пост на Фейсбуці. У пості згадувалося, що відтепер вона використовуватиме нові займенники/звертання, і вона би хотіла, аби спільнота поважала це.
На перший погляд це виглядало як типовий для 2017 року камін-аут, який був одним із багатьох, адже щодня все більше і більше людей здійснює камін-аут як транс*, небінарні та гендерквір. Але пост Джекі був іншим. Вона робила камін-аут не як транс*, а як детранс*. Джекі належить до категорії людей, які перейшли до іншого гендера, а потім здійснили зворотній перехід.
Цей феномен викликав гостру дискусію всередині транс*спільноти та за її межами, де різні сторони звинувачують одна одну в упередженості, утисках, цензурі та шкоді для боротьби за права транс*людей. Це настільки складна тема, що багато з тих, у кого я бра_ла інтерв’ю, попросили анонімності. (Всі імена детранс*людей були змінені). Інші відмовилися говорити відкрито через страх потенційних негативних наслідків. Проте чим більше таких людей, як Джекі, здійснює камін-аут, дискусія стає лише гарячішою.
25-річна Джекі, яка живе на околиці Сіетла, має зелені очі, коротке волосся та ледь помітну щетину на обличчі, яке вона голить щодня. Джекі, чий гендер при народженні був визначений як жіночий, почала читати про транс*теми онлайн, коли їй було 17 років. На той час ця тема викликала в ній резонанс. У дитинстві вона була пацанкою (tomboy), проте зараз це називається невідповідність гендеру (gender nonconforming).
Як і багато інших транс*людей, Джекі також переживала гендерну дисфорію, яку Американська психіатрична асоціація визначає як «конфлікт між фізичним чи приписним гендером людини та тим гендером, з яким вона себе ідентифікує». До 2013 цей феномен був відомий як розлад гендерної ідентичності. Джекі описує дисфорію як дискомфорт у її тілі, який, як вона сподівалася, зникне, якщо світ бачитиме її як чоловіка.
Джекі знайшла поради онлайн стосовно того, як можна виглядати як чоловік: який одяг носити, як перев’язувати груди та змінити ходу. Вона обрізала своє довге волосся, змінила ім’я і попросила людей звертатися до неї як до «нього». Для того, щоб почати гормонотерапію, їй знадобилося ще три роки та прийняття Закону про доступне медичне обслуговування (Affordable Care Act). Раніше у неї не було медичного страхування, проте з прийняттям Закону, у неї з’явилася можливість придбати страхування через Washington Health Benefit Exchange. Воно покрило її ін’єкції тестостерону і могло би також покрити операцію з маскулінізуючої мамопластики (top surgery). Проте вісім місяців тому, якраз перед тим, як вона готувалася до цієї операції, Джекі передумала.
«Всі кажуть, що гендер – це соціальний конструкт, проте ми також вважаємо, що він є вродженою частиною людської ідентичності, – сказала Джекі. – Я почала думати, що сам концепт переходу був регресивним».
Після п’яти років на тестостероні вона також почала турбуватися про своє здоров’я. Хоча наразі мало відомо про вплив гормонотерапії на здоров’я у довготривалій перспективі, високі дози тестостерону можуть шкодити печінці. Деякі лікарі також рекомендують гістеректомію для транс*чоловіків через те, що ризик раку та певних інфекцій може зростати. Гістеректомія, звісно ж, – незворотна, як і реконструкція геніталій. Пеніс, з якого зробили вагіну, не можна повернути в початковий стан, і навпаки.
Джекі більше не хотіла вживати гормони, але вона не знала, на що чекати. Чи підвищиться її голос? Чи випаде волосся на її обличчі? Що це означало для її ідентичності в майбутньому? Інформації про зворотний перехід дуже мало.
Більшість медпрацівни_ць, навіть тих, що спеціалізується на гендерній ідентичності, не має достатнього досвіду роботи зі зворотним переходом. Лара Гейден (Lara Hayden), яка працює керівницею програм у гендерній клініці Сіетлської дитячої лікарні, розповіла мені, що, незважаючи на те, що деякі пацієнт_ки припинили свій перехід, у неї ніколи не було пацієнт_ок, які здійснили повний перехід, а потім зворотний перехід.
Терапевтка з Нью-Йорку Амі Каплан (Ami Kaplan), яка працювала з транс*, гендерно-варіативними та гендерквір клієнт_ками більше 20 років, сказала, що за два десятиліття її практики вона знає лише про одн_у пацієнт_ку, як_а здійсни_ла повний перехід, а потім здійсни_ла зворотній перехід.
«Це не так часто спливає, – каже Каплан. – На мою думку, лікар_ки трішки бояться того, що їх назвуть гейткіпер_ками».
Донедавна для транс*медичних послуг гейткіпінг був нормою. Це означало, що саме терапевт_ки вирішували, хто мог_ла чи не мог_ла змінювати своє тіло. Рей Бленчард (Ray Blanchard), психолог та сексолог з Торонто, який був одним із перших серед лікар_ок, що виступали за операцію зі зміни статі (наразі гендерно-підтверджуюча операція), розповів, що на початку його кар’єри у 80-х роках пацієнт_ки були змушені жити як представни_ці свого бажаного гендеру впродовж двох років, перш ніж могли розраховувати на медичне втручання.
«Їм необхідно було надати документальне підтвердження того, що вони жили у суспільстві як представни_ці протилежної статі, а не лише замовляли піцу додому та носили плаття, – сказав Бленчард. – За сьогоднішніми стандартами, подібне вважалося би неймовірно жорстоким».
Бак Енджел (Buck Angel), активіст-правозахисник та кінематографіст, здійснив перехід 23 роки тому, коли «зміна статі» (gender reassignment) була рідкіснішою. «Всі лікар_ки, що працювали наді мною, називали мене їхньою морською свинкою, – розповідає Енджел. – Я був першим, хто зробив маскулінізуючу мамопластику, першим, хто почав приймати гормони, першим для мо_єї терапевт_ки».
Енджел проходив терапію 10 років до початку свого переходу, і, за його словами, йому це допомогло. Він сказав мені: «Я вірю в медичну допомогу для підтримування психічного здоров’я (mental-health care). Я не кажу, що кожному треба 10 років терапії, але для мене це було правильним вибором. Я ніколи не шкодував про це. Для мене це було ідеальним вибором із першого дня».
Сьогодні стандарт надання допомоги змінився. Згідно з керівними принципами Всесвітньої професійної асоціації здоров’я транс*людей (World Professional Association for Transgender Health, або WPATH), медпрацівни_ці мають просити направлення від терапевта, перш ніж проводити будь-які медичні втручання, але для терапевт_ок не встановлений конкретний період часу, протягом якого вони мають працювати з клієнт_ками. Деякі лікар_ки взагалі не вимагають направлення. Каплан каже: «В минулому гейткіпінг викликав сильне обурення, тож, на мою думку, лікар_ки більше схиляються до того, аби допомагати людям з їхнім переходом».
На думку Джекі, в цьому і є проблема.
Вона каже: «У мене не було враження, що я можу поговорити з моїми наставни_цями (counselors) про зворотній перехід. У них були особливі політичні погляди, тож мені здавалося, що, якщо я поділюся з ними своєю критикою самого концепту переходу, вони вважатимуть, що мені промили мізки якісь трансфобні фанатики чи щось таке».
Замість того, аби звернутися до терапевт_ки, Джекі знайшла спільноту онлайн. Зараз вона модерує Detransition Info, онлайн ресурс для людей, які хочуть знайти відповіді на свої питання чи поділитися власним досвідом.
Джекі та інші детранс*особи, з якими я говори_ла, казали, що їхня онлайн-спільнота налічує сотні людей, але ніхто точно не знає, який відсоток тих, хто здійснили зворотній перехід. Наразі навіть важко сказати, скільки є транс*людей. Бюро перепису населення США не збирає дані щодо гендерної ідентичності (чи сексуальної орієнтації), проте дослідження від Williams Institute at UCLA Law, проведене в 2016 році, припускає, що у Сполучених Штатах живе 1,4 мільйони дорослих транс*людей, що складає десь 0,6% від усього дорослого населення. Це вдвічі більше, ніж припускалося раніше.
Судячи з усього, детранс*люди складають лише малий відсоток і так малої групи населення. Шведське 50-річне дослідження свідчить про те, що лише 2,2% людей, які здійснили медичний перехід, пожалкували про це (для порівняння, відсоток людей, які пожалкували про пластичну операцію носа, складає 17%, за даними Журналу естетичної хірургії).
Проте існує більше десятка досліджень, що зосереджують увагу на відсотку транс*дітей, які вирішили припинити перехід (desistance), тобто тих транс*дітей, які з часом визнають свою належність до гендера, приписаного їм при народженні. Канадський сексолог Джеймс Кантор (James Cantor) підсумував результати цих досліджень у блог-пості: «Незважаючи на різницю між країнами, культурами, десятиліттями, довжиною чи методами подальших досліджень, всі дослідження дійшли до неймовірно схожих висновків. За їхніми результатами, лише мала частка транс*дітей хоче продовжувати перехід у дорослому житті. Зазвичай вони просто виявляються геями чи лесбійками».
Точний відсоток відмов від продовження переходу різнився між дослідженнями, але загалом вони всі визначили, що близько 80% транс*дітей із часом визнали свою належність до гендера, який був приписаний їм при народженні. Проте деякі транс*активіст_ки та науков_иці вважають, що ці дослідження мають свої недоліки, адже пацієнт_ки, за якими спостерігали, насправді не були трансгендерними, тож масової відмови від продовження переходу немає.
«Міф про відмову від продовження переходу просували репаративні терапевт_ки, шарлатан_ки та псевдозанепокоєні (concern trolls)», – заявила транс*активістка Брінн Теннехілл (Brynn Tannehill) у Huffington Post. «Настав час цій цифрі з 80% відмов відправитися у той же смітник псевдонауки, що й дискредитований зв’язок між вакцинацією та аутизмом».
І справді, розмір вибірки деякий досліджень, які цитує Кантор, складав менше ніж 16 людей, і самі дослідження були проведені понад 40 років тому. Одне з них навіть виявилося неопублікованою докторською дисертацією. Більш сучасне дослідження, опубліковане в Журналі Американської академії дитячої та підліткової психіатрії (Journal of the American Academy of Child and Adolescent Psychiatry) у 2013 році, яке спостерігало за 127 пацієнт_ками підліткового віку, що зверталися до клініки з гендерної ідентичності (gender identity clinic) в Амстердамі, визначило, що дві третини пацієнт_ок з часом визнали свою належність до гендера, що був приписаний їм при народженні.
Для батьків транс*дітей ідея відмови від продовження переходу може бути проблематичною та навіть образливою. Через неї здається, що бути транс* – це вибір. «Наші діти добре знають, що їм було би легше, якби вони «вирішили» більше не бути транс*», – каже Марло Мак (Marlo Mack) із Сіетла, мати дев’ятирічної транс*доньки та авторка підкасту під назвою «Як бути дівчинкою» (How to Be a Girl) на радіо KUOW, де вона розповідає про виховання своєї дитини. «Незважаючи на це, вони наполягають на своєму попри цькування, насмішки та погрози жорстокості. Для моєї дитини ідея того, що вона могла б обрати не бути дівчинкою, це все одно, що обрати, аби небо було зеленим, а трава синьою. Тож для неї це беззаперечна та незмінна реальність».
Мак каже, що її донька з раннього віку чітко ідентифікувала себе як дівчинку. «З чотирьох років, вона питала мене, які ліки їй треба пити, аби у неї не виросла така борода, як у татка». Сьогодні, її донька належить до великої спільноти транс*дітей, батьки її підтримують, тож малоймовірно, що вона відмовиться продовжувати перехід. І, як показує досвід, більшість транс*людей раді тому, що здійснили перехід.
До них належить і Джон Отто (John Otto), чоловік із Сіетла, який почав свій перехід 17 років тому. Отто каже: «Це дійсно було правильним рішенням для мене. Я і досі так вважаю. Мені було 45, коли я розпочав свій перехід, тож не можна сказати, що я не спробував бути жінкою».
Але, як свідчить досвід Джекі та інших детранс*людей, перехід може бути ненайкращим виходом для людей, які страждають від дисфорії.
Існує низка причин, чому люди вирішують здійснити зворотній перехід. Хтось іде на це через медичні застороги, адже існують загрози втрати фертильності чи ускладнень через операції та гормонотерапію. Деякі транс*люди ідуть на це, бо для них було надто складно підтримувати щасливе життя. Теннехіл піддає сумніву ідею, що люди можуть бути «екс-транс*». Вона розповіла мені: «Коли люди здійснюють зворотній перехід, це часто спричинене тим, що суспільство зробило з ними після переходу, заганяючи їх знову у «шафу».
Це дійсно так для деяких транс*людей, особливо для транс*жінок, яким зазвичай важче не вирізнятися та які втрачають суспільні переваги, що є наслідком маскулінної зовнішності. Проте у випадку 31-річної детранс*лесбійки з Каліфорнії Касс (Cass) все було не так.
Касс, яку жахливо цькували через її гендерно неконформну зовнішність у дитинстві, каже, що перехід насправді полегшив її життя. Вона почала приймати тестостерон у 20 років, і її оточення переважно підтримувало її. Для неї не було складно знайти роботу чи партнер_ку. «Люди дійсно стали краще до мене ставитися після мого переходу, коли вони почали мене бачити як чоловіка, а не маскулінну лесбійку (butch dyke)», – каже Касс.
Три місяці до того, як Касс почала приймати тестостерон, її мама вчинила самогубство. За її словами, перехід був стратегією виживання. Спочатку це спрацьовувало, проте з часом вона відчула, що її дисфорія скоріше виникла через моральну травму від смерті матері та внутрішню мізогінію, а не через її гендерну ідентичність. У підлітковому віці вона виглядала маскулінно. «Мені часто надсилали негативні та грубі повідомлення про те, що означає бути жінкою, – каже Касс. – Все дійшло до того, що я не могла бачити себе як жінку без відчуття жаху, який інші люди відчували стосовно мене. Життя у ролі чоловіка було для мене порятунком, до тих пір, поки я не наважилася зануритися у це все».
Коли вона була готова, Касс, так само як і Джекі, почала шукати поради онлайн. Так вона зустріла жінку, старшу за неї на кілька років, яка здійснила зворотній перехід. Вони мали однаковий досвід – від цькування в дитинстві та внутрішньої мізогінії до відчуття, що перехід зовсім не вирішив їхніх проблем з дисфорією. Спілкуючись впродовж кількох місяців, вони подружилися, а пізніше, після дев’яти років життя у ролі чоловіка, Касс здійснила камін-аут як жінка.
Пройшло вже чотири роки з того часу, як Касс здійснила зворотній перехід. Вона змінила гендерний маркер на своїх водійських правах на жіночий та попросила друзів та рідних кликати її паспортним іменем, але вона все ще скидається на чоловіка через низький голос та щетину на щоках.
«Фізіологічно зворотній перехід був важчим», – каже вона. Вона порівнює його з процесом прийняття самогубства її матері. «Він змусив мене мати справу зі своєю травмою та зіткнутися із саморуйнівними частинами себе. Це було зовсім не весело, але воно було того варте».
Касс і досі не сказала лікар_кам, які допомагали їй з переходом, про свій зворотній перехід. В якомусь сенсі, вона звинувачує їх у тому, що вони дали їй можливість здійснити перехід, незважаючи на те, що вона його на той момент хотіла. Вона ділиться своїм досвідом онлайн, і в одному з постів написала, що прихильна терапевтка допомогла їй зашкодити собі: «Хоча вона не мала цього на меті, це все одно трапилося. Це протиріччя важко визнати та зрозуміти».
Окрім її текстів, Касс також почала завантажувати відео на YouTube, де вона поширює одкровення про зворотний перехід, кількість яких постійно зростає. В одному відео, яке переглянули майже 900 тис. разів, молодий хлопець розмірковує про свій вибір здійснити зворотній перехід після життя у ролі жінки. Він привабливий та андрогінний, з довгими віями та яскраво-блакитними очима. «Я не схожий на інших хлопців, і тепер я можу це прийняти».
Існує також офлайн спільнота детранс*людей. У 2014 та 2015 роках Касс вела воркшоп на тему зворотного переходу на платформі Мічиганського музичного фестивалю для жінок (Michigan Womyn’s Music Festival). Минулого року Касс та ще 15 жінок, які здійснили зворотний перехід, зібралися разом на Західному узбережжі на вихідні воркшопів, медитації та спільного досвіду. На думку Касс, це було першим подібним зібранням.
Касс та інші детранс*люди відкрито розповідають про своє життя, бо хочуть допомогти іншим. Проте це викликало побічний ефект: їхні історії стали використовувати праві. В березні Лорі Хіггінс (Laurie Higgins), блогерка з правого Іллінойського інституту сім’ї (Illinois Family Institute), згадала Касс у своєму пості. «Суспільство марширує всліпу у чудовий новий дистопічний світ, жертвами якого є переважно діти, що у майбутньому розповідатимуть історії, про які вони шкодують», – пише Хіггінс, яка раніше називала гомосексуальність девіантною, розбещеною та аморальною поведінкою. А зараз вона використовує Касс для просування власної ідеї, де та виступає жертвою «транс*культу».
Подібне часто трапляється: праві групи та медіа використовують детранс*людей для просування трансфобних ідей, стверджуючи, що їхнє існування нівелює всіх транс*людей. Це чимось схоже на ідею «екс-гомосексуал_ок», яку використовують праві для підтвердження ідеї про те, що бути гомосексуал_кою – це вибір. Відповідно, якщо це дійсно вибір, гомосексуальним людям не потрібні права на одруження, всиновлення/удочеріння чи право на службу в армії, адже вони просто можуть «перестати» бути гомосексуальними. Те ж саме можна сказати і про транс*людей.
Історію Касс також використовує правий сайт Breitbart, який прирівнює перехід до «каліцтва операцією зі зміни статі». У подібної преси є реальні наслідки, особливо зараз, коли права транс*людей стали політичними. Наразі анти-транс* група Just Want Privacy збирає підписи для Ініціативи 1552 у штаті Вашингтон. Якщо вона пройде, то транс*діти будуть змушені ходити у школі до туалету того гендера, що був їм приписаний при народженні. Подібні ініціативи просуваються нібито для того, аби захистити особистий простір жінок та дітей, проте насправді вони лише шкодять транс*людям, які стикаються з небезпекою, коли змушені іти до вбиральні, що не відповідає їхньому гендеру.
Законопроекти про вбиральні (bathroom bills) також демонізують транс*людей, просуваючи міф, що вони мають хижацькі чи насильницькі нахили, коли насправді транс*люди мають набагато більшу вірогідність стати жертвами злочину, а не злочинцями. Згідно з Міністерством юстиції США, принаймні половина транс*людей постраждали від сексуального насилля. Для не-білих транс*жінок ця цифра навіть більша.
Проте не лише праві використовують детранс*людей для своїх цілей. Певні частини спільноти самопроголошених фемініст_ок теж це роблять. Є частка радикальних фемініст_ок (або, як їх називають в інтернеті, радфем_ок), які використовують історії, подібні до Касс для ствердження, що перехід – це спроба патріархату нав’язати гендер та «стерти» маскулінних жінок (butch women).
Деякі радфем_ки (яких обзивають ТЕРФ, або транс-ексклюзивними радикальними фемініст_ками), припускають, що сучасний рух транс*людей живиться завдяки індустріям фармацевтики та біотехнологій, які шляхом обману змушують гендерно неконформних людей (особливо геїв та лесбійок) прагнути дорогих медичних втручань без видимої на те причини.
Мова, яку використовують радфем_ки та праві, дуже схожа. Обидві групи говорять про дистопічний світ, в якому жінки перестають існувати. Через це іноді радфем_ки та соціальні традиціоналісти об’єднуються. Фронт визволення жінок (Women’s Liberation Front, WoLF), організація, що виступає за аборти та інші феміністичні ідеї, об’єдналася з консервативним Альянсом сімейної політики (Family Policy Alliance), аби подати зустрічний позов на Гевіна Грімма (Gavin Grimm), транс*підлітка з Вірджинії, який бореться у федеральному суді за право ходити до чоловічого туалету в школі.
Це не відповідає цінностям Касс. «У мене багато нарікань стосовно WoLF та того, що вони роблять. Вони мені не подобалися до того, як почали співпрацювати з правими, а зараз вони мені подобаються ще менше». Проте певні принципи радикального фемінізму знаходять відгук у Касс.
Після переходу деякі люди розуміють, що їхня проблема з дисфорією не вирішилася, навіть якщо їхня зовнішність відповідає їхньому гендеру. Так було з Касс та з 25-річною Джекі з Сіетла. Так було і з Райаном (Ryan), детранс*чоловіком, який знайшов більш неочікуваний спосіб боротьби з дисфорією. У Райана густе темне кучеряве волосся та кругле обличчя без зморшок чи бороди. Йому 43, але його можна прийняти за 23-річного чи когось навіть молодшого. «Це дещо розчаровує, – каже Раян. – Люди весь час говорять про те, наскільки молодо я виглядаю, але це є постійною згадкою про моє минуле».
Перехід та зворотній перехід різняться для жінок та чоловіків. Гормони викликають протилежні реакції. Тестостерон робить плечі ширшими, переміщує жир у тілі нижче та викликає більшу зацікавленість до сексу. Він може спричинити ріст волосся там, де воно ніколи до цього не росло, водночас спричиняючи облисіння. Естроген робить людину емоційнішою, знижує лібідо та може призупинити облисіння чи навіть мати зворотній ефект на облисіння. У випадку Райана, гормони дали йому юну зовнішність, яка не зникла навіть після того, як він перестав їх приймати.
Райан був розумною дитиною. В четвертому класі він вчив математику на рівні старшокласників, проте якщо його розум викликав захват у дорослих, діти його дражнили. Його жахливо цькували, і в цей період він мріяв про те, аби стати дівчинкою. Він думав, що якби він був дівчинкою, може, його би не цькували через слабкість.
З віком ця фантазія Райана розвивалася далі. Він був одним із ранніх користувачів інтернету, що дозволило йому знайти транс*форуми онлайн. Проблеми, якими ділилися люди, були схожі на його. Коли він дійшов до другого курсу в коледжі, він був готовий.
«Мені здавалося, що це воно. Моя спільнота казала теж саме. Здавалося, що це було дійсно так. Я знав, що я був транс*», – каже він.
Райан звернувся до психолог_ині, як_а одразу да_ла йому направлення на гормонотерапію. Коли Райану виповнилося 19, те, про що він міг лише мріяти в дитинстві, справджувалося. Він почав приймати гормони протилежної статі , а коли йому було дещо за 20, пройшов через операцію зі зміни статі.
Проте щось все одно було не так. Райан був на великих дозах естрогену і відчував себе, як в тумані, не маючи можливості думати. Він був у постійній напрузі, його дисфорія нікуди не ділася, вона просто перемістилася. Його руки все ще були завеликими, чоло надто чоловічим. Він переїхав до нового міста, де йому здавалося, що буде легше зчитуватися, як жінка. Це не спрацювало, через що він страждав.
Упродовж років Райан пробував різні методи терапії, включно з йогою та масажем, проте результат не був довготривалим. Потім, через кілька років, він відкрив для себе біоданца (Biodanza) – вид несамовитого вільного танцю, створений чилійським антропологом у 60-ті роки минулого століття. Біоданца вимагав від Райана прислухатися до власних інстинктів та мати фізичний зв’язок з іншими людьми.
«З часом моє тіло почало відтавати», – каже він. Він почав відвідувати (психо)терапію та експериментувати з припиненням вживання гормонів, аби побачити, як почуватиметься. Поволі його тривожність почала зникати, і той туман, який він відчував з 19 років, почав розсіюватися. Він почав приймати тестостерон, що на певний час принесло йому ейфорію.
Ейфорія вивітрилася через кілька місяців, але Райан вирішив продовжити зворотній перехід. Він дійшов до висновку, що дисфорія – це нормально, і він знайшов інші способи боротьби з нею: рух, (психо)терапія та прийняття того, що він не може контролювати те, як світ бачить його. Ніхто не може.
Райан знає, що досвід кожного відрізняється, але для нього змінювати тіло не було найефективнішим методом боротьби з дисфорією.
«Тіло можна змінити за допомогою гормонів та операцій, – каже він, – але якщо ти не приймеш його, дисфорія нікуди не дінеться». Райан ніколи вже не зможе повернути своє старе тіло (деякі речі не можна повернути), але він вчиться з цим жити.
Так само і Джекі вчиться жити зі своїм тілом. «Замість того, аби зосереджуватися на тому, як виглядає моє тіло, я зосереджуюсь на тому, що я можу зробити», – каже вона. Зараз вона намагається бути активною та проводити менше часу онлайн. «Не подумайте неправильно, я все ще люблю Tumblr, але якщо я проводжу багато часу онлайн та мало рухаюсь, я відчуваю себе більш від’єднаною від свого тіла». Для детранс*людей це є спільним: вправи, рух та відновлення зв’язку зі своїм тілом допомагають їм краще ставитися до свого життя.
Усі детранс*люди, з якими я говори_ла, знають, що їхній вибір викликає суперечки. Проте їхні друзі та родини переважно підтримували їхню зміну займенників, гормонотерапію, операції та, з часом, і бажання повернути все назад. Зазвичай саме незнайомці ускладнюють їхнє життя, або заглушаючи їх, або використовуючи їхні історії для власної вигоди.
«Багато транс*людей та людей, що їх підтримують, вважає, що те, що я та інші детранс*люди можемо сказати, є загрозливим чи небезпечним, і вони би хотіли, аби ми цього не казали, – розповіла мені Касс. – Іноді транс*люди сприймають детранс*людей як втілення їхніх страхів, а не як реальних людей».
Проте вона додала, що в майбутньому буде неможливо уникнути цієї розмови: «Наразі дуже багато людей здійснює перехід, і неможливо передбачити, що трапиться. Я не знаю, чи нам треба більше гейткіпінгу, але нам треба більше обговорення цього всередині транс*спільноти. У нас має бути можливість говорити про це».
Незважаючи на все, що вона пройшла (незважаючи на гормонотерапію, бороду, якої вона не може позбутися, та двох камін-аутів), Касс не повністю шкодує про свій перехід. «Це частина моєї історії. Життя у ролі чоловіка зробило з мене ту жінку, якою я є сьогодні».
За матеріалами The Stranger
Переклад: Кей