05/10/2024
05/10/2024
05/10/2024

Трансгендерність крізь призму стародавніх вірувань: від шаманізму до українського рідновір’я


Рис. 1. Райдужна риба – один із символів квір-теології.

Релігійність і/або філософське осмислення питань онтології та гносеології – це притаманна кожному (усвідомлено чи стихійно) особлива система світосприйняття, набір культурних та моральних цінностей, що обумовлюють нашу поведінку. Теїзм чи атеїзм, деїзм чи агностицизм, пантеїзм чи панпсихізм… Так або інакше, людина намагається дати відповідь на питання, що є світ і яке місце особистості у ньому.

Неможливо заперечувати й важливість релігійного та/чи філософського аспекту нашого усвідомлення різноманітних феноменів світу та соціального життя. І те, як різні релігійні системи сприймають феномен трансгендерності, має важливе значення для життя трансгендерних і небінарних людей. Адже досі у середовищі так званих традиціоналістів можна почути (причому, як аксіому, що не потребує доведення), що трансгендерність – це новітнє культурне «збочення» західної цивілізації. Що у давнину «такого не було» і що релігія засуджує трансгендерних людей.

Звісно, це огульно екстремістський підхід. Питання трансгендерності та релігії є складним та потребує розгляду в історичній динаміці та співвіднесенні з різними культурами. У тому числі і з українською. Тому розглянемо, для початку, ставлення до трансгендерних та небінарних людей крізь призму релігійного світогляду в стародавніх релігіях. Деякі з яких продовжують, трансформувавшись, існувати і в наш час.

Рис. 2. Первісне зображення Тай цзи (кит. «Велика межа») – даоського символу взаємопроникнення і постійного взаємного переходу чоловічого і жіночого начал (з трактату «Тай цзи тушо» Чжоу Дуньї, 1017-1073 рр.).

Трансгендерність і архаїчні вірування

 Магія, шаманізм, анімізм, фетишизм, тотемізм… Первісні релігійні уявлення людини. Проте в тій чи іншій мірі вони присутні і сьогодні. Від живої релігійної практики деяких малих народів до філософського осмислення неошаманізму в стилі руху нью-ейдж. Оскільки ми говоримо про первісні сакральні уявлення людини, то вони викликають особливе історико-антропологічне зацікавлення у питанні дослідження трансгендерності.

Чи вважали древні люди можливим перехід з одного гендеру до іншого? І якщо так, тоді як вони це називали? Засуджували як відхилення від прийнятої норми – чи вважали природнім проявом, правом людини?

Щодо України, то тут можна сказати небагато. Адже архаїчні вірування у нас дожили лише в контексті вплітання у тло народного християнства (так званий феномен двовір’я). Та й то важко розрізнити, де в народних віруваннях пережиток архаїки, а де вже давньоруського політеїзму.

Вкажу лише, що серед археологічних знахідок знаменитої культури Трипілля-Кукутені, яка існувала на теренах сучасних Румунії, Молдавії та України, поруч з абсолютно домінуючими знахідками жіночих статуеток-оберегів, є й андрогінні, з поєднанням жіночих та чоловічих первинних і вторинних статевих ознак. Однак відноситься це до магічного вшанування жіночого начала та андрогінії, чи ми маємо вже справу з матріархальними політеїстичними віруваннями у богинь – важко сказати напевне.

Рис. 3. Андрогінні статуетки культури Трипілля-Кукутені, V-III тис. до н.е.

Ну і тепер про архаїчні вірування у тих регіонах світу, де вони дожили до нового історичного часу. Так, зокрема, у культурі північноамериканських індіанців традиційно визнається третій гендер: люди із двома душами (англ. two-spirit people, від оджиб. niizh manidoowag). До 1990-х років західні антропологи частіше їх називали бердашами (фр. berdaches), проте самі корінні народи Північної Америки вважають такий термін вигаданим європейцями та принизливим.

Феномен двоєдушників традиційно існував у 113 корінних народів Північної Америки: від ірокезів на сході нинішнього США і до піма на заході, та від ескімосів на Алясці і до які в Мексиці. При цьому, в деяких індіанських племенах до двоєдушників ставилися як до людей, які здійснили трансгендерний перехід – MtF або FtM. Однак у більшості племен вони ідентифікувалися як люди третього гендеру: не чоловічого і не жіночого. Так-от, вважалося, що люди з двома душами мали особливий зв’язок з духами, тому вони часто ставали брухо (знахарями, магами) племені.

Рис. 4. Людина з двома душами Ве’вха, яка була однією з провідниць народу зуні. У 1890-х роках була ув’язнена американською владою за звинуваченням у чаклунстві.

Цікаво, що подібна сакралізація трансгендерних і небінарних людей існує і в деяких корінних народів Сибіру. Зокрема, у своєму «Описі землі Камчатки» (1755 р.) Степан Крашенінніков відзначив наявність серед камчадалів коекчучей – трансгендерних жінок, «які в жіночому платті ходять, всі жіночі роботи відправляють, і з чоловіками не мають ніякого обходження, ніби гидуючи їхніми ділами, чи не бажаючи займатися не своїми справами».

Відповідаючи на питання російського Сенату про положення чукчів та коряків, іркутський губернатор Бріль у 1770 році писав: «…а інші люди чоловічої статі чаклунством обертаються до образу жіночого». Також у каряків є тотемічний міф, згідно якого сам деміург Великий Ворон (Куйкіняку) колись міняв свою стать з чоловічої на жіночу.

Характерно, що як і в Північній Америці, у народів Сибіру трансгендерним і небінарним людям часто відводилася роль шаманів – по суті носіїв трансцендентного знання, посередників між світами, перших соціально відомих попередників жерців та священнослужителів. Тож у первісному суспільстві релігія однозначно не засуджувала трансгендерних та небінарних людей.

Про подібність цих уявлень у народів Сибіру та Північної Америки варто задуматися ще в такому ключі. Дані етнографії, археології, генетики вказують, що палеоіндіанці прийшли в Північну Америку саме з Сибіру не пізніше 10000 років до н.е., поки рівень океану ще не піднявся і остаточно не затопив сухопутний міст (Беренгію) між Азією та Америкою. Тож сакральні уявлення про трансґендерних і небінарних людей, які співпадають по обидві сторони Беренгової протоки, ймовірно можна (як сказали би традиціоналісти) вважати «споконвічними». А загалом, етнографічні публікації про сакралізацію трансґендерності та небінарності в магічних віруваннях і шаманізмі можна знайти співвідносно до багатьох регіонів світу.

Рис. 5. Відома розвідниця народу лакота, людина з двома душами Ош-Тіш (ліворуч) разом зі своєю дружиною – цисґендерною жінкою, ХІХ ст.

Ну і трішки про таке явище, як неошаманізм. Відгомін соціального устрою індіанців певним чином відображений у книгах відомого американського антрополога та містика Карлоса Кастанеди (1925-1998 рр.). Того самого, якого називали «хрещеним батьком нью-ейджу» – новітнього світоглядного руху, який інтегрував у собі різнорідні культурні та релігійні традиції. Адже на основі переосмислення індіанських вірувань Кастанеда, зрештою, створив своє філософсько-містичне вчення, яке сам він називав магічним та шаманським. І яке свого часу було доволі популярне в середовищі української пострадянської протестної молоді та інтелігенції. Та й зараз книги Кастанеди продаються у нас нівроку, існують організації послідовників його вчення.

Серед «шаманських» психотехнік, які начебто ведуть до трансформації свідомості, у книгах Кастанеди розглядаються психоделічні, інтроспективні та поведінкові. Серед поведінкових описана і практика, метою якої було подолання обумовленості сприйняття бінарним поділом на чоловіче і жіноче. Почну з того, що лідера адептів магії, яких досліджував Кастанеда, називали нагваль (тано-ацт. nahualli) – потаємний, але також подвійна людина. Алюзія на людину з двома душами тут очевидна.

У третьому розділі книги «Сила безмовності» (1987 р.) наставник-нагваль Карлоса, дон Хуан, розповідає антропологу, як його самого на початках навчав колись нагваль дон Хуліан. І як він хитрощами змусив молодого дона Хуана певний час ходити у жіночому одязі та жити, виконуючи жіночу гендерну роль.

Рис. 6. Карлос Кастанеда (1925-1998 рр.) – американський антрополог, містик, засновник неошаманського «вчення тольтеків».

Дон Хуан пояснював Карлосу, що «для деяких чоловіків носіння жіночого одягу є ворітьми до посилення усвідомленості». Ну і далі розшифровувалося, що справа не лише в одязі, а в зміні поведінки, соціальної взаємодії. Колоритно дон Хуан описував антропологу, як після сексуальних домагань до нього зі сторони двох погоничів мулів він став «відстоювати становище жінок», а не вважати їх людьми другого сорту. Наприкінці нагваль зазначив Кастанеді, що саме подолавши свої гендерні упередження він розпочав шлях вистежування (англ. stalking) стереотипів, які перешкоджають посиленню свідомості.

Однак ще цікавіше виглядає ця тема у 11 розділі книги Кастанеди «Мистецтво сновидінь» (1993 р.). Якщо опустити містичні моменти, у ньому знову ж таки говориться про необхідність подолання обумовленості сприйняття бінарним поділом на чоловіче і жіноче. Але вже не просто в контексті поведінкової практики, а й як права на самовизначення.

Дон Хуан пояснює Карлосу, що «бути чоловіком чи жінкою не означає остаточності цього стану», а також, що «для мага … бути чоловіком чи жінкою – справа вибору чи зручності». Ба більше, в дусі індіанських легенд нагваль розповідає Кастанеді про мага, який навіть на фізичному рівні трансформував себе у жінку. А також про те, що періодично міняв свій гендерний статус і особистий вчитель дона Хуана – вже згадуваний дон Хуліан.

Рис. 7. Люди з двома душами на ЛГБТ+ марші в Альбукерке, 2017 р.

У цих «казках сили» Кастанеди можна побачити відгомін соціально прийнятної в індіанців (зокрема, і в народу які, з якого начебто походив дон Хуан) небінарної гендерної системи та сакралізацію трансгендерності.
Але цікаво, як будь-яке суспільство здатне асимілювати «незручності» чужих культур. На пострадянському просторі прихильники Кастанеди переважно ігнорують гендерно-небінарні положення «вчення дона Хуана». Їх не згадують у численних книгах, які аналізують творчість антрополога-езотерика. Зате підкреслюються моменти відмінностей між «магами» жінками і чоловіками. Така собі езотерична трансофобія.

Трансгендерність і політеїстичні релігії

На зміну архаїчним віруванням приходить політеїзм – віра в багатьох богів і богинь, а також генотеїзм – віра в одне «найсильніше» від усіх інших божество. Тож далі – про варіанти цих давніх релігійних систем, які мали поширення й на теренах сучасної України, та ставлення в їхніх рамках до трансгендерності.

З VIІ століття до нашої ери на території сучасної України, в Причорномор’ї та Криму, з’являються міста давніх греків. Греки були писемним народним, тож про їхні давні політеїстичні релігійні уявлення ми добре знаємо з писемних джерел, а не лише завдяки археології. Їхня культура впродовж наступних двох тисяч років сильно впливала на наші терени. Зрештою, саме від греків прийшло на давньоукраїнські землі у IX-X століттях вже нашої ери християнство і кирилична писемність.

Давньогрецька політеїстична релігія мала величезну кількість міфів, пов’язаних з трансгендерністю та небінарністю. Почнемо з того, що сам поділ людей на жінок і чоловіків вважався наслідком гніву богів, спотворенням первісної природи людини. Згідно древньогрецького міфу, записаного філософом Платоном у діалозі «Банкет», першолюди були саме андрогінами. Боги позаздрили їхній силі та міці, й розділили їх на дві статі, аби люди стали слабкими та не суперничали з ними.

Рис. 8. Розчеплення богами трьохстатевої першолюдини-андрогіна на жінку і чоловіка, зображення на грецькій вазі, IV ст. до н.е.

Однак якщо уважно почитати зафіксований Платоном міф, то там також сказано, що ці першолюди поєднували у собі не два, а три начала: «Перш за все, люди були трьох статей, а не двох, як нині, – чоловічої і жіночої, бо існувала ще третя стать, яка поєднувала у собі ознаки цих обох; сама вона зникла, і від неї збереглося тільки ім’я, що стало лайливим, – андрогіни, і з нього видно, що вони поєднували в собі вигляд і найменування обох статей – чоловічої і жіночої».

Цей міф можна сприймати і як алюзію на інтерсексність, а не лише на трансгендерність та небінарність. Проте явно символічний характер міфу (первісні андрогени змальовуються «шаровидними», які «перекочуються на восьми кінцівках») вказує швидше на психологічні атрибути, ніж на натуралістичні характеристики. Окрім того, символічно чоловіче начало виводиться у Платона від сонця, жіноче – від землі, а небінарне – від місяця.

Рис. 9. Богиня Афродіта з чоловічими статевими органами, древньогрецькі статуетки, праворуч – найдавніша зі знайдених, яка датується ІV ст. до н.е.

На відміну від людей, досконалі боги та богині й надалі зберігали здатність міняти свою статеву/гендерну приналежність. Отож, наприклад, древньогрецька богиня кохання й краси Афродіта могла за бажання змінювати свій гендерний статус. Наприклад, на Кіпрі була статуя богині у жіночому одязі, але з бородою. Зрідка Афродіту також зображали жінкою з чоловічими статевими органами. Бог природніх сил Діоніс був бігендером. Іноді його зображували у бассарі – сукні німф-менад із лисячого хутра та іншомужіночому одязі.

Його батько, верховний олімпійський бог Зевс, в одній зі своїх іпостасей (Зевс Лебрендеус) зображувався з жіночими грудьми. Пізніше з жіночими грудьми зображали й елліністичного бога таємних знань Гермеса-Тота. Водночас чоловіком і жінкою вважався також і син богів Гермеса і Афродіти – Гермафродит.

Але грецькі міфи на тему трансгендерності розповідали, що й люди за певних обставин могли міняти свою гендерну приналежність, або ж навіть чарівним чином стать. Є три схожі між собою історії про дівчат, які у підлітковому віці благали богів зробити їх чоловіками. У всіх цих трьох випадках боги, прислухавшись до молитов, перетворили їх на чоловіків – Іфіса, Кенея і Левкіппа. «І стала юнаком, дівчина ця!», – як написав про Іфіса у І столітті н.е. римський поет Овідій.

Рис. 10. Давньогрецький бог Діоніс (Вакх) у жіночому вбранні, мозаїка з о. Делос, ІІ ст. до н.е.

А ще є історія про прекрасного юнака Аттіса, улюбленця богині Кібели-Реї, який сам себе оскопив і перетворився на жінку, служницю своєї божественної коханої. «Ось я діва, була чоловіком…», – написав від імені Аттіса у І столітті до н.е. римський поет Катул.

У ІІ столітті грецькі міста Причорномор’я та Криму входять до складу Римської імперії. Слід відзначити, що на початку вже нашої ери патріархальні відносини в античному світі міцнішають. І до трансгендерних жінок хоч і надалі (як за часів Древньої Греції) римська політеїстична релігія ставиться терпимо, але водночас як до однозначно нижчих за статусом, у порівнянні з чоловіками.

Власне, таке ж ставлення було й до цисгендерних жінок. У Римській імперії існували галлі (лат. galli): трансгендерні та небінарні жриці-євнухи богині Кібелли. Кастрація була на той час єдино можливою процедурою трансгендерної прахірургії. Здійснювали її галли зазвичай 24 березня, в день богині.

Рис. 11. Римський срібний денарій із зображенням Геліогабала, ІІІ ст

Попри сакральний статус галлів за часів імперії, римська знать ставилася (на відміну, скажімо, від «активних» геїв) з певним презирством до них, як до «недочоловіків». Коли імператор та жре_ць фінікійського культу бога сонця Геліогабал (прави_в у 218-222 рр.) ста_в одягатися, як жінка, вийш_ов заміж (саме так, як жінка) за свого коханця Зотика, і навіть заяви_в, що хоті_в би хірургічно змінити свої статеві ознаки, римська знать підняла повстання й 11 березня 222 року убила його/її, як порушник_ка римських традицій.

Характерно, що офіційна римська історіографія не гребувала відвертим шельмуванням «неправильно_го» імператор_а, зі зневагою називаючи Геліогабала «ця жінка». Характерно, однак, що чорними фарбами біографію Геліогабала змалювали не так очевидці його/її правління, як історики пізнішого часу. Так би мовити, чим далі від реальних подій, тим більше «потрібних» живописних деталей згадується.

В «Життєписах Августів» ІV століття Геліогабала вже названо покидьком, смакуються легендарні оповідки про розпусне життя імператор_а, розповідається про поїдання н_им перлів і золота, а також лунають звинувачення в людських жертвопринесеннях, як лих_ого сонцепоклонни_ка. Таким чином, історія з Геліогабалом є чи не першим задокументованим фактом трансгендерного переслідування, у тому числі й через релігійні мотиви.

Рис. 12. Картина англійського художника Лоуренса-Альми Тадема «Троянди Геліогабала», 1888 р.

Ну і від греко-римських вірувань звернемося до політеїстичної релігії скіфів. Адже частіше витоки праукраїнської культури виводять саме від них. Навіть у Середньовіччі наші землі в Європі подекуди все ще називали Великою Скіфією. Європейські скіфи з’являються на теренах сучасної України у VІІ столітті до н.е.

Щоправда, тут слово «з’являються» не зовсім доречне. Скіфи – назва не суто етнічна, а етнокультурна. Були переважно іраномовні царські й кочові скіфи (в Криму і Причорномор’ї), а були і скіфи-землероби (в Центральній Україні), яких вчені вважають праслов’янами.

Згідно описів грецьких авторів, скіфський пантеон налічував сім головних божеств. Серед них і богиню Аргімпасу, яку греки називали Афродітою Уранією – покровителькою трансгендерів. Вочевидь, ця скіфська богиня була скіфським «аналогом» відомої в іранському політеїзмі та пізнішому генотеїстичному зороастризмі Ардвісурі (Анахіті).

У скіфів трансгендерні жінки виділялися в окрему верству енареїв (скіф.-іран. «не чоловічі»). Греки до скіфів, які неодноразово робили на їхні землі руйнівні військові походи (як пізніше русичі на візантійців), ставилися з цивілізаційною зверхністю. «Батько історії» Геродот написав, що тих скіфів, які колись розграбували знаменитий храм Афродіти Уранії в Аскалоні, богиня й уразила «жіночою хворобою» (Геродот. Історія: Кліо, 1:105).  І відтоді у скіфів деякі чоловіки від народження відчували в собі жіночу душу і носили жіночий одяг – довгі плаття з накидкою із шерсті, шкіри, або волокон коноплі. От таким було перше в світовій історії «наукове» дослідження феномену трансгендерності.

Рис. 13. Скіфська богиня Аргімпаса – покровителька енареїв, зображення на вазі з кургану Чортомлик, Дніпровщина, IV ст. до н.е.

Однак, описуючи звичаї самих скіфів, Геродот вказує на високе суспільне становище енареїв. Вони виконували сакральні функції, як ворожбити. Ворожили вони на лозі, або на липовій корі. Сам процес дещо нагадував китайське ворожіння й дотепер відоме нам за «Книгою перемін» («І цзин»). Кору, чи лозину, розрізали на три частини і, вочевидь, за комбінаціями довгих і коротких паличок відбувалося гадання. Якщо скіфські царі хворіли, то обов’язково викликали до себе енареїв, аби ті встановили, який супостат зурочив правителя (Геродот. Історія: Мельпомена, 4:67-68).

Зі скіфами та спорідненими з ними сарматами пов’язують також і грецькі вірування у амазонок – гендерно-неконформних жінок (а деякі з них могли бути і трансгендерними), які становили окрему замкнуту військову касту (Геродот. Історія: Мельпомена, 4:110-117). Їхня назва означала з давньогрецької «безгруді». Це могло бути визначенням їхньої самоідентифікації і поведінки як відмінних від прийнятих у тогочасному суспільстві для жіночого гендеру. А могло означати і трансгендерність, адже греки говорили, що вони ще в юності випалювали собі груди. Начебто, аби легше було стріляти з лука, хоча чи лише тому – хтозна…

Рис. 14. Амазонка у штанах, несе щит із сагайдаком, зображення на посудині для парфумів, Аттика, V ст. до н. е.

Цікаво, що у 2017 році поблизу селища Гірницьке на Дніпровщині археологи розкопали могилу скіфської жінки-воїна, похованої разом із луком і сагайдаком стріл. Також греки зазначали, що амазонки поклонялися Артеміді, але швидше за все це був її скіфський аналог – місячна богиня Маспала. З чоловіками ж вони могли мати стосунки лише для зачаття дітей, після чого вказували їм як не на двері, то кудись у далину в причорноморські степи.

Західні сусіди скіфів, фракійці, які жили не лише на сході Балкан, а й на теренах сучасних Закарпаття та Одещини, теж у своїх політеїстичних віруваннях спокійно ставилися до трансгендерних людей. Зокрема, на честь богині рослинності й родючості Котис її вбрані у жіночий одяг жерці відправляли сакральні оргіастичні обряди. Згодом її культ частково поширився і серед греків. Ім’я Котис мали декілька фракійських, а також грецьких (в Криму) царів.

Рис. 15. Кам’яна скіфська статуя («баба»). Одеська область, V ст. до н.е.

Ну що ж, тепер нам треба охопити увагою політеїстичні релігії на території сучасної України в нову еру.

Древні германці двічі долучалися до культурно-історичного розвитку наших теренів. У І-ІІІ століттях на Правобережній Україні жили готи, які археологічно співвідносяться з Вельбарською і частково з Черняхівською культурами. А в ІХ-ХІ столітті великий вплив на становлення і розквіт Київської Русі справили скандинавські вікінги (варяги). Власне, і династію правителів Русі, князів Рюриковичів, заснували саме вони.

Вікінги були одними з останніх язичників в Європі, які сповідували політеїзм як організовану релігію частково ще й в ХІ столітті. Лише зі зруйнуванням храму в Уппсалі, присвяченого Одіну, Тору і Фрейру, відбувається остаточна «загибель богів». І лише наприкінці існування політеїстичної релігії вікінгів їхні усні міфи, нарешті, були записані.

Як і в більшості древніх політеїстичних релігіях, ставлення до можливості гендерного переходу в низці давньогерманських міфів доволі толерантне. Зокрема, бог Локі мав дітей (як людиноподібних, так і зооморфних), зачатих ним у чоловічій подобі. Однак якось він перетворився на кобилу і від чарівного коня Свадільфарі зачав для верховного бога Одіна божественного восьминогого коня Слейпніра («Молодша Едда. Видіння Гьюльви», 42).

Рис. 16. Бог-ас Одін верхи на Слейпнірі, ісландська мініатюра XVIII ст.

Сам Одін чаклував, як відьма, на острові Самсей, про що в одному тексті говорить той же Локі («Старша Едда. Суперечка Локі», 24). Разом з тим, тексти «Старшої Едди» та «Молодшої Едди» містять різні пласти.

З одного боку, явно архаїчні міфи, ще навіть тотемічно-шаманські за походженням, ставляться до гендерної амбівалентності Локі та Одіна як до самоочевидних речей, що існують у цьому світі.

Але ж записані ці давні міфи були вже у Високому Середньовіччі, де патріархальні норми в Європі здобули повну перемогу. Тож, водночас, у вже згадуваному тексті «Суперечка Локі» Одін та Локі намагаються завдати взаємної образи, називаючи одне одного «муж женоподібний».

Ну і, звісно, треба зачепити тему слов’янського політеїзму та трансгендерності. До Х століття Київська Русь була язичницькою. Щоправда, відсутність до прийняття християнства писемності дає нам обмаль прямої інформації про вірування давніх русичів. Відомо, що серед давньоукраїнського політеїстичного пантеону найшанованішими богами були Перун, Велес (Волос), Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл, а також богиня Макош (Мокошь).

Рис. 17. Макош на Дереві життя тче долю, сучасне неоязичницьке (рідновірське) зображення.

Так-от, цікаво, що пізніше апологети християнства (наприклад, у «Слові святого Григорія Богослова…», ХІІ ст.) застосовували при описі функцій давньослов’янської богині Макоші давньогрецьке полісемантичне слово малакос (гр. μαλακός), яке означало, крім усього іншого, жіночних чоловіків.

Тож цілком імовірно, що в І тисячолітті нашої ери вона замінила собою Аргімпасу – як покровителька і трансгендерних людей. Залишився, завдяки варязькій «Сазі про йомсвікінгів», і колоритний опис матері київського князя Володимира Великого Малуші як прозорливої язичницької віщунки. Можливо, жриці саме Макоші.

Ну і трішки про трансгендерність в контексті згадуваного феномену двовір’я, коли значний пласт язичницьких вірувань не зникає повністю, а залишається напівасимільованим у християнстві на рівні народної культури.

В українських віруваннях у день святої Меланії (13 січня за новим стилем) під час святкових карнавально-обрядових дій одного хлопця обов’язково перевдягають у дівчину Маланку, а одну вибрану дівчину – у хлопця Василя.

Рис. 18. Перебиранці з буковинського села Чагор, внизу – травесті хлопець «Маланка», переодягнений у дівчину-янгола, фото 30-х років ХХ ст.

Цей народний звичай існує і сьогодні. Деякі етнографи вважають це відголосом давнього пошанування слов’янських богів Макоші і Велеса, бо християнської святої ці ритуальні перевдягання жодним чином не стосуються.

Припущення про Макошу і Велеса як покровителів у давнину (крім усього іншого) ще й трансгендерних людей підтверджується і етнографічними даними. Наприклад, віруванням про гендерне переверництво у галицькому селі Велеснів, назва якого вказує на колишнє вшанування тут саме бога Велеса.

Так-от, у Велесневі ще в ХІХ столітті вірили, що якби людина підійшла до того місця, звідки райдуга «бере воду, вона потягнула би з водою й людину, і вправді по якімось часі випустила би назад другим кінцем, але коли б се був хлопець, то вийшов би дівчиною, а дівчина – хлопцем. Опісля та людина переміняла би ся щомісяця раз на хлопця, раз на дівчину».

Цей український міф мав в інших місцевостях і такі варіанти: той, хто захоче змінити стать, повинен піти під час дощу на місце, з якого веселка «п’є воду», і напитися там води, і тоді чоловік стає жінкою, а жінка – чоловіком, або ж «просто» пройти під райдугою.

Рис. 19. Картина сучасного художника Бориса Ольшанського «Волхова з райдугою».

У тому ж таки ХІХ ст. етнограф Василь Милорадович записав на Полтавщині оповідь, згідно якої хлопчик, народжений безпосередньо на свято Маланки, може перетворюватися на дівчинку. Схоже, в українській народній культурі про трансгендерів таки добре знали, інакше звідки усі ці магічні уявлення?

У контексті ритуально-карнавальної Маланки не можна не згадати, що до XVIIIст. в Україні існувала верства мандрівних лицедіїв-скоморохів, «веселих людей». Їм суспільство дозволяло перевдягання в одяг іншої статі, будь-яку гендерну поведінку. Їхні вистави травесті-акторів (вочевидь, чимало з них могли бути і трансгендерами) дуже дратували церковних можновладців, які називала їх «бісовими ігрищами». Крім того, в народі їх вважали не лише артистами, а й знахарями. Можливо, це був останній відголосок стародавньої сакралізації трансгендерних людей.

Рис. 20. Скоморохи, на мініатюрі з давньоукраїнського (руського) «Радзивіллівського літопису», XV ст.

Характерно, що одним з улюблених давньоруських персонажів скоморохів був билинний Добриня Микитич, який згідно однієї з історій сам переодягався скоморохом. Також, згідно іншої билини, він при знайомстві спочатку сплутав свою майбутню дружину богатирку Настю з чоловіком.

А ще Добриня, дядько Володимира Великого, в одному з середньовічних джерел названий не чоловіком, а жінкою, і не братом, а сестрою вже згадуваної Малуші. Цікаво, чи не так?

Рис. 21. Ілюстрація художника Іллі Рєпіна, на якій зображено поєдинок Добрині і поляниці (багатирки) Насті, 1901 р.

Отож, політеїстичні релігії загалом ставилися до трансгендерності як до одного з проявів людської та божественної природи.

А от у сучасному неоязичництві ставлення до трансгендерних людей є різним. Низка напрямків українського рідновір’я є відверто трансфобними та гомофобними, що дивує – в контексті розглянутого вище історичного матеріалу.

Наприклад, РУН-віра тісно пов’язана з сучасним праворадикальним світоглядом – по суті, навіть більше, ніж із стародавніми традиціями язичництва. А от, скажімо, прихильники вікканства, одного з найпотужніших у світі неоязичницьких напрямків, послідовники якого є й в Україні, переважно визнають рівність у духовних практиках всіх людей, незалежно від гендерного вираження чи сексуальної орієнтації.

Ну і ще таке: дивовижно, як трансофобні праворадикальні дописувачі у соцмережах полюбляють постити фотографії драг-квін з київських Маршів рівності як символ «виродження» української нації (формулювання бувають різні, але приблизно з таким значенням). Разом з тим, травесті-перевдягання на свято Маланки та традиційний буковинський «Маланка фест» так званими традиціоналісти вважають допустимою нормою. Можливо, тут варто задуматися над певними подвійними стандартами?

Отож, коли говорити про найдавніші форми релігії (які існували ще в часи матріархату, або ж на початковій стадії патріархату), то очевидно, що тоді всі гендерні прояви сприймалися як даність. Щодо трансгендерних та небінарних людей – часто до них ставилися, як до сакральних особистостей. І лише з посиленням патріархальних відносин, з його ієрархічним підходом трансгендерів починають іноді розглядати як «не нормативних» людей.

Зрештою, і цисгендерні жінки, у порівнянні з цисгендерними чоловіками, опиняються в ролі «другої статі», а не рівноправних чоловікам людей.

Рис. 22. «Маланка фест», в центрі – одна з Маланок, 2017 р.

Відобразилося це і в релігіях. Навіть у політеїзмі зі встановленням патріархальних відносин у релігійній свідомості богині витісняються на низ ієрархії, у порівнянні з богами. Далі вже виникають світові релігії. Але ставлення до трансгендерності у віровченнях буддизму, християнства та ісламу варте окремого дослідження.

Тому – далі буде.

Авторка статті – історикиня Яна Лишка

Насколько публикация полезна?

Нажмите на звезду, чтобы оценить!

Средняя оценка / 5. Количество оценок:

Оценок пока нет. Поставьте оценку первым.

Spread the love