У статті «Трансгендерність крізь призму стародавніх релігій: від шаманізму до українського рідновір’я» ми вже розглядали ставлення до трансґендерності та небінарності у первісних релігіях. Яке загалом було толерантним та базувалося на засадах рівного ставлення до всіх ґендерних проявів.
Однак у сучасному світі стародавні релігії часто розглядаються світовими як «хибні». Або ж – як етап до приходу повної трансцендентної істини, яку принесли (залежно від точки зору) саме Будда, чи саме Христос, чи саме Мухаммед. Пануючі нині світові релігії – буддизм, іслам та християнство, – претендують на своє певне «верховенство» над іншими світоглядними системами. І, звісно, мають величезну кількість послідовників та велику географію поширення, тому й вважаються світовими.
Що змінилося у ставленні до трансгендерності у них? І чи не лежить на цих релігійних системах, які виникли вже за часів патріархату, до певної міри відповідальність за дискримінацію трансгендерних і небінарних людей у низці країн світу та в Україні зокрема?
Що ж, спробуємо розібратися, як воно насправді.
Трансгендерність і буддизм та іслам
Дві з трьох світових релігій – буддизм та іслам, – не є домінуючими в Україні. Хоча послідовники ісламу на теренах сучасної України відомі з часів Київської Русі. Кримські татари в Україні також переважно релігійно приналежні до сунітського ісламу. Загалом нині в Україні іслам сповідує до мільйона людей.
Послідовників учення Будди у нас менше. Буддисти калмики як союзники запорізьких козаків перебували на українських теренах у XVII-XVIIIстоліттях. А тепер громади буддистів поширюються головним чином у більших містах. Вважається, що послідовників Будди у нас лише 40-50 тисяч осіб: це не рахуючи представників близьких до буддизму деяких інших «східних» релігій. Хоча за рахунок мігрантів з Азії і зацікавлення практиками медитації та йоги чисельність буддистів у нас поволі зростає. Тож ставлення двох вищезазначених світових релігій до трансгендерних людей, звісно, однаково треба оглянути.
Буддизм є історично першою світовою релігією, і доволі своєрідною. Творця світу у ній не існує (тому буддизм іноді парадоксально називають атеїстичною релігією, хоча визначення його як панпсихізму є точнішим), а боги якщо й визнаються, то такими ж смертними й недосконалими, як і люди. Оскільки Будда зосереджував увагу свого вчення на пізнанні свідомості, гносеології, – соціальні моменти вважалися другорядними. Тож відвертої трансфобії у цій релігії спершу не було, бо й питання ці виходили за межі компетенції вчення.
Тут треба зробити відступ. Буддизм спочатку був «протестантською» школою брахманізму, яка заперечувала авторитет священних Вед та вищість богів над людьми. Ортодоксальний брахманізм реформувався в індуїзм, який є найчисельнішою сучасною генотеїстичною та політеїстичною (залежно від напрямків) релігією.
У давнину брахманізм та індуїзм були толерантними до трансгендерності та небінарності. Тоді ж, коли у Скіфії існували суспільно визнані трансгендери-енареї, в Індії трансгендерних людей називали хіджрами.
За одним з релігійних міфів, коли царевич Рама (одне із земних втілень верховного бога Вішну-Крішни) відправився у вигнання в ліс, безліч людей супроводжували його. Тоді він сказав їм, що «всі чоловіки і жінки можуть покинути мене». Ті так і зробили та повернулися з узлісся до своїх будинків у королівстві.
Коли ж Рама через багато років вийшов з лісу, аби повернути собі трон, виявилося, що весь цей час хіджри жили на узліссі, віддано чекаючи свого володаря. Розчулений Рама дав їм за це магічну силу благословляти і проклинати звичайних чоловіків і жінок, та обіцяв їм досягнення мокши (санс. «духовне звільнення»).
На відміну від енареїв, хіджри як соціальний феномен існують і сьогодні. Попри те, що після кількох століть британського культурно-політичного панування (з його на той час вікторіанською святенницькою мораллю) хіджри опинилися в сучасній Індії у ролі дискримінованої меншини, пересічні індуси й досі вірять у їхні магічні здібності.
Сексуальні практики трансгендерних і небінарних людей також згадуються у деяких списках знаменитого сакрального трактату про кохання «Камасутра».
Залежно від регіону Індії хіджри поклоняються різним богам і богиням покровител_ям: богині Бахучарі-Мати, божеству Ардханарішварі (напівбогу – напівбогині), богині Мохіні (жіноче втілення Крішни) тощо.
Цікаво, що не в останню чергу через культурно-політичний вплив християн-європейців у XVI-XXстоліттях, індуїзм багатьох напрямків зрештою став доволі нетерпимий до ЛГБТ+ людей. Так, найпоширенішим напрямком індуїзму в Україні є кришнаїзм. Його духовні лідери визнають, що Крішна приймав образ Мохіні. Але категорично заперечують, що він вступав у сексуальний зв’язок як жінка з богом Шивою, і народив від нього дитину, стверджуючи, що це вигадка «шанувальників Шиви».
Не визнають кришнаїти сакральною й історію про Раму і хіджрів. А ще – засновник кришнаїзму ґуру Прабхупада (1896-1977 рр.) називав геїв не інакше, як «демонами». Однак деякі інші напрямки індуїзму залишаються, як і в давнину, толерантними до трансгендерних людей.
Буддизм перейняв певні соціально-релігійні установки брахманізму. У сусідніх із Індією Непалі, Бутані та Тибеті трансгендерних та небінарних людей називають пандаками (санс. «без визначеної статі»), або ж манінгами (тибетський аналог терміну). Визнаються окремою статтю й інтерсекс люди, яких називають убхатобіанджанака (санс. «ті, що мають ознаки обох статей»).
Буддизм – у більшій мірі психологічно, ніж міфологічно орієнтована релігія. Так-от, відомий середньовічний буддійський вчитель школи Каг’ю Г’ялва Янгенпа (1116-1187 рр.) написав про пандаків, що оскільки їхній ум і енергія не так жорстко прив’язані лише до чоловічого чи жіночого світосприйняття, то вони менше обмежені двоїстим мисленням і більше відкриті до пізнання цілісної реальності, якою вона є. А тому їхня практика тантричного буддизму ваджраяни (санс. «алмазна колісниця») може бути навіть успішнішою за багатьох звичайних (цисгендерних) чоловіків і жінок.
Такі погляди Янгенпи випливали зі слів Будди про походження людини. Згідно буддійського міфу, спочатку люди були безстатевими сяючими богами. Через прив’язаність до матеріального світу вони втратили сяйво та втілилися у грубі тіла на Землі. При цьому в них сформувалися статеві органи і вони розділилися на чоловіків і жінок.
З цього міфу випливає, що стан небінарності є досконалішим, ніж строге розділення на чоловіче і жіноче начало.
Просвітлені істоти, згідно буддизму, з легкістю можуть міняти свою суто формальну гендерну належність. Наприклад, бодхісаттва Авалокітешвара в буддійській іконографії може зображуватися формально як чоловік, або ж формально як жінка.
Будда Самантабхадра (і не лише він), який є символом вічно пробудженої природи розуму всередині кожної живої істоти зазвичай зображується у яб-юм. Тобто – у вигляді чоловіка і жінки в момент коїтуса. Але це не два персонажі, а один Будда, у якому чоловіче і жіноче начала є в реальності одним цілим.
Характерно, що перші європейські дослідники, які не були знайомі з буддійською традицією «зсередини», помилково описували яб-юм натуралістично, як пару бога і богині, гетеросексуальність яких є однією з умов для досягнення стану Будди.
Проте далеко не всі буддійські вчителі у Середньовіччі розділяли погляди Янгенпи. Особливо представники сутричного буддизму махаяни (санс. «Велика колісниця») та тхеравади (санс. «Вчення старійших»).
Середні віки, про що вже йшлося, – період практично тотального панування патріархату. Отож, низка вчителів махаяни, не засуджуючи прямо трансгендерність як таку, засуджували низку сексуальних практик, що обмежувало сексуальне життя багатьох з них. Зокрема, засуджувалося використання для насолоди рук, оральний та анальний секс. Тобто, допускався лише сексуальний коїтус пеніс – вагіна.
Разом з тим, у текстах, де наводяться безпосередньо слова Будди, немає жодної згадки про засудження ЛГБТ+ людей чи певних сексуальних практик.
Нині общини махаяни та ваджраяни на Заході переважно толерантні до трансгендерних людей та без будь-яких перешкод допускають їх до буддійських практик. Буддизм практикує, наприклад, відома британська ліберал-демократична політикиня, очільниця міста Кембриджа у 2007-2008 роках, відкрита трансгендерна жінка Бейлі Дженні.
Не засуджували за трансгендений перехід у Тибеті і Тензін Маріко. При тому, що до переходу вона була ченцем. А потому стала відомою артисткою, і заразом – активісткою Тибетського Конгресу молоді, Асоціації жінок Тибету, місцевого ЛГБТ+ руху. Після транзишину вона навіть отримала благословення від його преосвященства, лами школи Ньїнґма Мугсанга Рінпоче, а також була прийнята Кармапою – главою однієї з чотирьох шкіл тибетського буддизму Карма Каг’ю.
Цікаво, що глава школи Гелуг та духовно-політичний лідер Тибету Далай-лама вже кілька разів робив заяву (зокрема, під час своїх візитів до Італії та до Латвії), що в наступному житті може переродитися жінкою. Якщо пофілософствувати, то це можна сприйняти як готовність лами до своєрідного реінкарнаційного трансгендерного переходу.
У тхераваді трансгендерних людей хоча прямо не засуджують, але їхнє народження вважається наслідком неблагої карми у попередніх життях людини. Тож певна трансфобія до катоїв (тай.-кхмер. «інших»), як у Тайланді й Камбоджі називають пандаків, існує.
Тут, щоправда, треба вказати, що в тхераваді ще донедавна вважалося, що жінка (цисгендерна чи трансгендерна – не суттєво, трансгендерний чоловік може сприйматися в патріархальному контексті, як «несправжній») не може досягти пробудження, а має переродитися в наступному житті чоловіком.
Всупереч тому, що Будда першим в Індії став давати духовні посвячення жінкам та приймати їх у монахині-бхікшуні, ця традиція у Середньовіччі була втрачена в тхераваді та низці шкіл махаяни і ваджраяни. Лише на початку ХХІ століття ситуація почала змінюватися в бік повернення до духовної емансипації жінок у буддизмі. Зараз в Непалі, Індії, Таїланді трансгендерні люди отримали низку прав та відбулося юридичне визнання «третьої статі».
В Україні нечисленні буддійські громади більше орієнтовані на медитацію, психофізичні практики, а не оцінку суспільних норм. Тому вони практично ніяк не торкаються проблем трансгендерності. Але й не засуджують її, пропагуючи загальний принцип прийняття усіх, хто хоче займатися буддійськими практиками.
Іслам, як іудаїзм та християнство, належить до монотеїстичних релігій, які визнають та вірять лише в одного Бога-Творця. Отож, щодо трансгендерних людей – то в ісламі досить складне ставлення до них. У священних переказах хадісах згадуються муханнатуни (араб. «жіночні», але можливий і переклад «чоловіко-жінки») – група осіб, які знаходяться між чоловічим і жіночим гендером. Пророк Мухаммед піддає їх гонінню, але зупиняє людей, коли вони хочуть їх убити.
Враховуючи це, трактування про місце трансгендерів в ісламському суспільстві (чи то мусульмани суніти, чи то шиїти) буде варіюватися залежно від культурного середовища конкретної ісламської країни.
Наприклад, відомий середньовічний ісламський богослов Імам ан-Нававі (1233-1278 рр.) трактував цей релігійний переказ так: муханнатунів треба розділяти на тих, у кого поведінка протилежної статі присутня з народження – і тоді в цьому немає їхньої провини і вони не повинні засуджуватися, – і тих, хто поводиться так з аморальних і корисливих спонукань, і це вже є гріхом. Однак у багатьох ісламських країнах трансгендери (як і гомосексуали) досі ризикують життям.
Далі ми згадаємо ісламські країни, де релігія не засуджує трансгендерності.
Жорстокий парадокс: у шиїтському Ірані гомосексуалів страчують, а трансгендерам муханнатунам (за умови їхньої гетеросексуальної орієнтації) держава навіть оплачує значну частину вартості операцій трансгендерної хірургії. Проте це не вирішує проблему трансгендерів з гомосексуальною орієнтацією. А ще чимало геїв змушені проходити операції трансгендерної хірургії та змінювати гендер, видаючи себе за гетеросексуальних трансгендерних жінок, аби врятуватися від загрози бути страченими.
Тож очевидно, наскільки важлива рівність усіх людей, і що ЛГБТ+ спільнота мусить спільно боротися за свої права. Загалом Іран – друга в світі, після Таїланду, країна за кількістю операцій трансгендерної хірургії.
У 2011 році сунітський Пакистан (а ще раніше – Бангладеш) юридично визнав «третю стать». При цьому треба враховувати, що культурно тисячі років Пакистан був Західною Індією, а Бангладеш – східною частиною Індії. І навіть з утвердженням ісламу на цих теренах, хіджри тут не втратили свого особливого статусу.
Та попри офіційну можливість змінити гендер, а також юридичне визнання третьої статі, хіджри у Пакистані та Бангладеші стикаються зі значними проявами трансфобії на побутовому рівні.
Але прогрес є. Нещодавно ісламські лідери Пакистану вперше дозволили трансгендерам здійснити хадж до Мекки – священного міста в Саудівській Аравії, де народився пророк Мухаммед.
Також коротко про іслам і трансгендерність та небінарність у Європі.
У загалом ісламській Албанії визнається можливим трансгендерний перехід для бурнешів (алб. «жінко-чоловік»). Тут трансгендерні чоловіки (можливо, точніше говорити про небінарність, бо їх також називають «клятвеними дівами») як мінімум від ХVстоліття визнаються суспільством.
Щоправда, іслам в Албанії специфічний: поруч із сунізмом поширений і місцевий його напрямок – бекташизм, який доктринально пропагує терпимість та закликає до алегоричного, а не буквального трактування Корану. Тому бекташисти не вважають усі закони шаріату обов’язковими для виконання.
В Україні (як і в Росії) в ісламських колах немає однозначної думки щодо можливості визнання за трансгендерними людьми права на транзишн. У нас про визнання права трансгендерних людей бути собою переважно наважуються вголос сказати лише поодинокі представники ісламської громади. А офіційно в 2018 році заступник муфтія України, представник Духовного управління мусульман України шейх Рустам Гафурі назвав «абсурдним» поняття гендеру та засудив прояви трансгендерності та небінарності.
Дуже сильною залишається трансфобія на пострадянському просторі в деяких традиційно ісламських країнах та автономіях, наприклад, в Азербайджані та Чечні. Ну і претендувати на статус служителя релігійного культу в ісламі трансгендерні люди не можуть. Хоча надія є – за умови, що іслам перегляне свої патріархальні засади. Принаймні, зараз подекуди у світі побільшало випадків, коли імамами стають жінки.
Трансгендерність і Біблія
Християнство ось вже тисячу років є домінуючим релігійним напрямком на теренах України.
Звісно, згідно Конституції України, «церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» (зі статті 35).
І сам Христос, коли його хотіли зробити світським царем Ізраїлю, відмовився від цього (Єв. Іоанна, 6:15). Відома його фраза: «…віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Єв. Матвія, 22:21), – яку часто трактують таким чином, що релігія має займатися духовними питаннями та не втручатися у світські справи.
Однак на ділі церковні організації часто-густо прагнуть відігравати керуючу роль у житті суспільства та держави. Тож знання щодо ставлення християнських конфесій до різних сторін життя – на практиці є важливим. У тому числі і щодо трансгендерності.
Зокрема, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, хоча не має офіційних владних повноважень, на ділі часто впливає на ті чи інші рішення держави, які стосуються ЛГБТ+ спільноти.
Роблячи екскурс в історію, варто зазначити, що християнство увібрало в себе чимало нюансів із релігійної традиції іудаїзму. Власне, Старий Заповіт християнської Біблії майже співпадає з іудейським святим писанням Танах. Чітких приписів, як ставитися до трансгендерності, у Старому Заповіті немає.
Зазначимо, що далі ми не будемо розглядати загальну тему ставлення до ЛГБТ+ людей у Біблії, а лише зупинимося конкретно на трансгендерності, небінарності, гендерній неконформності.
Отож, є відома фраза, яку трактують як іудейську заборону кроссдрессінгу: «Не буде чоловіча річ на жінці, а мужчина не зодягне жіночої одежі, бо кожен, хто чинить це, огида він для Господа, Бога свого» (Второзаконня, 22:5).
Проте не зрозуміло, про що йдеться: не носити усім, чи це випад проти язичницьких жерців і жриць деяких культів? І стосуються ці слова трансгендерних людей, чи лише кроссдрессерів? Та чи не є це просто тогочасною культурною нормою Ізраїлю, а не «вічним» правилом? Адже мода постійно змінюється.
У різні епохи, в різних культурах одяг може по-різному трактуватися як чоловічий чи жіночий. Наприклад, спідниця кілт і досі є традиційною гендерною нормою для шотландських чоловіків.
У тому ж тексті далі сказано: «Не одягнеш одежі з двійного матеріялу, з вовни й льону разом» (Второзаконня, 22:11).
Чи треба й це досі трактувати, як гріховний вчинок?
Є у Старому заповіті й такі слова: «… скопець хай не скаже: Таж я сухе дерево! Бо так каже Господь про скопців, що суботи Мої бережуть, і вибирають завгодне Мені, і що тримаються міцно Мого заповіту: Я їм дам у Своїм домі та в мурах Своїх місце і ймення, що краще воно за синів та дочок, Я дам йому вічне ім’я, яке не понищиться!» (Кн. Ісайї, 56: 3-5).
Тут треба врахувати, що під скопцями тоді розуміли не лише з тих чи інших причин оскоплених чоловіків, а й трансгендерних жінок та інтерсексних людей. Тобто це було доволі широке, «парасолькове» поняття.
З цієї цитати Старого Заповіту також випливає, що скопці гендерно відмежовуються від чоловіків і жінок. Та що Бог навіть обіцяє праведним скопцям краще місце у своєму царстві, ніж цисгендерним людям.
У пізнішому іудаїзмі (у Мішні і Талмуді) є чимало згадок про категорії людей, яких залежно від контексту можна інтерпретувати як трансгендерних, небінарних, або ж інтерсексних.
Тумтум – люди з невизначеною статевою приналежністю, айлоніт – людина з приписаною при народженні жіночою статтю, у якої в підлітковому віці виявляються певні чоловічі прояви, саріс – людина з приписаною при народженні чоловічою статтю, у якої в підлітковому віці виявляються певні жіночі прояви, або людина, яка з певних причин позбавилася чоловічих статевих органів.
Разом з тим, у патріархальному в стародавні часи єврейському суспільстві скопці були позбавлені певних прав. Зокрема, вони не мали права здійснювати священнослужіння. У цьому вони прирівнювалися до людей з інвалідністю, яким заборонялося бути священиками (Кн. Левит, 21:17-21). І до жінок, звісно. Хоча декотрі з жінок мали в стародавньому єврейському суспільстві, принаймні, статус пророчиць.
Однак наприкінці Античності та в Середньовіччі з’явилисявже і жінки-раввини – рабаніти. А нині деякі ліберальні напрямки іудаїзму стали допускати також і трансгендерних людей до раввинства.
У Новому Заповіті засновник християнства Ісус говорить: «Бо бувають скопці, що з утроби ще матерньої народилися так; є й скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай вмістить» (Єв. Матвія, 19:12).
Ці слова Христа містяться у контексті його розмірковувань про чоловіче і жіноче начала, і там немає засуджень скопців. Ідеться про те, що людина або «скопець», або ж: «покине … чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і стануть обоє вони одним тілом, тому то немає вже двох, але одне тіло» (Єв. Матвія, 19:5-6). У Новому Заповіті згадується і про хрещення апостолом Пилипом євнуха (Діяння Апостолів, 8:27-39).
У віднайденому археологами апокрифічному Євангелії від Фоми, яке науковці датують (як і чотири канонічних) І-ІІ століттями, Ісус також каже, що у Царство Небесне люди ввійдуть тоді, «…коли ви зробите чоловіка і жінку одним, щоб чоловік не був чоловіком, а жінка не була жінкою» (Єв. Фоми, 27).
Як бачимо, тут небінарність розглядається знову ж таки (пригадаймо приклади з інших релігій) як ідеальний стан людини. І на цьому варто зупинитися трішки детальніше.
Міф про створення людини, де зачіпається проблема виникнення статі та гендеру, є практично однаковим в іудаїзмі, християнстві та в ісламі. Цю важливу для релігійної свідомості оповідь різні богослови трактували по-різному.
У Середньовіччі взяла гору патріархальна думка, що описану в Книзі Буття історію треба трактувати так: Бог сотворив чоловіка Адама, а пізніше з його ребра жінку Єву. Отож, жінка – вторинна по відношенню до чоловіка, створеного Богом: «…за образом Нашим, за подобою Нашою» (Кн. Буття, 1:26).
Проте і в іудаїзмі, і в християнстві існувало й інше трактування. Бог створив за подобою своєю людину, тобто цілісного андрогіна. А потім відбулося не створення з ребра Адама Єви, а розділення Першо-Адама на чоловіка і жінку.
В іудейських мідрашах (тлумаченнях Тори) зустрічаємо уявлення про Адама як андрогіна: «Перша людина була зліва чоловіком, праворуч же – жінкою, але Господь розділив її на дві половини».
Цієї ж думки дотримувалася низка богословів та містиків від часів заснування християнської церкви і до уродженця України, християнського філософа Миколи Бердяєва (1874-1948 рр.), який зазначав: «Не чоловік і не жінка є образ і подоба Божа, а лише андрогін, цілісна людина. Диференціація чоловічого і жіночого є наслідок космічного падіння Адама».
Тож і самого Христа, «другого Адама», частина богословів вважала андрогіном за своєю духовною природою.
Видатний богослов, святий Максим Сповідник (580-662 рр.) писав про Ісуса: «У Воскресінні Він не був ні чоловіком, ні жінкою, хоча народився і помер чоловіком». Подібне твердження корегується із Новим Заповітом, де сказано, що «… нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» (Посл. до Галатів, 3:28).
Єдине місце у Новому Заповіті, яке може бути трактоване як негативне щодо трансгендерних людей – наступні слова Апостола Павла: «…Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники [малакії], ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки Царства Божого не вспадкують вони!» (І Посл. до Коринтян, 6:9-10).
Давньогрецьке полісемантичне слово малакос (гр. μαλακός) означало, крім усього іншого, жіночних чоловіків. Але важко сказати, про кого конкретно йшлося саме у І Посланні до Коринтян: трансгендерні жінки? Чи, як їх окремо виділяла римська культура, жіночні геї? Чи, може, як переклав відомий український митрополит, богослов Іларіон Огієнко (1882-1972 рр.), блудодійники – тобто справа тут не прямо у трансгендерності чи сексуальній орієнтації, а в статевих відносинах поза шлюбом (партнерством)?
Трансгендерність і християнство
Після того, як християнська церква за правління імператора Костянтина (306-337 рр.) стає державною, вона успадковує патріархальну нетерпимість у ставленні до гомосексуалів від старозавітної традиції (хоча Христос не осуджував їх у жодному Євангелії), бо вона резонувала із законами тодішньої деспотії воєнних імператорів Риму. Але часто до кримінального переслідування гомосексуалів «долучали» і трансгендерних людей. Зокрема, згідно імперського «Кодексу Феодосія» (9. 7. 6.), чоловіків, які грають «роль жінок», мали засуджувати до публічного спалення.
Церковні закони у Ранньому Середньовіччі не були аж такі суворі, на відміну від наведених імперських. Наприклад, за гомосексуальні зв’язки часто вимагалося лише покаяння, як за перелюбство. Бо ж вони були за рамками освячених церквою шлюбних відносин.
Цікаво, що церква все ж спробувала певним чином легалізувати принаймні стале квір-партнерство. У Середньовіччі (в Україні формально до XVI ст.) існував православний обряд адельфопоезіс (гр. ἀδελφοποίησις) – братотворення, партнерство.
Суть адельфопоезісу полягала в об’єднанні двох людей однієї статі (частіше чоловіків, які, звісно, вільніше почували себе у патріархальному Середньовіччі) в освячений Церквою побратимський (посестринський) союз. Поширений цей обряд був переважно у греків і слов’ян. З Х століття – в Київській Русі.
Обряд був зовні дуже схожий на вчинення таїнства шлюбу: і те, й інше відбувалося в церкві перед вівтарем. Двоє чоловіків (рідше – жінок), які хотіли вступити в партнерський союз, ставали перед аналоєм, на якому лежали хрест і Євангеліє. У руки їм давали свічки, священик з’єднував їхні долоні. Потому священик водив їх навколо аналоя зі співом церковних пісень, причащав. Чоловіки, які бажали стати побратимами, обмінювалися поцілунками, цілували священика і йшли на трапезу (агапу).
У слов’ян вважалося, що церковний чин адельфопоезісу мав таке ж значення, як і таїнство шлюбу. Особи, які вступили в побратимство за посередництва Церкви, вважалися настільки спорідненими, що це могло бути перешкодою до шлюбу між їхніми родичами.
Партнер в адельфопоезісі мав право успадковувати майно свого побратима у разі його смерті. Безумовно, адельфопоезіс офіційно вважався духовним єднанням. Але безперечно і те, що як геї та лесбійки, так і трансгендери з сексуальною орієнтацією на осіб однієї з ними біологічної статі, використовували адельфопоезіс як можливість узаконити свої романтичні стосунки.
На це довгий час дивилися спокійно, за принципом «не питай – не кажи». Але посилення авторитарних тенденцій у церковній політиці в Пізньому Середньовіччі призвело, зрештою, до заборони адельфопоезісу як «неправильного» акту.
В Україні остаточно чин побратимства (посестринства), освяченого церквою, відмінено за митрополита Петра Могили у ХVI столітті.
Основоположниками в християнстві адельфопоезісу вважалися святі воїни-побратими Сергій і Вакх, страчені за часів Римської імперії язичницьким імператором Максиміаном (правив у 285-305 рр.).
От що цікаво: після відмови Сергія і Вакха зректися віри Христової, їх перед катуваннями і стратою одягли у жіночий одяг. Було це просто способом соціального приниження воїнів, відповідно до тогочасних армійських норм, чи ще й натяком на їхню гендерну самоідентифікацію? Нам бракує історичних даних, щоб точно відповісти на це питання. Але ж недарма саме вони вважалися в церкві засновниками адельфопоезісу.
Серед канонізованих церквою святих є й трансгендерні та гендерно-неконформні люди. Це, зокрема, і преподобн_а Аполлінарія (жи_ла у скиту Макарія Єгипетського у Vст. як інок Дорофей), преподобн_а Єфросинія Александрійська (жи_ла у V ст. в чоловічому монастирі як Ізмарагд), преподобн_а Афанасія (в монастирі назива_ла себе чоловічим іменем Афанасій, теж жи_ла у V ст.).
Дуже цікава католицька свят(а?) Вігельфортіс. Приблизна канва її історії така: батько, язичницький король, намагався видати дівчину заміж проти її волі. Вільгефортіс молилася, аби шлюб не відбувся. І сталося диво: у неї виросла борода. На бородатій дівчині принц одружуватися не захотів, і тоді розлючений батько розіп’яв свою дочку.
До речі, іконографія Вільгефортіс – це один в один розіп’ятий Ісус, тільки… у платті. Дехто з дослідників припускає, що це відгомін пошанування Христа як андрогіна. А вже потім була вигадана цілком казкова легенда про Вігельфортіс.
Хоча сучасне церковне тлумачення це заперечує. Через те, що такої святої насправді не існувало, її «христосоподібний» іконописний образ усюди в Європі однаковий, а от життєпис та навіть ім’я – різняться: вона і Ліберата, і Куммерніс, і Онтокоммена, і Лівраде, і Анкамбер…
Цікаво, що існує трансгендерна свята людина і в українському православ’ї! Це – Досифей Київський, у миру Дарина Тяпкіна (1721-1776 рр.). Походив майбутній святий із дворянського роду. Коли батьки вирішили видати дочку заміж, 16-ти річн_а Дарина вт_екла з дому, називаючи себе надалі виключно Досифеєм.
Як релігійна людина, Досифей пішов у монастир. Звісно, це була ще й можливість сховатися від розшуків родини. Недовгий час перебував послушником у підмосковній Троїцько-Сергіївській лаврі, але так і не прийняв постриг, оскільки боявся розкриття своєї особистості. Зрештою помандрував до Києва, де у приміській Китаєвій пустині поселився у печері як аскет-відлюдник. Досифей своєю праведністю швидко набув великої шани в народі.
У 1744 році до «старця Досифея» приїздила сама імператриця Єлизавета І (одна з найліберальніших монархів за всю історію Російської імперії), за протекції якої Досифей став ченцем (саме так, як чоловік) Києво-Печерської лаври. У 1776 році, незадовго до смерті, Досифей благословив на прийняття постригу Прохора Мошніна – майбутнього великого святого Серафима Саровського. У 1993 році Українська православна церква канонізувала Досифея.
У російському православ’ї теж є подібна свят_а: Ксенія Петербурзьк_а, в_она ж – юродивий Андрій. Оскільки після смерті у 1750-х роках свого чоловіка Андрія 26-річна Ксенія заяви_ла: «Андрій Федорович не вмер, але втілився в мене, Ксенію, яка давно померла», – і до самої смерті вважа_ла себе Андрієм.
При цьому дворян_ка розда_ла все своє майно та ста_ла вести життя благочестивого аскета без формального прийняття постригу. Зрештою до юродивого Андрія звикли і петербуржці, які стали його шанувати як прозорливого праведника. У 1988 Руська православна церква канонізувала Ксенію (Андрія).
Прикро, але сучасна православна церква категорично заперечує трансгендерність таких святих. Обгрунтовуючи це тим, що у них «просто» був особливий духовний подвиг. Втеча від світського життя, юродство (безумство) «ради Христа», – для виходу за межі норм суспільства «світу цього», яке живе в гріху.
Але от що цікаво: ми не знайдемо жодного гендерно дзеркального випадку. Тобто, наприклад, щоб трансгендерна людина пішла у жіночий монастир монашкою, аби уникнути одруження, чи, скажімо, щоб не йти служити в армію для участі в загарбницькій, а значить – гріховній війні тощо.
Не було й чоловіків за біологічною статтю, які б юродствували, говорячи про себе, як про жінку.
І ще таке: при постригу монашка могла отримати чоловіче ім’я в принципі, тобто навіть якщо вона була послушницею у жіночому монастирі й не заявляла, що вона – чоловік. Формальна аргументація: «Чернецтво – ангельський чин, а янголи статі не мають». Але монах натомість при постригу міг отримати виключно чоловіче ім’я.
Чому так? Та тому, що у Високому і Пізньому Середньовіччі в Церкві остаточно взяла гору ідеологія патріархального шовінізму. Жінка, як зазначалося вище, стала сприйматися похідною від чоловіка.
Хоча історичні свідчення про те, що у Ранньому Середньовіччі жінок висвічували не лише у дияконесси, а й у священики (пресвітеріди), і що свята Бригіта у VI столітті навіть була єпископессою Ірландії. Нині це всіляко заперечується католицькими та православними богословами, або вважається ранньосередньовічним збоченням Церкви з істинного шляху. І лише деякі протестантські церкви повернули жінкам право бути священнослужительницями.
У Пізньому Середньовіччі католицька церква посприяла масовому переслідуванню та стратам багатьох трансгендерних і ЛГБ+ людей у Європі. Слід зазначити, що попри офіційне засудження права ЛГБТ+ людей бути собою і в українському православ’ї, до XVIIIстоліття на наших теренах їх так не переслідували, як у решті Європи у Високому і Пізньому Середньовіччі.
На території України і Московії передбачалося лише покаяння за «содомію» чи носіння одягу «не тієї» статі. Лише з поступовим входженням українських земель до Російської імперії сюди поширюються і її дискримінаційні світські закони проти «содомії».
А оскільки в Російській імперії православ’я було підневільним державному апарату та служило свого роду офіційною державною ідеологією, то запроваджені за Петра І у 1706 році гомофобні закони (які опосередковано зачіпали і трансґендерних людей) посилили нетерпимість і в церковних колах.
Після відносно ліберальних постреволюційних 1920-х років, у 1933-1934 роках Сталін поставив поза законом в СРСР геїв, яких стали саджати в тюрми і табори. У 1935 році, до слова, те ж саме зробив і Гітлер у ІІІ Рейху. Також трансгендерів (як і лесбійок) в Радянському Союзі довгий час «лікували» в психлікарнях. Навіть у 1983 році провідний психіатр СРСР Андрій Снєжнєвський називав «транссексуалізм» збоченням та діагностував трансгендерам шизофренію.
До слова, це той самий психіатр, який був рупором каральної психіатрії в СРСР та встановлював багатьом інакодумцям-дисидентам той самий діагноз – шизофренія.
Дивовижно, але радянський період, коли церква була обмежена в правах войовничим атеїзмом (комуністичне визначення, на противагу гуманістичному атеїзму), не змінив ситуацію у бік терпимості та протистояння авторитарним ідеологіям.
З розпадом СРСР православні владні кола тісно пов’язали себе з консервативними та праворадикальними політичними силами в аспекті боротьби проти прав ЛГБТ+ людей.
Етика Руської православної церкви (а значить, і її автономної частини Української православної церкви) називає трансгендерність «бунтом проти Творця». Також трансгендерні люди не допускаються до священства та до таїнства шлюбу. Власне, і до церкви вони офіційно можуть відкрито ходити, лише якщо «покаються».
Лише трішки м’якші, але загалом подібні, офіційні позиції щодо трансгендерних людей в Українській православній церкві – Київському Патріархаті та в Українській греко-католицькій церкві. Неодноразово проти ЛГБТ+ спільноти та визнання поняття гендеру робили заяви предстоятелі цих церков – патріарх Філарет та кардинал Святослав Шевчук.
Крім того, римо-католицька і греко-католицька церкви в Україні постійно виступають проти дозволу трансгендерним людям всиновлювати дітей.
Не секрет, що у 2012 році Марш рівності, вперше запланований у Києві, не відбувся зокрема через звернення Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до Президента України Віктора Януковича та голови КМДА Олександра Попова з приводу його заборони.
І навіть у 2018 році не просто з осудженням Маршу рівності у Києві, а зі зверненням до влади про необхідність його заборонити виступив предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій. Офіційна ж позиція УПЦ-КП у 2018 році була така: засудивши вимоги учасників Маршу рівності щодо дотримання прав ЛГБТ+ людей, вона все ж формально закликала «…до незастосування насильства. Ми категорично відкидаємо заклики до насильства і навіть кровопролиття, як не згідні з духом Євангелія».
Ну і «Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (відому також як «Стамбульська конвенція») у 2017 році депутати Верховної Ради України не ратифікували через негативну позицію саме Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, яка виступила проти конвенції через використання там понять «гендер» та «гендерна ідентичність».
Треба зауважити, що деякі рядові православні та греко-католицькі священики все ж таки публічно закликають до перегляду дискримінаційних щодо ЛГБТ+ людей позицій у бік ранньохристиянської терпимості.
Це, зокрема, відомий у радянські часи дисидент, священик Яків Кротов. Він служить у Росії, але приналежний до Української автокефальної православної церкви (оновленої), яка перебуває зараз в процесі приєднання до УГКЦ.
У 2017 році клірик УПЦ-КП Роман Мельниченко виступив за легалізацію одностатевих шлюбів, зазначивши, що якщо гомосексуальна пара «стійка», тоді такі стосунки не можуть називатися блудом і мають бути визнані суспільством.
У 2018 році із закликом до діалогу та на захист Маршу рівності в Києві виступив священик УГКЦ Назар Заторский, який служить у Швейцарії.
Але поки що такі заяви священників – це поодинокі випадки. Також попри офіційне невизнання права трансгендерних людей на транзишн, повільні кроки до діалогу робить папа Франциск. Але в цілому його ставлення (як і загалом католицької церкви) до трансгендерності все ще є трансфобним.
На зламі ХХ-ХХІ століть трансфобію та гомофобію подолали у низці протестантських церков. Зокрема, у найдавнішому та одному з найпоширеніших напрямків серед протестантських конфесій – лютеранстві. Правда, не у всіх її церквах (як і православ’я, лютеранство поділяється на низку національних церков), але у доволі багатьох.
Це, наприклад, Протестантська церква Нідерландів, Євангелічна церква Німеччини, Шведська лютеранська церква, Церква датського народу, Євангелічно-лютеранська церква Італії тощо. Сюди ж треба віднести і Північноамериканську старокатолицьку церкву – не визнану Ватиканом та ближчу до лютеранства, ніж до ортодоксального римо-католицизму.
У Північноамериканській старокатолицькій церкві є відкритий трансґендерний чоловік Шенон Кернс, якого висвятили у 2013 році в священики вже після його трансґендерного переходу.
Відомою у Швеції є історія лютеранської пресвітерки, відкритої трансгендерної жінки Анн-Крістін Рут. Вона була висвячена у пресвітери як Оке Роксберг. Але коли здійснила транзишн як Анн-Крістін Рут, Лютеранська церква Швеції визнала її право на священництво. Нині вона в Швеції відома і шанована особа, трансгендерна активістка.
І такі історії в світі вже непоодинокі.
Не лише більшість лютеранських церков, а й чимало інших протестантських конфесій зараз урівняли в правах трансгендерних і цисгендерних віруючих, або розпочали цей процес: англіканські церкви, шотландські пресвітеріани, більшість квакерів, окремі конгрегації баптистів та деякі інші.
Водночас, багато протестантських конфесій у світі все ще провадять на офіційному рівні в тій чи іншій мірі гомофобну і трансфобну релігійну політику: адвентисти, єговісти, методисти, більша частина п’ятидесятників та баптистів тощо.
Прикро, але в Україні протестантські конфесії, як і православні та католицькі церкви, займають саме нетерпиму (у різній мірі) до ЛГБТ+ спільноти позиції.
Характерний приклад: у 2016 році Німецька євангелічно-лютеранська церква України підписала договір про співпрацю з Лютеранською церквою – Синод Міссурі. Ця церква в США (як і її дочірня структура – Лютеранська церква Канади) займає трансфобну і гомофобну позиції. При цьому, вона за чисельністю є лише другою лютеранською церквою в Штатах. А найчисельнішою в Північній Америці є Євангелічно-лютеранська церква в Америці (її дочірня структура – Євангелічно-лютеранська церква Канади), яка толерантнадо ЛГБТ+ людей. Є в ЄЛЦА і священник – відкритий трансгендерний чоловік Ашер О’Каллаган.
Отож, підсумуємо.
Загалом провідники християнських конфесій в Україні сповідують дискримінаційну церковну політику щодо трансгендерних та небінарних людей. Що, безумовно, порушує права тих з них, хто є віруючими, на свободу віросповідання.
Усі люди мають право сповідувати чи не сповідувати будь-яку релігію або філософське вчення. І в цьому плані віруючим трансгендерним та небінарним людям важливо розуміти, що соціальні установки релігійних конфесій є релятивістськими і не відносяться до духовно-трансцендентних питань. Що трансфобія – продукт певних історичних умов, а не «споконвічно дана Богом», як це стверджують радикали.
Для порівняння: у Біблії є чимало місць, де про рабство говориться як про норму. Але ж зрозуміло, що це лише опис положень стародавнього суспільства і до основ віри він немає жодного відношення.
Тож до буквального розуміння Біблії віруючим треба ставитися дуже обережно. Пам’ятаючи, що любов важливіша за букву закону. «Якби ви зрозуміли, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви, – ви б безвинних не осудили», – казав Христос, коли знавці релігійних приписів осудили його за їхні формальні порушення (Єв. Матвія, 12:7).
Та надія трансгендерних та небінарних людей в Україні на досягнення недискримінаційного, депатологізуючого законодавства та рівноправного життя в принципі – лежить загалом лише в площині боротьби за права людини й ідеалів побудови світської держави на засадах гуманізму.
Українські ж церковні структури таки залишаються нині ворожими до ідеалів рівності, любові, сестринства, братерства. Схоже, що Христові слова: «…Люби свого ближнього, як самого себе» (Єв. Матвія, 22:29), – мають в ієрархів церков дуже багато поправок.
Авторка статті – історикиня Яна Лишка