24/11/2020
24/11/2020
24/11/2020

Трансгендерність у контексті світових релігій: у світі та в Україні


У статті «Трансгендерність крізь призму стародавніх релігій: від шаманізму до українського рідновір’я» ми вже розглядали ставлення до трансґендерності та небінарності у первісних релігіях. Яке загалом було толерантним та базувалося на засадах рівного ставлення до всіх ґендерних проявів.

Однак у сучасному світі стародавні релігії часто розглядаються світовими як «хибні». Або ж – як етап до приходу повної трансцендентної істини, яку принесли (залежно від точки зору) саме Будда, чи саме Христос, чи саме Мухаммед. Пануючі нині світові релігії – буддизм, іслам та християнство, – претендують на своє певне «верховенство» над іншими світоглядними системами. І, звісно, мають величезну кількість послідовників та велику географію поширення, тому й вважаються світовими.

Що змінилося у ставленні до трансгендерності у них? І чи не лежить на цих релігійних системах, які виникли вже за часів патріархату, до певної міри відповідальність за дискримінацію трансгендерних і небінарних людей у низці країн світу та в Україні зокрема?

Що ж, спробуємо розібратися, як воно насправді.

Трансгендерність і буддизм та іслам

Рис. 2. Ганчіл (тиб. «Колесо радості») – традиційний махаянський символ триєдиної суті буддовості, який протиставляється двоїстому (бінарному) сприйняттю сансарного розуму.

Дві з трьох світових релігій – буддизм та іслам, – не є домінуючими в Україні. Хоча послідовники ісламу на теренах сучасної України відомі з часів Київської Русі. Кримські татари в Україні також переважно релігійно приналежні до сунітського ісламу. Загалом нині в Україні іслам сповідує до мільйона людей.

Послідовників учення Будди у нас менше. Буддисти калмики як союзники запорізьких козаків перебували на українських теренах у XVII-XVIIIстоліттях. А тепер громади буддистів поширюються головним чином у більших містах. Вважається, що послідовників Будди у нас лише 40-50 тисяч осіб: це не рахуючи представників близьких до буддизму деяких інших «східних» релігій. Хоча за рахунок мігрантів з Азії і зацікавлення практиками медитації та йоги чисельність буддистів у нас поволі зростає. Тож ставлення двох вищезазначених світових релігій до трансгендерних людей, звісно, однаково треба оглянути.

Рис. 3. Ардханарішвара – андрогінне божество, у якого ліва грудь жіноча, а права – чоловіча, індійський горельєф ХІ ст.

Буддизм є історично першою світовою релігією, і доволі своєрідною. Творця світу у ній не існує (тому буддизм іноді парадоксально називають атеїстичною релігією, хоча визначення його як панпсихізму є точнішим), а боги якщо й визнаються, то такими ж смертними й недосконалими, як і люди. Оскільки Будда зосереджував увагу свого вчення на пізнанні свідомості, гносеології, – соціальні моменти вважалися другорядними. Тож відвертої трансфобії у цій релігії спершу не було, бо й питання ці виходили за межі компетенції вчення.

Тут треба зробити відступ. Буддизм спочатку був «протестантською» школою брахманізму, яка заперечувала авторитет священних Вед та вищість богів над людьми. Ортодоксальний брахманізм реформувався в індуїзм, який є найчисельнішою сучасною генотеїстичною та політеїстичною (залежно від напрямків) релігією.

Рис. 4. Іконографічне індуїське зображення Бахучари-Мати (в центрі), богині покровительки хіджрів, ХІХ ст.

У давнину брахманізм та індуїзм були толерантними до трансгендерності та небінарності. Тоді ж, коли у Скіфії існували суспільно визнані трансгендери-енареї, в Індії трансгендерних людей називали хіджрами.

За одним з релігійних міфів, коли царевич Рама (одне із земних втілень верховного бога Вішну-Крішни) відправився у вигнання в ліс, безліч людей супроводжували його. Тоді він сказав їм, що «всі чоловіки і жінки можуть покинути мене». Ті так і зробили та повернулися з узлісся до своїх будинків у королівстві.

Коли ж Рама через багато років вийшов з лісу, аби повернути собі трон, виявилося, що весь цей час хіджри жили на узліссі, віддано чекаючи свого володаря. Розчулений Рама дав їм за це магічну силу благословляти і проклинати звичайних чоловіків і жінок, та обіцяв їм досягнення мокши (санс. «духовне звільнення»).

На відміну від енареїв, хіджри як соціальний феномен існують і сьогодні. Попри те, що після кількох століть британського культурно-політичного панування (з його на той час вікторіанською святенницькою мораллю) хіджри опинилися в сучасній Індії у ролі дискримінованої меншини, пересічні індуси й досі вірять у їхні магічні здібності.

Сексуальні практики трансгендерних і небінарних людей також згадуються у деяких списках знаменитого сакрального трактату про кохання «Камасутра».

Рис. 5. Хіджри з новими документами, в яких їх визнано трітья-пракріті (санс. «третьою статтю»).

Залежно від регіону Індії хіджри поклоняються різним богам і богиням покровител_ям: богині Бахучарі-Мати, божеству Ардханарішварі (напівбогу – напівбогині), богині Мохіні (жіноче втілення Крішни) тощо.

Цікаво, що не в останню чергу через культурно-політичний вплив християн-європейців у XVI-XXстоліттях, індуїзм багатьох напрямків зрештою став доволі нетерпимий до ЛГБТ+ людей. Так, найпоширенішим напрямком індуїзму в Україні є кришнаїзм. Його духовні лідери визнають, що Крішна приймав образ Мохіні. Але категорично заперечують, що він вступав у сексуальний зв’язок як жінка з богом Шивою, і народив від нього дитину, стверджуючи, що це вигадка «шанувальників Шиви».

Не визнають кришнаїти сакральною й історію про Раму і хіджрів. А ще – засновник кришнаїзму ґуру Прабхупада (1896-1977 рр.) називав геїв не інакше, як «демонами». Однак деякі інші напрямки індуїзму залишаються, як і в давнину, толерантними до трансгендерних людей.

Буддизм перейняв певні соціально-релігійні установки брахманізму. У сусідніх із Індією Непалі, Бутані та Тибеті трансгендерних та небінарних людей називають пандаками (санс. «без визначеної статі»), або ж манінгами (тибетський аналог терміну). Визнаються окремою статтю й інтерсекс люди, яких називають убхатобіанджанака (санс. «ті, що мають ознаки обох статей»).

Буддизм – у більшій мірі психологічно, ніж міфологічно орієнтована релігія. Так-от, відомий середньовічний буддійський вчитель школи Каг’ю Г’ялва Янгенпа (1116-1187 рр.) написав про пандаків, що оскільки їхній ум і енергія не так жорстко прив’язані лише до чоловічого чи жіночого світосприйняття, то вони менше обмежені двоїстим мисленням і більше відкриті до пізнання цілісної реальності, якою вона є. А тому їхня практика тантричного буддизму ваджраяни (санс. «алмазна колісниця») може бути навіть успішнішою за багатьох звичайних (цисгендерних) чоловіків і жінок.

Рис. 6. Будда Самантабхадра, символічно зображений у союзі яб-юм, нероздільній єдності чоловічого і жіночого начал (статуя з музею Бангкока).

Такі погляди Янгенпи випливали зі слів Будди про походження людини. Згідно буддійського міфу, спочатку люди були безстатевими сяючими богами. Через прив’язаність до матеріального світу вони втратили сяйво та втілилися у грубі тіла на Землі. При цьому в них сформувалися статеві органи і вони розділилися на чоловіків і жінок.

З цього міфу випливає, що стан небінарності є досконалішим, ніж строге розділення на чоловіче і жіноче начало.

Просвітлені істоти, згідно буддизму, з легкістю можуть міняти свою суто формальну гендерну належність. Наприклад, бодхісаттва Авалокітешвара в буддійській іконографії може зображуватися формально як чоловік, або ж формально як жінка.

Будда Самантабхадра (і не лише він), який є символом вічно пробудженої природи розуму всередині кожної живої істоти зазвичай зображується у яб-юм. Тобто – у вигляді чоловіка і жінки в момент коїтуса. Але це не два персонажі, а один Будда, у якому чоловіче і жіноче начала є в реальності одним цілим.

Характерно, що перші європейські дослідники, які не були знайомі з буддійською традицією «зсередини», помилково описували яб-юм натуралістично, як пару бога і богині, гетеросексуальність яких є однією з умов для досягнення стану Будди.

Рис. 7. Бодхісаттва Каннон – жіноче проявлення бодхісаттви Авалокітешвари, японська скульптура ХІІІ ст.

Проте далеко не всі буддійські вчителі у Середньовіччі розділяли погляди Янгенпи. Особливо представники сутричного буддизму махаяни (санс. «Велика колісниця») та тхеравади (санс. «Вчення старійших»).

Середні віки, про що вже йшлося, – період практично тотального панування патріархату. Отож, низка вчителів махаяни, не засуджуючи прямо трансгендерність як таку, засуджували низку сексуальних практик, що обмежувало сексуальне життя багатьох з них. Зокрема, засуджувалося використання для насолоди рук, оральний та анальний секс. Тобто, допускався лише сексуальний коїтус пеніс – вагіна.

Разом з тим, у текстах, де наводяться безпосередньо слова Будди, немає жодної згадки про засудження ЛГБТ+ людей чи певних сексуальних практик.

Нині общини махаяни та ваджраяни на Заході переважно толерантні до трансгендерних людей та без будь-яких перешкод допускають їх до буддійських практик. Буддизм практикує, наприклад, відома британська ліберал-демократична політикиня, очільниця міста Кембриджа у 2007-2008 роках, відкрита трансгендерна жінка Бейлі Дженні.

Не засуджували за трансгендений перехід у Тибеті і Тензін Маріко. При тому, що до переходу вона була ченцем. А потому стала відомою артисткою, і заразом – активісткою Тибетського Конгресу молоді, Асоціації жінок Тибету, місцевого ЛГБТ+ руху. Після транзишину вона навіть отримала благословення від його преосвященства, лами школи Ньїнґма Мугсанга Рінпоче, а також була прийнята Кармапою – главою однієї з чотирьох шкіл тибетського буддизму Карма Каг’ю.

Цікаво, що глава школи Гелуг та духовно-політичний лідер Тибету Далай-лама вже кілька разів робив заяву (зокрема, під час своїх візитів до Італії та до Латвії), що в наступному житті може переродитися жінкою. Якщо пофілософствувати, то це можна сприйняти як готовність лами до своєрідного реінкарнаційного трансгендерного переходу.

Рис. 8. Громадська активістка, пандака Тензін Маріко (праворуч) разом з буддійським ламою Мугсангом Кунченом Рінпоче, 2017 р. До трансгендерного переходу була буддійським монахом.

У тхераваді трансгендерних людей хоча прямо не засуджують, але їхнє народження вважається наслідком неблагої карми у попередніх життях людини. Тож певна трансфобія до катоїв (тай.-кхмер. «інших»), як у Тайланді й Камбоджі називають пандаків, існує.

Тут, щоправда, треба вказати, що в тхераваді ще донедавна вважалося, що жінка (цисгендерна чи трансгендерна – не суттєво, трансгендерний чоловік може сприйматися в патріархальному контексті, як «несправжній») не може досягти пробудження, а має переродитися в наступному житті чоловіком.

Всупереч тому, що Будда першим в Індії став давати духовні посвячення жінкам та приймати їх у монахині-бхікшуні, ця традиція у Середньовіччі була втрачена в тхераваді та низці шкіл махаяни і ваджраяни. Лише на початку ХХІ століття ситуація почала змінюватися в бік повернення до духовної емансипації жінок у буддизмі. Зараз в Непалі, Індії, Таїланді трансгендерні люди отримали низку прав та відбулося юридичне визнання «третьої статі».

В Україні нечисленні буддійські громади більше орієнтовані на медитацію, психофізичні практики, а не оцінку суспільних норм. Тому вони практично ніяк не торкаються проблем трансгендерності. Але й не засуджують її, пропагуючи загальний принцип прийняття усіх, хто хоче займатися буддійськими практиками.

Рис. 9. Одна з найвідоміших в Тайланді катоїв, чемпіонка з муай-тай (спочатку серед чоловіків, потім серед жінок), актриса, ЛГБТ+ активістка Нонг Тум. Юначкою готувалася до прийняття обітниць буддійського монаха, навчалася в монастирі.

Іслам, як іудаїзм та християнство, належить до монотеїстичних релігій, які визнають та вірять лише в одного Бога-Творця. Отож, щодо трансгендерних людей – то в ісламі досить складне ставлення до них. У священних переказах хадісах згадуються муханнатуни (араб. «жіночні», але можливий і переклад «чоловіко-жінки») – група осіб, які знаходяться між чоловічим і жіночим гендером. Пророк Мухаммед піддає їх гонінню, але зупиняє людей, коли вони хочуть їх убити.

Враховуючи це, трактування про місце трансгендерів в ісламському суспільстві (чи то мусульмани суніти, чи то шиїти) буде варіюватися залежно від культурного середовища конкретної ісламської країни.

Наприклад, відомий середньовічний ісламський богослов Імам ан-Нававі (1233-1278 рр.) трактував цей релігійний переказ так: муханнатунів треба розділяти на тих, у кого поведінка протилежної статі присутня з народження – і тоді в цьому немає їхньої провини і вони не повинні засуджуватися, – і тих, хто поводиться так з аморальних і корисливих спонукань, і це вже є гріхом. Однак у багатьох ісламських країнах трансгендери (як і гомосексуали) досі ризикують життям.

Далі ми згадаємо ісламські країни, де релігія не засуджує трансгендерності.

Рис. 10. Муханнатуні Марьям Хатул Молкара (1950-2012 рр.), трансгендерна активістка, яка домоглася прийому в аятоли Хомейні та переконала його легалізувати право на трансгендерний перехід в Ірані.

Жорстокий парадокс: у шиїтському Ірані гомосексуалів страчують, а трансгендерам муханнатунам (за умови їхньої гетеросексуальної орієнтації) держава навіть оплачує значну частину вартості операцій трансгендерної хірургії. Проте це не вирішує проблему трансгендерів з гомосексуальною орієнтацією. А ще чимало геїв змушені проходити операції трансгендерної хірургії та змінювати гендер, видаючи себе за гетеросексуальних трансгендерних жінок, аби врятуватися від загрози бути страченими.

Тож очевидно, наскільки важлива рівність усіх людей, і що ЛГБТ+ спільнота мусить спільно боротися за свої права. Загалом Іран – друга в світі, після Таїланду, країна за кількістю операцій трансгендерної хірургії.

У 2011 році сунітський Пакистан (а ще раніше – Бангладеш) юридично визнав «третю стать». При цьому треба враховувати, що культурно тисячі років Пакистан був Західною Індією, а Бангладеш – східною частиною Індії. І навіть з утвердженням ісламу на цих теренах, хіджри тут не втратили свого особливого статусу.

Та попри офіційну можливість змінити гендер, а також юридичне визнання третьої статі, хіджри у Пакистані та Бангладеші стикаються зі значними проявами трансфобії на побутовому рівні.

Але прогрес є. Нещодавно ісламські лідери Пакистану вперше дозволили трансгендерам здійснити хадж до Мекки – священного міста в Саудівській Аравії, де народився пророк Мухаммед.

Рис. 11. Пакистанські хіджри на марші виборюють свої права, 2013 р.

Також коротко про іслам і трансгендерність та небінарність у Європі.

Рис. 12. Світлина бурнеша (з циклу фотопортретів Джил Петерс). Албанія, 2012 р.

У загалом ісламській Албанії визнається можливим трансгендерний перехід для бурнешів (алб. «жінко-чоловік»). Тут трансгендерні чоловіки (можливо, точніше говорити про небінарність, бо їх також називають «клятвеними дівами») як мінімум від ХVстоліття визнаються суспільством.

Щоправда, іслам в Албанії специфічний: поруч із сунізмом поширений і місцевий його напрямок – бекташизм, який доктринально пропагує терпимість та закликає до алегоричного, а не буквального трактування Корану. Тому бекташисти не вважають усі закони шаріату обов’язковими для виконання.

В Україні (як і в Росії) в ісламських колах немає однозначної думки щодо можливості визнання за трансгендерними людьми права на транзишн. У нас про визнання права трансгендерних людей бути собою переважно наважуються вголос сказати лише поодинокі представники ісламської громади. А офіційно в 2018 році заступник муфтія України, представник Духовного управління мусульман України шейх Рустам Гафурі назвав «абсурдним» поняття гендеру та засудив прояви трансгендерності та небінарності.

Дуже сильною залишається трансфобія на пострадянському просторі в деяких традиційно ісламських країнах та автономіях, наприклад, в Азербайджані та Чечні. Ну і претендувати на статус служителя релігійного культу в ісламі трансгендерні люди не можуть. Хоча надія є – за умови, що іслам перегляне свої патріархальні засади. Принаймні, зараз подекуди у світі побільшало випадків, коли імамами стають жінки.

Трансгендерність і Біблія

Християнство ось вже тисячу років є домінуючим релігійним напрямком на теренах України.

Звісно, згідно Конституції України, «церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» (зі статті 35).

І сам Христос, коли його хотіли зробити світським царем Ізраїлю, відмовився від цього (Єв. Іоанна, 6:15). Відома його фраза: «…віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Єв. Матвія, 22:21), – яку часто трактують таким чином, що релігія має займатися духовними питаннями та не втручатися у світські справи.

Рис. 13. Ісус відмовляється втручатися у світські справи, говорячи: «…віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже». Картина невідомого художника XVIII ст.

Однак на ділі церковні організації часто-густо прагнуть відігравати керуючу роль у житті суспільства та держави. Тож знання щодо ставлення християнських конфесій до різних сторін життя – на практиці є важливим. У тому числі і щодо трансгендерності.

Зокрема, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, хоча не має офіційних владних повноважень, на ділі часто впливає на ті чи інші рішення держави, які стосуються ЛГБТ+ спільноти.

Роблячи екскурс в історію, варто зазначити, що християнство увібрало в себе чимало нюансів із релігійної традиції іудаїзму. Власне, Старий Заповіт християнської Біблії майже співпадає з іудейським святим писанням Танах. Чітких приписів, як ставитися до трансгендерності, у Старому Заповіті немає.

Зазначимо, що далі ми не будемо розглядати загальну тему ставлення до ЛГБТ+ людей у Біблії, а лише зупинимося конкретно на трансгендерності, небінарності, гендерній неконформності.

Отож, є відома фраза, яку трактують як іудейську заборону кроссдрессінгу: «Не буде чоловіча річ на жінці, а мужчина не зодягне жіночої одежі, бо кожен, хто чинить це, огида він для Господа, Бога свого» (Второзаконня, 22:5).

Проте не зрозуміло, про що йдеться: не носити усім, чи це випад проти язичницьких жерців і жриць деяких культів? І стосуються ці слова трансгендерних людей, чи лише кроссдрессерів? Та чи не є це просто тогочасною культурною нормою Ізраїлю, а не «вічним» правилом? Адже мода постійно змінюється.

У різні епохи, в різних культурах одяг може по-різному трактуватися як чоловічий чи жіночий. Наприклад, спідниця кілт і досі є традиційною гендерною нормою для шотландських чоловіків.

У тому ж тексті далі сказано: «Не одягнеш одежі з двійного матеріялу, з вовни й льону разом» (Второзаконня, 22:11).

Чи треба й це досі трактувати, як гріховний вчинок?

Рис. 14. Сцена вбивства перським царем Сапором II (310-381 рр.) тисячі християн-мучеників і серед них скопця св. Азата, ікона Х ст.

Є у Старому заповіті й такі слова: «… скопець хай не скаже: Таж я сухе дерево! Бо так каже Господь про скопців, що суботи Мої бережуть, і вибирають завгодне Мені, і що тримаються міцно Мого заповіту: Я їм дам у Своїм домі та в мурах Своїх місце і ймення, що краще воно за синів та дочок, Я дам йому вічне ім’я, яке не понищиться!» (Кн. Ісайї, 56: 3-5).

Тут треба врахувати, що під скопцями тоді розуміли не лише з тих чи інших причин оскоплених чоловіків, а й трансгендерних жінок та інтерсексних людей. Тобто це було доволі широке, «парасолькове» поняття.

З цієї цитати Старого Заповіту також випливає, що скопці гендерно відмежовуються від чоловіків і жінок. Та що Бог навіть обіцяє праведним скопцям краще місце у своєму царстві, ніж цисгендерним людям.

Рис. 15. Пророк Ісайя, який виділяв три гендери у давньоєврейському суспільстві. Разом зі своєю дружиною-пророчицею та сином Іасувом, візантійська ікона Х ст.

У пізнішому іудаїзмі (у Мішні і Талмуді) є чимало згадок про категорії людей, яких залежно від контексту можна інтерпретувати як трансгендерних, небінарних, або ж інтерсексних.

Тумтум – люди з невизначеною статевою приналежністю, айлоніт – людина з приписаною при народженні жіночою статтю, у якої в підлітковому віці виявляються певні чоловічі прояви, саріс – людина з приписаною при народженні чоловічою статтю, у якої в підлітковому віці виявляються певні жіночі прояви, або людина, яка з певних причин позбавилася чоловічих статевих органів.

Разом з тим, у патріархальному в стародавні часи єврейському суспільстві скопці були позбавлені певних прав. Зокрема, вони не мали права здійснювати священнослужіння. У цьому вони прирівнювалися до людей з інвалідністю, яким заборонялося бути священиками (Кн. Левит, 21:17-21). І до жінок, звісно. Хоча декотрі з жінок мали в стародавньому єврейському суспільстві, принаймні, статус пророчиць.

Однак наприкінці Античності та в Середньовіччі з’явилисявже і жінки-раввини – рабаніти. А нині деякі ліберальні напрямки іудаїзму стали допускати також і трансгендерних людей до раввинства.

Рис. 16. Ефіопський євнух і його хреститель апостол Пилип (обоє – на колісниці), візантійська фреска з монастиря Високі Дечани, XIV ст.

У Новому Заповіті засновник християнства Ісус говорить: «Бо бувають скопці, що з утроби ще матерньої народилися так; є й скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай вмістить» (Єв. Матвія, 19:12).

Ці слова Христа містяться у контексті його розмірковувань про чоловіче і жіноче начала, і там немає засуджень скопців. Ідеться про те, що людина або «скопець», або ж: «покине … чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і стануть обоє вони одним тілом, тому то немає вже двох, але одне тіло» (Єв. Матвія, 19:5-6). У Новому Заповіті згадується і про хрещення апостолом Пилипом євнуха (Діяння Апостолів, 8:27-39).

У віднайденому археологами апокрифічному Євангелії від Фоми, яке науковці датують (як і чотири канонічних) І-ІІ століттями, Ісус також каже, що у Царство Небесне люди ввійдуть тоді, «…коли ви зробите чоловіка і жінку одним, щоб чоловік не був чоловіком, а жінка не була жінкою» (Єв. Фоми, 27).

Як бачимо, тут небінарність розглядається знову ж таки (пригадаймо приклади з інших релігій) як ідеальний стан людини. І на цьому варто зупинитися трішки детальніше.

Рис. 17. Злиття чоловічого і жіночого начала у досконалій людині, гравюра опозиційного до догматичного католицизму алхіміка Йоганна Мілюса, вміщена у його книзі «Філософія реформата», 1622 р

Міф про створення людини, де зачіпається проблема виникнення статі та гендеру, є практично однаковим в іудаїзмі, християнстві та в ісламі. Цю важливу для релігійної свідомості оповідь різні богослови трактували по-різному.

У Середньовіччі взяла гору патріархальна думка, що описану в Книзі Буття історію треба трактувати так: Бог сотворив чоловіка Адама, а пізніше з його ребра жінку Єву. Отож, жінка – вторинна по відношенню до чоловіка, створеного Богом: «…за образом Нашим, за подобою Нашою» (Кн. Буття, 1:26).

Проте і в іудаїзмі, і в християнстві існувало й інше трактування. Бог створив за подобою своєю людину, тобто цілісного андрогіна. А потім відбулося не створення з ребра Адама Єви, а розділення Першо-Адама на чоловіка і жінку.

В іудейських мідрашах (тлумаченнях Тори) зустрічаємо уявлення про Адама як андрогіна: «Перша людина була зліва чоловіком, праворуч же – жінкою, але Господь розділив її на дві половини».

Цієї ж думки дотримувалася низка богословів та містиків від часів заснування християнської церкви і до уродженця України, християнського філософа Миколи Бердяєва (1874-1948 рр.), який зазначав: «Не чоловік і не жінка є образ і подоба Божа, а лише андрогін, цілісна людина. Диференціація чоловічого і жіночого є наслідок космічного падіння Адама».

Рис. 18. Сотворіння Богом Адама і Єви, мініатюра з Нюрнберзького літопису, 1493 р.

Тож і самого Христа, «другого Адама», частина богословів вважала андрогіном за своєю духовною природою.

Видатний богослов, святий Максим Сповідник (580-662 рр.) писав про Ісуса: «У Воскресінні Він не був ні чоловіком, ні жінкою, хоча народився і помер чоловіком». Подібне твердження корегується із Новим Заповітом, де сказано, що «… нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» (Посл. до Галатів, 3:28).

Єдине місце у Новому Заповіті, яке може бути трактоване як негативне щодо трансгендерних людей – наступні слова Апостола Павла: «…Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники [малакії], ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки Царства Божого не вспадкують вони!» (І Посл. до Коринтян, 6:9-10).

Давньогрецьке полісемантичне слово малакос (гр. μαλακός) означало, крім усього іншого, жіночних чоловіків. Але важко сказати, про кого конкретно йшлося саме у І Посланні до Коринтян: трансгендерні жінки? Чи, як їх окремо виділяла римська культура, жіночні геї? Чи, може, як переклав відомий український митрополит, богослов Іларіон Огієнко (1882-1972 рр.), блудодійники – тобто справа тут не прямо у трансгендерності чи сексуальній орієнтації, а в статевих відносинах поза шлюбом (партнерством)?

Мал. 19. Центральний фрагмент картини Сальвадора Далі «Тайна вечеря», 1955 р. Вважається, що андрогінний образ Христа художник змалював зі своєї дружини Гали.

Трансгендерність і християнство

Після того, як християнська церква за правління імператора Костянтина (306-337 рр.) стає державною, вона успадковує патріархальну нетерпимість у ставленні до гомосексуалів від старозавітної традиції (хоча Христос не осуджував їх у жодному Євангелії), бо вона резонувала із законами тодішньої деспотії воєнних імператорів Риму. Але часто до кримінального переслідування гомосексуалів «долучали» і трансгендерних людей. Зокрема, згідно імперського «Кодексу Феодосія» (9. 7. 6.), чоловіків, які грають «роль жінок», мали засуджувати до публічного спалення.

Церковні закони у Ранньому Середньовіччі не були аж такі суворі, на відміну від наведених імперських. Наприклад, за гомосексуальні зв’язки часто вимагалося лише покаяння, як за перелюбство. Бо ж вони були за рамками освячених церквою шлюбних відносин.

Цікаво, що церква все ж спробувала певним чином легалізувати принаймні стале квір-партнерство. У Середньовіччі (в Україні формально до XVI ст.) існував православний обряд адельфопоезіс (гр. ἀδελφοποίησις) – братотворення, партнерство.

Рис. 20. Засновники адельфопоезісу св. Сергій і св. Вакх, ікона роботи Роберта Ленца, 1994 р.

Суть адельфопоезісу полягала в об’єднанні двох людей однієї статі (частіше чоловіків, які, звісно, вільніше почували себе у патріархальному Середньовіччі) в освячений Церквою побратимський (посестринський) союз. Поширений цей обряд був переважно у греків і слов’ян. З Х століття – в Київській Русі.

Обряд був зовні дуже схожий на вчинення таїнства шлюбу: і те, й інше відбувалося в церкві перед вівтарем. Двоє чоловіків (рідше – жінок), які хотіли вступити в партнерський союз, ставали перед аналоєм, на якому лежали хрест і Євангеліє. У руки їм давали свічки, священик з’єднував їхні долоні. Потому священик водив їх навколо аналоя зі співом церковних пісень, причащав. Чоловіки, які бажали стати побратимами, обмінювалися поцілунками, цілували священика і йшли на трапезу (агапу).

У слов’ян вважалося, що церковний чин адельфопоезісу мав таке ж значення, як і таїнство шлюбу. Особи, які вступили в побратимство за посередництва Церкви, вважалися настільки спорідненими, що це могло бути перешкодою до шлюбу між їхніми родичами.

Партнер в адельфопоезісі мав право успадковувати майно свого побратима у разі його смерті. Безумовно, адельфопоезіс офіційно вважався духовним єднанням. Але безперечно і те, що як геї та лесбійки, так і трансгендери з сексуальною орієнтацією на осіб однієї з ними біологічної статі, використовували адельфопоезіс як можливість узаконити свої романтичні стосунки.

На це довгий час дивилися спокійно, за принципом «не питай – не кажи». Але посилення авторитарних тенденцій у церковній політиці в Пізньому Середньовіччі призвело, зрештою, до заборони адельфопоезісу як «неправильного» акту.

В Україні остаточно чин побратимства (посестринства), освяченого церквою, відмінено за митрополита Петра Могили у ХVI столітті.

Рис. 21. Святі мученики Сергій і Вакх, найдавніше збережене іконографічне зображення, VII ст.

Основоположниками в християнстві адельфопоезісу вважалися святі воїни-побратими Сергій і Вакх, страчені за часів Римської імперії язичницьким імператором Максиміаном (правив у 285-305 рр.).

От що цікаво: після відмови Сергія і Вакха зректися віри Христової, їх перед катуваннями і стратою одягли у жіночий одяг. Було це просто способом соціального приниження воїнів, відповідно до тогочасних армійських норм, чи ще й натяком на їхню гендерну самоідентифікацію? Нам бракує історичних даних, щоб точно відповісти на це питання. Але ж недарма саме вони вважалися в церкві засновниками адельфопоезісу.

Серед канонізованих церквою святих є й трансгендерні та гендерно-неконформні люди. Це, зокрема, і преподобн_а Аполлінарія (жи_ла у скиту Макарія Єгипетського у Vст. як інок Дорофей), преподобн_а Єфросинія Александрійська (жи_ла у V ст. в чоловічому монастирі як Ізмарагд), преподобн_а Афанасія (в монастирі назива_ла себе чоловічим іменем Афанасій, теж жи_ла у V ст.).

Дуже цікава католицька свят(а?) Вігельфортіс. Приблизна канва її історії така: батько, язичницький король, намагався видати дівчину заміж проти її волі. Вільгефортіс молилася, аби шлюб не відбувся. І сталося диво: у неї виросла борода. На бородатій дівчині принц одружуватися не захотів, і тоді розлючений батько розіп’яв свою дочку.

Рис. 22. Св. Вігельфортіс, австрійська католицька статуя XVIII ст.

До речі, іконографія Вільгефортіс – це один в один розіп’ятий Ісус, тільки… у платті. Дехто з дослідників припускає, що це відгомін пошанування Христа як андрогіна. А вже потім була вигадана цілком казкова легенда про Вігельфортіс.

Хоча сучасне церковне тлумачення це заперечує. Через те, що такої святої насправді не існувало, її «христосоподібний» іконописний образ усюди в Європі однаковий, а от життєпис та навіть ім’я – різняться: вона і Ліберата, і Куммерніс, і Онтокоммена, і Лівраде, і Анкамбер…

Цікаво, що існує трансгендерна свята людина і в українському православ’ї! Це – Досифей Київський, у миру Дарина Тяпкіна (1721-1776 рр.). Походив майбутній святий із дворянського роду. Коли батьки вирішили видати дочку заміж, 16-ти річн_а Дарина вт_екла з дому, називаючи себе надалі виключно Досифеєм.

Як релігійна людина, Досифей пішов у монастир. Звісно, це була ще й можливість сховатися від розшуків родини. Недовгий час перебував послушником у підмосковній Троїцько-Сергіївській лаврі, але так і не прийняв постриг, оскільки боявся розкриття своєї особистості. Зрештою помандрував до Києва, де у приміській Китаєвій пустині поселився у печері як аскет-відлюдник. Досифей своєю праведністю швидко набув великої шани в народі.

Рис. 23. Св. Досифей Київський на гравюрі ХІХ ст.

У 1744 році до «старця Досифея» приїздила сама імператриця Єлизавета І (одна з найліберальніших монархів за всю історію Російської імперії), за протекції якої Досифей став ченцем (саме так, як чоловік) Києво-Печерської лаври. У 1776 році, незадовго до смерті, Досифей благословив на прийняття постригу Прохора Мошніна – майбутнього великого святого Серафима Саровського. У 1993 році Українська православна церква канонізувала Досифея.

У російському православ’ї теж є подібна свят_а: Ксенія Петербурзьк_а, в_она ж – юродивий Андрій. Оскільки після смерті у 1750-х роках свого чоловіка Андрія 26-річна Ксенія заяви_ла: «Андрій Федорович не вмер, але втілився в мене, Ксенію, яка давно померла», – і до самої смерті вважа_ла себе Андрієм.

При цьому дворян_ка розда_ла все своє майно та ста_ла вести життя благочестивого аскета без формального прийняття постригу. Зрештою до юродивого Андрія звикли і петербуржці, які стали його шанувати як прозорливого праведника. У 1988 Руська православна церква канонізувала Ксенію (Андрія).

Рис. 24. Як вважається, портрет свято_ї Ксенії (Андрія) Петербурзької, кін. XVIII – поч. ХІХ ст.

Прикро, але сучасна православна церква категорично заперечує трансгендерність таких святих. Обгрунтовуючи це тим, що у них «просто» був особливий духовний подвиг. Втеча від світського життя, юродство (безумство) «ради Христа», – для виходу за межі норм суспільства «світу цього», яке живе в гріху.

Але от що цікаво: ми не знайдемо жодного гендерно дзеркального випадку. Тобто, наприклад, щоб трансгендерна людина пішла у жіночий монастир монашкою, аби уникнути одруження, чи, скажімо, щоб не йти служити в армію для участі в загарбницькій, а значить – гріховній війні тощо.

Не було й чоловіків за біологічною статтю, які б юродствували, говорячи про себе, як про жінку.

І ще таке: при постригу монашка могла отримати чоловіче ім’я в принципі, тобто навіть якщо вона була послушницею у жіночому монастирі й не заявляла, що вона – чоловік. Формальна аргументація: «Чернецтво – ангельський чин, а янголи статі не мають». Але монах натомість при постригу міг отримати виключно чоловіче ім’я.

Чому так? Та тому, що у Високому і Пізньому Середньовіччі в Церкві остаточно взяла гору ідеологія патріархального шовінізму. Жінка, як зазначалося вище, стала сприйматися похідною від чоловіка.

Хоча історичні свідчення про те, що у Ранньому Середньовіччі жінок висвічували не лише у дияконесси, а й у священики (пресвітеріди), і що свята Бригіта у VI столітті навіть була єпископессою Ірландії. Нині це всіляко заперечується католицькими та православними богословами, або вважається ранньосередньовічним збоченням Церкви з істинного шляху. І лише деякі протестантські церкви повернули жінкам право бути священнослужительницями.

Рис. 25. Свята Бригіта Ірландська, вітраж католицької церкви у м. Мейкон, 1903 р.

У Пізньому Середньовіччі католицька церква посприяла масовому переслідуванню та стратам багатьох трансгендерних і ЛГБ+ людей у Європі. Слід зазначити, що попри офіційне засудження права ЛГБТ+ людей бути собою і в українському православ’ї, до XVIIIстоліття на наших теренах їх так не переслідували, як у решті Європи у Високому і Пізньому Середньовіччі.

На території України і Московії передбачалося лише покаяння за «содомію» чи носіння одягу «не тієї» статі. Лише з поступовим входженням українських земель до Російської імперії сюди поширюються і її дискримінаційні світські закони проти «содомії».

А оскільки в Російській імперії православ’я було підневільним державному апарату та служило свого роду офіційною державною ідеологією, то запроваджені за Петра І у 1706 році гомофобні закони (які опосередковано зачіпали і трансґендерних людей) посилили нетерпимість і в церковних колах.

Після відносно ліберальних постреволюційних 1920-х років, у 1933-1934 роках Сталін поставив поза законом в СРСР геїв, яких стали саджати в тюрми і табори. У 1935 році, до слова, те ж саме зробив і Гітлер у ІІІ Рейху. Також трансгендерів (як і лесбійок) в Радянському Союзі довгий час «лікували» в психлікарнях. Навіть у 1983 році провідний психіатр СРСР Андрій Снєжнєвський називав «транссексуалізм» збоченням та діагностував трансгендерам шизофренію.

До слова, це той самий психіатр, який був рупором каральної психіатрії в СРСР та встановлював багатьом інакодумцям-дисидентам той самий діагноз – шизофренія.

Рис. 26. Професор Віктор Калнберз, який першим у СРСР (в 1972 р.) провів операцію з корекції статевих органів, за яку отримав сувору догану як за таку, що калічить і не відповідає ладу та ідеології держави, фото 1985 р.

Дивовижно, але радянський період, коли церква була обмежена в правах войовничим атеїзмом (комуністичне визначення, на противагу гуманістичному атеїзму), не змінив ситуацію у бік терпимості та протистояння авторитарним ідеологіям.

З розпадом СРСР православні владні кола тісно пов’язали себе з консервативними та праворадикальними політичними силами в аспекті боротьби проти прав ЛГБТ+ людей.

Етика Руської православної церкви (а значить, і її автономної частини Української православної церкви) називає трансгендерність «бунтом проти Творця». Також трансгендерні люди не допускаються до священства та до таїнства шлюбу. Власне, і до церкви вони офіційно можуть відкрито ходити, лише якщо «покаються».

Лише трішки м’якші, але загалом подібні, офіційні позиції щодо трансгендерних людей в Українській православній церкві – Київському Патріархаті та в Українській греко-католицькій церкві. Неодноразово проти ЛГБТ+ спільноти та визнання поняття гендеру робили заяви предстоятелі цих церков – патріарх Філарет та кардинал Святослав Шевчук.

Крім того, римо-католицька і греко-католицька церкви в Україні постійно виступають проти дозволу трансгендерним людям всиновлювати дітей.

Рис. 27. Представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій разом з тодішнім Президентом України Віктором Януковичем, 2012 р.

Не секрет, що у 2012 році Марш рівності, вперше запланований у Києві, не відбувся зокрема через звернення Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до Президента України Віктора Януковича та голови КМДА Олександра Попова з приводу його заборони.

І навіть у 2018 році не просто з осудженням Маршу рівності у Києві, а зі зверненням до влади про необхідність його заборонити виступив предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій. Офіційна ж позиція УПЦ-КП у 2018 році була така: засудивши вимоги учасників Маршу рівності щодо дотримання прав ЛГБТ+ людей, вона все ж формально закликала «…до незастосування насильства. Ми категорично відкидаємо заклики до насильства і навіть кровопролиття, як не згідні з духом Євангелія».

Ну і «Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (відому також як «Стамбульська конвенція») у 2017 році депутати Верховної Ради України не ратифікували через негативну позицію саме Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, яка виступила проти конвенції через використання там понять «гендер» та «гендерна ідентичність».

Рис. 28. Фото з київського Феміністичного маршу, учасниця якого тримає плакат «Рада Церков, руки геть від Стамбульської конвенції!», 2017 р.

Треба зауважити, що деякі рядові православні та греко-католицькі священики все ж таки публічно закликають до перегляду дискримінаційних щодо ЛГБТ+ людей позицій у бік ранньохристиянської терпимості.

Це, зокрема, відомий у радянські часи дисидент, священик Яків Кротов. Він служить у Росії, але приналежний до Української автокефальної православної церкви (оновленої), яка перебуває зараз в процесі приєднання до УГКЦ.

У 2017 році клірик УПЦ-КП Роман Мельниченко виступив за легалізацію одностатевих шлюбів, зазначивши, що якщо гомосексуальна пара «стійка», тоді такі стосунки не можуть називатися блудом і мають бути визнані суспільством.

У 2018 році із закликом до діалогу та на захист Маршу рівності в Києві виступив священик УГКЦ Назар Заторский, який служить у Швейцарії.

Але поки що такі заяви священників – це поодинокі випадки. Також попри офіційне невизнання права трансгендерних людей на транзишн, повільні кроки до діалогу робить папа Франциск. Але в цілому його ставлення (як і загалом католицької церкви) до трансгендерності все ще є трансфобним.

На зламі ХХ-ХХІ століть трансфобію та гомофобію подолали у низці протестантських церков. Зокрема, у найдавнішому та одному з найпоширеніших напрямків серед протестантських конфесій – лютеранстві. Правда, не у всіх її церквах (як і православ’я, лютеранство поділяється на низку національних церков), але у доволі багатьох.

Це, наприклад, Протестантська церква Нідерландів, Євангелічна церква Німеччини, Шведська лютеранська церква, Церква датського народу, Євангелічно-лютеранська церква Італії тощо. Сюди ж треба віднести і Північноамериканську старокатолицьку церкву – не визнану Ватиканом та ближчу до лютеранства, ніж до ортодоксального римо-католицизму.

Рис. 29. Священик Північноамериканської старокатолицької церкви, трансгендерний чоловік Шенон Кернс, 2017 р.

У Північноамериканській старокатолицькій церкві є відкритий трансґендерний чоловік Шенон Кернс, якого висвятили у 2013 році в священики вже після його трансґендерного переходу.

Відомою у Швеції є історія лютеранської пресвітерки, відкритої трансгендерної жінки Анн-Крістін Рут. Вона була висвячена у пресвітери як Оке Роксберг. Але коли здійснила транзишн як Анн-Крістін Рут, Лютеранська церква Швеції визнала її право на священництво. Нині вона в Швеції відома і шанована особа, трансгендерна активістка.

І такі історії в світі вже непоодинокі.

Не лише більшість лютеранських церков, а й чимало інших протестантських конфесій зараз урівняли в правах трансгендерних і цисгендерних віруючих, або розпочали цей процес: англіканські церкви, шотландські пресвітеріани, більшість квакерів, окремі конгрегації баптистів та деякі інші.

Водночас, багато протестантських конфесій у світі все ще провадять на офіційному рівні в тій чи іншій мірі гомофобну і трансфобну релігійну політику: адвентисти, єговісти, методисти, більша частина п’ятидесятників та баптистів тощо.

Прикро, але в Україні протестантські конфесії, як і православні та католицькі церкви, займають саме нетерпиму (у різній мірі) до ЛГБТ+ спільноти позиції.

Рис. 30. Лютеранська пресвітерка, трансгендерна жінка Анн-Крістін Рут, 2014 р.

Характерний приклад: у 2016 році Німецька євангелічно-лютеранська церква України підписала договір про співпрацю з Лютеранською церквою – Синод Міссурі. Ця церква в США (як і її дочірня структура – Лютеранська церква Канади) займає трансфобну і гомофобну позиції. При цьому, вона за чисельністю є лише другою лютеранською церквою в Штатах. А найчисельнішою в Північній Америці є Євангелічно-лютеранська церква в Америці (її дочірня структура – Євангелічно-лютеранська церква Канади), яка толерантнадо ЛГБТ+ людей. Є в ЄЛЦА і священник – відкритий трансгендерний чоловік Ашер О’Каллаган.

Рис. 31. Лютеранський священник, трансгендерний чоловік Ашер О’Каллаган, 2015 р.

Отож, підсумуємо.

Загалом провідники християнських конфесій в Україні сповідують дискримінаційну церковну політику щодо трансгендерних та небінарних людей. Що, безумовно, порушує права тих з них, хто є віруючими, на свободу віросповідання.

Усі люди мають право сповідувати чи не сповідувати будь-яку релігію або філософське вчення. І в цьому плані віруючим трансгендерним та небінарним людям важливо розуміти, що соціальні установки релігійних конфесій є релятивістськими і не відносяться до духовно-трансцендентних питань. Що трансфобія – продукт певних історичних умов, а не «споконвічно дана Богом», як це стверджують радикали.

Для порівняння: у Біблії є чимало місць, де про рабство говориться як про норму. Але ж зрозуміло, що це лише опис положень стародавнього суспільства і до основ віри він немає жодного відношення.

Тож до буквального розуміння Біблії віруючим треба ставитися дуже обережно. Пам’ятаючи, що любов важливіша за букву закону. «Якби ви зрозуміли, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви, – ви б безвинних не осудили», – казав Христос, коли знавці релігійних приписів осудили його за їхні формальні порушення (Єв. Матвія, 12:7).

Рис. 32. Фото з київського Маршу рівності, учасниці якого тримають плакат «Бог є любов», 2018 р.

Та надія трансгендерних та небінарних людей в Україні на досягнення недискримінаційного, депатологізуючого законодавства та рівноправного життя в принципі – лежить загалом лише в площині боротьби за права людини й ідеалів побудови світської держави на засадах гуманізму.

Українські ж церковні структури таки залишаються нині ворожими до ідеалів рівності, любові, сестринства, братерства. Схоже, що Христові слова: «…Люби свого ближнього, як самого себе» (Єв. Матвія, 22:29), – мають в ієрархів церков дуже багато поправок.

Авторка статті – історикиня Яна Лишка

How useful was this post?

Click on a star to rate it!

Average rating / 5. Vote count:

No votes so far! Be the first to rate this post.

Spread the love
  • 23
    Shares