Вона дуже любила це місце.

Коли потрапила туди вперше, загубила дорогу і йшла навпростець, де бачила – спускаючись з повзучих під ногами схилів, продираючись крізь зарості – без жодної впевненості, що зможе дістатися середини. Але сьогодні пішла вже знайомою розвіданою стежиною – здіймаючись на кручу і далі її краєм, а тоді спускаючись між одним озером та зарослими комишом залишками іншого, і ще далі – де справа ледь пробивалися між листя обриси напівзакинутих споруд чи то складу, чи то майстерні, і ще – тут-таки колючими заростями, бо на останньому відрізку іншого шляху вже не було.

Аж ось вона опинилася внизу на березі озера, поруч з обплутаними сухими водоростями стовбурами дерев – прадавніми болотяними страхіттями, що колись вийшли на сушу та чомусь на ній оселилися. Перекусила, а тоді відпочивала, як і в минулі рази, залишивши за межами яру всі проблеми й тривоги, просто сидячи й споглядаючи відокремлений ним шматочок світу, який – принаймні в ці хвилини – був тільки її і нічий більше.

Та сонце на заході вже торкалося краю обриву і готувалося сховатися за ним – настав час вибиратися. Вона і так забарилася, адже була зараз на дальньому кінці озера.

Обійти озеро зайняло трохи довше, ніж вона розраховувала. Здалося, що іншим берегом буде швидше – аж навпаки: якщо йти вище, доводилося дратися крізь колючки, нижче – ноги ув’язали в болотній багнюці. Та зрештою вона пройшла. Далі – видертися на «другий поверх», на проміжний рівень між дном та кручею – пологими канавами на не дуже зарослих з цього боку схилах. Це було зробити неважко. Лишалось повернутися на стежку.

Спочатку й тут було легко йти – здалося, що навіть легше ніж сюди, тож вона майже не переживала. Та ось уперлася в суцільну стіну кущів, назви яких навіть не знала – природу любила, але розбиралася в ній не дуже. Геть було думати продиратися крізь них, якщо не хочеш розкривавити всі руки. Та нічого – вона пройшла сюди десь збоку, це вона пам’ятала. А там далі має бути вже добрий прохід. От тільки б знайти те місце.

Вона трохи відійшла назад, потім іще. Ткнулася раз, другий, третій. Кущі всюди зустрічали її жорсткими голками, і за ними теж не прозирав бодай якийсь чистий простір. Хоча до нього мабуть усього кілька метрів. Але ж як їх пройти?!

Сонце вже зникло за кручею, але ще не остаточно залишило цей бік планети: сутінки вітали її, та до темряви ще було дещо часу. Вперше промайнула думка, що вона може застрягнути тут на ніч. До речі, кіт мабуть уже з’їв увесь корм, що вона залишила йому перед тим, як піти… Наступної миті нахлинула паніка. Дихання почастішало, піт густо стікав спиною під футболкою. Вона в темпі шукала проміжки між кущами: тут нема… і тут…

Силою змусила себе зупинитися: не можна так, на безладну метушню вона лише витрачає час та сили. Треба щось вирішувати.

Отже, якщо визнати, що цей клятий прохід вона знайти вже не зможе. Ну не зможе. Які варіанти, крім як лишатися тут?

Ну, наприклад, якщо пройти знову на той бік озера, а тоді спробувати ще далі – якщо, звісно, там не такі ж густі зарості, то вона, ймовірно, вийде до схилу десь туди, де з нього якраз спускається інша стежка. Та, що просто губилася, вела в нікуди.

Та треба швидко. Без різких рухів, але якомога скоріше.

На диво, їй і справді вдалося швидко, напівавтоматично пройти наміченим маршрутом: спуститися, перейти невеликий вододіл, трохи піднятися іншим берегом – і ось вона майже там, де вже була більше ніж півгодини тому. Подумала, що ,якщо таки ночувати, то тут принаймні не найгірше місце. Але те, як хутко вона зараз сюди дісталася, додавало ентузіазму й віри в те, що їй усе ж вдасться сьогодні вибратися.

Вона прикинула, що має тепер лише кілька хвилин до нічної темряви – максимум десять. Отже, до п’яти хвилин вона може витратити на пошук шляху, а тоді, якщо попереду не буде перспективи, – що ж, повернеться сюди.

Кинула оком на час, встала й пішла поміж дерев-страхіть. Кущів тут теж вистачало, але принаймні не таких колючих. Вона намагалася триматися одного напрямку, наскільки це було можливо. Крутий схил справа – на який би й видертися, та з цього боку геть нереально – віддалився й зник з очей, але так наче й мало бути. Втім, інший бік, де стежка, теж не наближався. Земля вирівнялася під ногами, вже не була болотяною, але прадавньому лісу, наскільки взагалі могла в напівтемряві, кінця поки не бачила.

Наче вже вийшов той час, коли треба б визнати поразку й повертатися. Але далі між деревами, схоже, був більш-менш зручний прохід. Ну добре – ще трохи: зрештою, звідси дійти назад до озера не дуже важко.

Пару хвилин впевненого просування вперед – аж тут ліс розступився. Ні, це не був той схил, до якого вона сподівалася вийти – радше невелика галявина. Посеред неї стояла дерев’яна будка, що нагадувала сільський туалет. Це не дивувало – з протилежного боку яру знаходилося велике звалище, тож тут повсюди можна було натрапити на різноманітні речі: від сумок до телевізорів, від шин до бетонних блоків. Може, хтось колись і цілу будку сюди закинув – що такого особливого?

Тіло наче само розпорядилося, й вона присіла на траву. Підняла голову – де-не-де вже спалахнули зірки, поки ще поодинокі. Подумала, що, зрештою, погода зараз гарна й тепла, тож не так уже й страшно провести тут ніч. Коли змирилася з тим, що більше не треба кудись дертися й щось шукати, відчула несподіваний спокій. От тільки бідний ні в чому не винний котик… втім, і він до ранку всіляко від голодухи не помре.

Потягнулася за смартфоном – написати оце зараз у фейсбуці, які в неї аж раптом пригоди. Діставши, з подивом побачила, що мережа відсутня. Глюк якийсь, чи що? Не встигла це обміркувати, коли будка раптом засвітилася зсередини.

Вона швидким механічним рухом сховала пристрій назад у сумку й відсунулася до дерев. Промайнула думка, що, якщо тут хтось живе, то навряд чи це цілком адекватна людина. І, отже, ніч навряд чи буде спокійною. Але тікати сенсу не бачила.

Двері розчинилися, й назовні вийшов чоловік. Наскільки могла розібрати, він був приблизно її віку, з коротким, але густим волоссям з ледь помітними залисинами, у джинсах та простій сорочці. Зробивши крок, він обернувся до будки, хвильку постояв і захлопнув двері. Наступної миті світло згасло. Вона пожалкувала, що навіть не встигла зазирнути, що там всередині.

– Ну, привіт, – сказав чоловік.

Голос здався дивно знайомим. Вона не відповіла. Він зробив крок назустріч:

– Та не бійся.

Вона все ще мовчала, показуючи, що не дуже-то бажає йти на контакт. Він підійшов ближче та присів – не поруч, а за пару кроків, наче зі свого боку демонстрував, що готовий поважати її межі. Поки наближався, вона встигла глянути в його обличчя – не могла чітко роздивитися в темряві, та все ж його риси теж видавалися знайомими. Ще відзначила, що волосся його добряче посивіле.

– Часто тут буваєш?

Вона знизала плечима й нарешті наважилася вимовити:

– Та іноді.

– Саме тут, чи…

– В цьому яру. А тут – вперше, – відчувши, що втрачає ініціативу, вона швидко спитала у відповідь: – А ти?

– Та бував уже, – він здійняв голову до неба. – Диви, які зорі. Вони тут завжди такі… особливі.

Вона теж поглянула – справді, здається, за якихось кілька хвилин всю височінь над нею всіяли зірки та їх сузір’я – де густіше, майже суцільними світлими плямами, де й рідше. Вона сумнівалася, чи коли ще бачила подібне. Десь там мав би бути й місяць, проте його видно не було – а може, він сховався за кручею. Завдяки вогникам з небесного склепіння здавалося вже наче не так і темно, та й очі потроху звикали.

– Ну, добре, – сказав він з такою інтонацією, наче від необов’язкового вступу переходив до суті. – Ти що пам’ятаєш? Картину світу пам’ятаєш?

– Яку таку картину? – вона подумала, що підозри про сумнівну адекватність, схоже, справджуються. Та все ж її внутрішній радар не визначав його як небезпечного.

– Нову картину світу. Твір такий.

– Стривай, – вона пригадала, хоча й дуже дивно виглядало, щоб він саме це мав на увазі. – Ну, було у мене таке… в молодості…

– Ага, – він кивнув.

– Не думала, що хтось іще, крім мене, може таке пам’ятати.

– А скільки частин там було?

– Три, – він мовчав, тож вона продовжила: – Про бога та диявола. Про галактику. Ну, і про цю… типу, магію.

– А четверта? Узагальнювальна?

– Четвертої не було. Тобто, здається, планувалася, але вже якось… – вона махнула рукою: – Та ну, все одно хрінь усе це!

Він зареготав – нервово, з неприємним скреготінням. Тоді погодився:

– Та ще хрінь, – і відразу додав: – А я написав, прикинь. Четверту.

– Тобто як?!

– Ну як? Ручками по клаві. Взяв і написав, незабаром.

Тут її наче вдарило током – спостереження склалися в одне ціле. Він здавався знайомим, бо виглядав так, як могла б вона – якби не зробила трансгендерного переходу. Вже майже хотіла спитати прямо, та стримував внутрішній бар’єр – страх самій справити враження неадекватної.

– А потім що? – спитала замість того.

– А потім мені порадили, що з цього книжку непогано б зробити. Ну, як-от Кастанеда і всяке таке. То що ж… я й книжку написав.

Він замовк, і вона теж мовчала – трохи розгубилася і не знала, як далі вести розмову, щоб ненароком не влізти кудись, куди краще б не треба.

– А в тебе, я бачу, вийшло, – сказав він.

– Що вийшло?

– Ну… я у сенсі… ти ж жінка? Ще й красива.

– А, – вона повела рукою, поправляючи волосся. – Документи й досі на чоловіче ім’я. Вже всі знайомі так чи інакше завершили, а я все маюся.

– Ну, то вже деталі. Принаймні, ти наважилася. І зробила. І живеш тепер так.

– А ти ні? – запізно зрозуміла, що запитання дещо безглузде.

Він мовчав. Довго мовчав.

– Прикинь, – заговорив нарешті. – Ту книжку майже відразу видавництво взяло. Я, звісно, й не сподівався… хотів, ясна річ, але не сподівався. Мені просто хотілося… ну, хотілося… ну, я ж не просто так це писав. Мені здавалося, що це щось може змінити. Ну там, не знаю… зробити людину вільною, у певному сенсі. Та що я пояснюю – ти ж мабуть пам’ятаєш.

– Та для мене то справи давно минулих днів, – сказала вона. – Ну, хоча… я теж, наче, намагаюся зробити людину вільною. Тільки по-іншому.

– А як?

– Ну, я ж активістка. Борюся за права людини. ЛГБТ, фемінізм, усе таке.

– А, – він знову трохи помовчав. – А ти в це віриш?

– У що?

– Ну, в права людини. Свободу, рівність, що там іще? Те, за що борешся.

– Вірю, – сказала вона не замислюючись. – Ну, тобто… я, звісно, сумніваюся, що я того досягну за своє життя. Так, щоб справді рівність для всіх. Але хоч щось удасться змінити на краще – й то добре.

– Ну ясно, – прозвучало незрозуміло, чи-то схвально, чи ні. Та потім він додав: – А як на мене, то все хірня. Треба просто для себе жити й не паритися, і все.

– То ти так і живеш? Для себе?

Він знову неприємно зареготав.

– Ну, я кажу, як в ідеалі.

– От воно у всіх так, – сказала вона. – Як в ідеалі. А як в реалі, то виходить хірня якась.

Він довго споглядав зорі на небі, і їй теж не хотілося порушувати паузу.

– Мені стали тоді багато писати, – заговорив нарешті. – З усіх усюд. Ну, тобто, розумієш, багато людей справді вірили. Що я жив раніше на різних планетах, усе оте бачив: галактичний союз, трансдеформаційні перельоти, всі ці речі. Порад питали. Найчастіше питали, щоб навчив їх, як ото можна паличкою. Або, може, в мене така спеціальна зайва є, то щоб вислав їм. Для всяких енерготрансформацій, значить. А вони б, звісно, нічого злого нею не робили, тільки добре. Іноді великі гроші готові були за те віддати. Ну… тобі я можу казати, як є. В якийсь момент здалося, що це вже надто далеко зайшло. Але написав спочатку видавцю, щоб порадитися. А він: та ви що! В жодному разі не можна заперечувати! У нас же продажі ростуть, вже перевидання готуємося замовляти, а інакше все це похериться. Відповідайте якось завуальовано, і, що ви їм не можете допомогти, ну так-от безпосередньо. Що вони самі мають. Як, власне, до того й закликає ваше вчення. Ну, ви й самі знаєте. То я і подумав-подумав… а продажі й справді росли… та нехай, думаю. Кому вона, зрештою, потрібна, та правда. А потім уже навіть я не сам на ті листи відповідав. Вони там, у видавництві, спеціальну секретарку завели для того. Я їх здебільшого навіть не бачив. Воно так, знаєш, і легше – коли не бачиш. Наче ти тут і ні до чого.

– Ну, – зауважила вона, – гроші-то в тебе принаймні є. Чого ж не жити для себе?

Він підскочив, наче його вдарили. Кинув погляд на неї, але майже відразу й відвів.

– Палички, до речі, почали потім теж продавати, – додав згодом, ніби і не чув питання. – Такі, наче мною заряджені. А як у людей не виходить – то це ж не я винен, це вони просто погано налаштовуються. Канал не можуть відкрити. Ну розумієш.

– Ага. Ну так, а перехід що заважало робити?

Він махнув рукою:

– Ну, я ще й одружений.

– Я теж, – вона підняла руку, демонструючи палець з кільцем.

– Нууу… – він протягнув і запнувся. Потім спитав: – І як, нормально?

– Так ми познайомилися, коли я вже на фултаймі була. Та він і сам-то не цис.

– А… ну то ясна річ.

Хвилюється ж там за мене, подумала вона. Коханий зараз був не дома, далеко, але ж цього вечора вони навіть одне одному доброї ночі не змогли звично побажати. Хтозна, що тепер думає?

Він тим часом сказав:

– А я на однокласниці… ну ти поняла.

Вона зрозуміла відразу, без жодної необхідності додаткових пояснень. Добре пам’ятала роки тих дивних стосунків, які в сучасних термінах можна було б назвати «френдзоною». І остаточний розрив після того, коли, вже на початку переходу, постала перед нею в жіночому втіленні та пояснила, що це все серйозно. Зрідка та дівчина досі приходила до неї у снах, після яких завжди треба було трохи часу, щоб прийти до тями.

Спитала:

– А коли ви того, побралися?

– Вже як книжка вийшла. Я якраз інститут закінчив. Він тоді мені вже власне й не потрібен був, але нехай… А вона ж колись… ну, я іноді думаю, що може вона була єдиною людиною, яка мені на початку по-справжньому повірила. Ну, тобто… не як, типу, в бога вірять, чи там пророків яких, від яких за віру хочуть щось отримати. А так… просто по-людськи.

– На початку? А потім?

– Потім, – повторив він. – Я іноді питаю себе, що вона відчувала вже потім. І що зараз відчуває.

– Себе? А її?

Він якось хмикнув, але не відповів.

– Ну гаразд, – сказала вона. – А про трансгендерність що – вона взагалі не знає?

– Знає. Іноді дозволяє навіть… ну… перевдягатися. Так щоб ніхто більше не бачив, звісно.

– Дозволяє? – перепитала вона.

– Ну… думаєш, з моїм статусом, чому мені взагалі треба питати чийогось дозволу? В принципі-то, правильно думаєш.

– Але?..

– Але я так не можу. З нею, принаймні. Та й якби лише в ній була справа.

– А в чому ще?

– Ну… мене стали запрошувати на телебачення, потім на виступи на всяких заходах. Мені це завжди важко було… ну ти знаєш.

– Ага, – їй в активістській діяльності досі треба було збиратися з силами перед кожним виступом, хоча останніми роками це стало вже значно легше – досвід давався взнаки.

– Але нічого – натренували. Розповідаю, типу, як треба жити, щоб ставати центром свого власного всесвіту, – він загигикав. – І от прикинь. Що, значить, одного дня виходить на сцену месія зі своїм багатожиттєвим галактичним досвідом… у платтячку.

– То й що? Он, Вачовські наскільки знамениті – і нічо, норм якось пережили.

– А то. Тоді вийде так, що я їм весь час брехав. Принаймні, в цьому. А якщо в цьому, то, може, й в іншому теж брешу. І тоді все. Кінець історії.

– Ну… – вона справді не знала, що сказати. – Якщо ти так на це дивишся…

– Ще й до речі в політику пропонували, – продовжував він. – В депутати висуватися, значить. Партію створити спеціально під мене. Я того разу відмовився. Бо, розумієш… воно так, наче, красиво – рух за єдину Землю, все таке. Але я б там нічого не вирішував. Вирішували б люди, у яких ще більше грошей, ніж у мене. І тільки спробуй поперек них… А так це ширма просто – відтягувати голоси від реальних політичних сил, гроші дерибанити знов-таки. Але не знаю… думаю, наступні вибори будуть, то знов щось таке запропонують.

– І що тоді?

– Що? Та до біса все! Може, й погоджуся – яка вже справді різниця?

– Ну, а якщо зробити партію справжньою? – спитала вона.

– Тобто – справжньою?

– Тобто, щоб не ширма, а щоб реально за ідеї. Ну, я розумію, що це може бути не так просто… але хоч спробувати. Хоч потроху…

Тепер він зареготав уголос.

– І чого такого смішного тут?

– Які ідеї? Я ж кажу – нема в мене більше ідей! Нема! Хірня то, а не ідеї!

– Так-таки й зовсім нема?

– А навіщо вони? Людям то все не треба… шукати свою правду… торувати свій шлях. Їм треба чарівну паличку. Так щоб вжух – і все. І всі проблеми вирішилися.

– Хех, та хто б від такої відмовились?

– У тебе є та паличка, до речі? Ну та, чорна? Зберіглася?

Вона зрозуміла, про що він – паличка, яку ще в дитинстві вдалося витягти з костра, очистити від гару, і потім вона дійсно нагадувала чарівну паличку. А згодом стала незмінним її талісманом.

– Ага, є.

– Чаклуєш щось із нею?

– Ну, типу… іноді.

– І як? Виходить?

– Питаєш.

Він не став уточнювати, що вона хотіла цим сказати. Охопив голову руками й довго сидів, втупившись в одну точку перед собою.

– Якщо вже зовсім чесно, – сказав нарешті, – насправді я б не хотів того всього. Я б хотів будиночок десь на околиці міста… нехай і не палац, як зараз… щоб ми там жили з дружиною. Просто як звичайна сім’я. Я б якось працював… не знаю… програмував, може. Може й писав би потроху. Я, як оте написав – усе, більше нічого після того не міг писати. Як відрізало.

– У мене з початку переходу теж відрізало, – вставила вона.

– Ну… у тебе то може тимчасово.

– Та знаєш же, що нема нічого постійнішого за тимчасове.

– Та таке. Ну, і… і перехід, власне. Хоч у якійсь мірі.

– Але ж вона не сприймає? А ти хочеш із нею?

– Так. Із нею. І вона не сприймає, – після невеликої паузи додав: – Все одно це розмова на користь бідних.

– Ну, – сказала вона, – то як подивитися.

– Та як не дивися.

Вона знизала плечима. Деякий час сиділи мовчки.

– Знаєш, – раптом згадалося їй, – а я тебе якось уві сні бачила. Ну, чи себе у тому віці ще, але ж це наче те саме. Я тоді підійшла і спитала саму себе: що б я тобі хотіла сказати? І сама ж відповіла: яке щастя, що ти помер! Уявляєш? А ти ж, виходить, не помер – ось ти.

– Та може б краще помер.

Замість відповіді вона підсунулася ближче й обійняла його легенько зі спини. Він смикнувся у першу мить, а тоді гучно видихнув і наче заплакав. І вона відчула, що ось-ось, і буде плакати теж. Стримувала себе, казала подумки, що не можна – та все ж не витримала, і сльози потекли потроху.

Так вони й сиділи деякий час, осяяні зоряним небом. Аж він нарешті, вже дихаючи спокійно, посунувся й трохи відсторонився.

– Ну, – сказав, – мені вже мабуть треба йти.

– А… ну, гаразд.

Він встав, відійшов на крок. Повернувся до неї:

– Радий був побачитися.

– Я теж.

Хвилинку вони стояли навпроти одне одного – як часто буває, коли здається, що стільки всього ще можна було б сказати й спитати, але саме в цю мить нічого не спадало на думку. Нарешті він повернувся та пішов до будки. Біля неї зупинився, кинув останній погляд:

– Ну, бувай. Може ще… – обірвав речення на півслові.

– Може, – погодилася вона. – Удачі!

Він відчинив двері, й усередині спалахнуло, як на початку. Зайшов туди, й зник за дверима. Ще кілька секунд – і світло згасло, наче й не було.

Майже відразу вона відчула, наскільки втомлена. Думки ворочалися мляво, тож вона присвятила їх тому, щоб знайти більш-менш рівне та чисте місце для сну. Коли ж нарешті вмостилася там, то тієї ж миті провалилася в сіре небуття.

*   * *

Коли вона прокинулася, було ще рано, але сонце вже встало й поступово набирало сили. Спочатку здивувалася блакитному небу, та ось усвідомила й пригадала, де вона знаходиться і як сюди потрапила. Аж тоді погляд упав на будку.

Підійшовши, вона побачила, що дерев’яні двері примотані проволокою. Втім, розмотати її не потребувало великих зусиль – це забрало в неї пару хвилин. Тоді вона потягнула двері на себе, і з немилосердним скрипом вони відчинилися.

Всередині були дошки, уламки цеглин, пару пластикових пляшок, дране ганчір’я – мотлох, який зазвичай і можна зустріти в подібних закинутих спорудах. Жодного натяку на джерело світла, не кажучи вже про потаємні проходи чи які там іще засоби, щоб туди звідкись могла потрапити людина.

Вона зрозуміла, що це її зовсім не дивує – навпаки, чогось подібного й чекала. Наче нічна зустріч їй лише примарилася – втім, хтозна? Замкнула двері та про всяк випадок примотала їх проволокою, як було. Глянула у смартфон – той уже озивався до неї кількома чатами. Так і не написала досі у фейсбук, але тепер це вже могло почекати, доки вона вибереться.

Розвідувати нових шляхів не стала – пішла назад до озера, а тоді нагору. Відчувала потребу знайти нарешті клятий прохід, яким сюди потрапила – інакше думки про нього ще довго її переслідували б. На диво, досить швидко побачила справа невеличку прогалину між кущами – і ось, продершися крізь них і ще трохи далі, вже виходила на стежку. Як вона вчора пропустила це місце? Чи не дійшла? Тепер уже не розберешся, та й фіг з ним – головне, їй це все ж вдалося.

Зі стежки можна було вийти коротким шляхом до траси, але їй захотілося піднятися на кручу. Скоро дісталася туди, звідки було видно берег озера, де вона відпочивала. Десь там правіше мала бути і нічна галявина, але наразі вона бачила лише суцільні зарості, без помітних проміжків між ними. Втім, уже звикла, що з різних точок яр відкривав погляду лише окремі свої частини, а деякі закутки можна було побачити, лише діставшись до них.

Вже спускаючись дорогою до цивілізації, вона спитала себе: чи повернеться ще колись туди? Саме туди?

Подумала, що дасть собі на це відповідь якось іншим разом. Зараз на неї вдома чекав голодний кіт та важливі справи з того, щоб робити людей хоч трохи вільнішими.

ІННА ІРИСКІНА