Перед близьким приходом чергового Дня видимості транс-людей (англ. Transgender Day of Visibility), мені, як ЛГБТ+ активістці та транс-феміністці, захотілося невелику проблемну статтю написати. З приводу дискусій, учасницею яких впродовж останніх років довелося бути і моїх суб’єктивних рефлексій, щодо термінів трансгендерність (від лат. transire – «перейти», здійснювати перехід та англ. gender – соціальні характеристики, пов’язані зі статтю) і транссексуальність (від лат. transire – «перейти» та англ. sex – тут у значенні «стать» та всього, що пов’язане зі статевою поведінкою). Зрештою, як жінка, яка робила транзишн (англ. transition – «перехід», тут у сленговому значенні т*перехід), я ж маю право і на видимість своєї позиції в цій теоретичній дискусії? Не все ж мені бути лише об’єктом, за який вирішують, що я таке є (це іронія, якщо що). Але я не проповідую тут «істину в останній інстанції»: тож читайте, не випускаючи з уваги лейтмотив авторки «на мою думку». І самі думайте, аналізуйте, як воно вам відгукується.

Так от. Транс-люди в плані теоретичних побудов ніби знаходяться між Сциллою і Харибдою, бінарним протиставленням: «біологічне» – «соціальне», «стать» – «гендер». Найперше, нас хотіли визначити, як медичну проблему «помилки свідомості» у сприйнятті тіла. Та коли стало зрозуміло, що конверсійна терапія є хибною, антигуманістичною і лише калічить свідомість, а не «підганяє» її під тіло, то прийшло усвідомлення, що ніякої «помилки» немає і що транзишн є об’єктивною необхідністю для транс-чоловіків і транс-жінок. Звідси і термін транссексуальність, спопуляризований у 1920-х роках відомим сексологом Магнусом Хіршвельдом. Термін, власне, апелює не так до «транс-сексуальності», як до «транс-статевості» (у первісному на латині значенні sexus – «стать»). Отож, тут про тілесний перехід, зміну.

Ультраправі, релігійні консерватори та до певної міри навіть трансексклюзивні радикальні феміністки піддали право транс-людей на «зміну статі» біологічній критиці, як «протиприродне». Типу, як не намагайся, до кінця змін не настане. Репродуктивних функцій протилежної статі не отримати і хромосомну статеву характеристику не змінити. Однак, така трансфобна біологізація (як я чула колись від однієї відомої радфемівки «жінка – це, в першу чергу, біологічна самка») не враховує, що транзишн – це не лише про тіло, а й про соціальний вимір. Люди ж не тварини, щоб говорити лише про біологію. Та й без транс-переходу люди можуть мати дуже різну комбінацію Ч і Ж: як біологічних (феномен інтерсекс-людей), так і соціальних характеристик. Тому, зрештою, і виник термін трансгендерність. Який, по-перше, і ширший, бо охоплює ще й небінарні ідентичності (агендерність, андрогінність, бігендерність, небінарну транс*маскулінність, небінарну транс*фемінність тощо), а по-друге, не асоціюється з негативним медичним дискурсом, як то транссексуальність.

Виник він, якщо не помиляюсь, у 1970-х роках та у 1990-х став превалюючим в райдужному активізмі над терміном транссексуальність. Однак, як на мене, таке собі негласне в ЛГБТ+ середовищі проголошення «некоректним» давніший термін транссексуальність і «правильним» новіший термін трансгендерність є все ж певним перекосом в інший бік. Чому? Тому, що термін трансгендерність виступив антитезою транссексуальності. Але не синтезом, якщо говорити мовою діалектики. Бо в контексті трансгендерності на практиці часто можна почути лише про гендерну соціалізацію, як головну суть транзишину. Але це вірно не для всіх транс-людей. Для більшості (хоча теж не для всіх) небінарних персон – мабуть так. А от для значної кількості транс-жінок і транс-чоловіків – швидше ні.

Бо усвідомлення невідповідності співвідношення свого тіла і свідомості таки є суттю проблеми ідентичності для багатьох з нас. При цьому, підкреслю, усвідомлення цього як простої феноменологічної констатації, а не як бездоказової ідеї про апріорну хворобливість цього стану. Не як медично-паталогізуючу гендерну дисфорію (грец. δυσφορέω –  «страждати», «мучитись»), а як своєрідний транс-квест (англ. quest – «пошук», «пілігримство») – екзистенціальну потребу цілісності своєї самості. В контексті якого транс-бодімодефікація виступає недвоїстим проявленням, вираженням, ба навіть еманацією справжньої самості через тіло.

Отож, робити превалюючий акцент на соціальному – це теж не зовсім вірно. Та й очевидно, що терміни транссексуальність і трансгендерність не є синонімічними, різниця між якими визначається лише світоглядними парадигмами при їх застосуванні. Перше є вужчим і описує лише кілька з багатьох можливих варіацій трансгендерності. Дещо спрощено кажучи, трансгендерність – це парасолькове поняття: чоловіча і жіноча транссексуальності вкупі з багатьма суто небінарними ідентичностями.

Крім того, деякі гендерно-критичні феміністичні теоретикині та низка, умовно кажучи, радикальних квір-теоретик_ів бачать у транс-людях лише породження патріархальної медичної індустрії, створеної для зміцнення гендерних стереотипів. Типу, якщо гендер – це умовний конструкт, і поділ на «рожеве» і «голубе», «плаття» і «штани» – це все про стереотипи, то до чого веде транс-перехід? До змін одних стереотипів на інші? Тож термін трансгендерність потрапляє тут під іншу критику: нащо той «транс-гендер», гендерний перехід із соціально сконструйованої традиціями «клітки в клітку», коли «правильніше» досягти повної гендерної свободи? Перехід з одного стереотипу до іншого: який сенс з точки зору квірності в цьому?

Майже ніякого, якщо розуміти трансгендерність лише як гендерну проблему, випускаючи тілесність. Але знамените гасло фемінізму «моє тіло – моє діло» не можна забувати і при розумінні транс-проблематики теж. Взагалі, давайте поглянемо на проблему з ще глобальнішої філософської точки зору. Мені от жорстке протиставлення «біологічне» – «соціальне», нагадує давню метафізичну проблему авраамістичних релігій «тіло» – «свідомість». Де вони виступають, як правило, антагоністичними категоріями гріхопадіння і можливої святості.

Тим часом нейтральний монізм і панпсихізм, які заперечують жорстке протиставлення матерії і свідомості, на користь єдиного «тіла-свідомості» є зараз домінуючими в нейробіології. Три нейробіологічних теорії свідомості, що відносяться до числа найвпливовіших, базуються на сучасній версії панпсихізму. І в цьому плані, за аналогією, й метафілософське осмислення статі й гендеру, біологічного та соціального не треба сприймати як жорстке протиставлення. Вони взаємообумовлюють одне одного. Немає статі, без гендерних характеристик і гендеру, без тілесності. А також транс-соціальності без транс-тілесності.

І не треба як заклинання в дискусіях говорити постійно, що «все є конструкт». А значить, немає чого за конструкти Ч і Ж чіплятися, а тому і транс-перехід – ілюзія. Це, як на мене, такий собі завуальований метафізичний підхід а ля буддійська середньовічна схоластика шуньявади (вчення про пустоту). На рівні абсолютної істини логіки, так: все є конструкт, що сказане словами. На рівні ж емпірично-прагматичного пізнання світу – ні. Бо є людська психологія, переживання свого «я», його прагнення, радості та болі: і вони не конструкт, від якого можна відмахнутися, а частина людської екзистенції, унікальної феноменологічної особистісної сутності. За ідеальними теоріями треба живих транс-людей бачити з їхніми нагальними потребами: от я про що.

Взагалі, розуміння «конструктності» опису світу має послаблювати метафізичне сприйняття непорушності концептів чого б то не було (у тому числі й Ч та Ж), але не створювати при цьому нову метафізику, начебто, нереальності усього. Квір, як на мене, має бути антитеорією, антиметафізикою, а не своєрідною окремішньою новітньою гендерною супертеорією, яка парадоксально вибудовує нову ієрархію: небінарне & квір – добре, ідентичності Ч і Ж – віджилі конструкти. Особисто я – за небінарний соціум. Тільки для мене небінарне бачення людства – це про плюралізм, свободу будь-яким чином виражати свою ідентичність, чи й права відмовлятися від будь-якого її окреслення і не бути за це включеною у ієрархічне стигматизуюче оцінювання «правильне» – «неправильне», «краще» – «гірше». А от бачення небінарності як такого світу, де Ч і Ж «повинно» бути подоланим та все уніфіковане в неперсоніфікований Х: для мене це не про свободу. Це про нову ціннісну ієрархію, нову а ля «ідеальну державу Платону», нову тотальність, а не різноманіття рівнозначних самовиражень.

Тож і трансгендерність, і вужче транссексуальність мають право на існування, якщо є транс-люди, яким і те, і те є прийнятним (а вони є). Ці терміни швидше взаємодоповнюють (а перший ще й «огортає» другий разом з небінарністю), але не взаємовиключають одне одного. Так, транссексуальність може викликати негативні асоціації, через паталогізуючо-медичний дискурс минулого. Але ЛГБТ+ спільнота має дивовижну властивість переприсвоювати собі негативні у минулому поняття.

Квір (англ. queer – «дивний», «своєрідний») теж колись мало негативне значення, але було переосмислене в ЛГБТ+ культурі, перепривласнене нею. І гей, і дайк – все це у колишньому «погані» слова. Термін транссексуальність теж може бути перепривласнений. Особливо, в контексті затвердження у 2019 році ВООЗ МКХ-11, яка депатологізувала транссексуальність, визнавши неправомірним сумнозвісний психіатричний діагноз F64.0 від якого тепер повинні впродовж 2020-х років відмовитися у всьому світі. Тож якщо цього захоче частина самої транс-спільноти, то терміни транссексуальна жінка, транссексуальний чоловік, які понятійно наголошують ще й на тілесності, а не лише на соціалізації, можуть зайняти свою адекватну нішу в ЛГБТ+ термінології. Зрозуміло не в заперечення, а як доповнення, уточнення в деяких випадках до термінів трансгендерна жінка, трансгендерний чоловік.

А що тілесні зміни в процесі транзишину не є абсолютними… Ну, і не всі цисгендерні люди можуть мати дітей, а ті з них, хто мають інтерсекс-варіації не завжди мають кореляцію чоловіча стать – ХY хромосоми, жіноча стать – ХХ хромосоми. І взагалі, стать має багато аспектів, біологічних визначень: генетична стать, гормональна стать, гонадна стать, внутрішньо генітальна стать, зовнішньо генітальна стать, субсидальна стать, сенсуальна стать. І вираження їх усіх у різних людей може бути дуже різноманітним. Як в цис*, так і в транс* людей. Так що такоє…

Можливо, що нейтральні терміни транс-жінка (англ. trans woman – термін вперше використано Леслі Фейнбергс у 1996 році) і транс-чоловік  (англ. trans man) є й більш вірними у широкому розумінні. У філософському значенні транс- тут є ознакою переходу, виходу за межі стереотипного означення Ч і Ж, але без прив’язки лише до біологічного, чи соціального. Транс-жінка, транс-чоловік – це, як на мене, більше апелює до екзистенційного виміру самості людини. Тож можливо, саме ці терміни і варто прийняти як синтез попередніх тези і антитези «транссексуальність» – «трансгендерність». Не заперечуючи при цьому і рівноцінного права на ідентичності пов’язані зі словами трансгендерність, транссексуальність, небінарність, антиідентичності гендер-квір тощо. Також треба зробити невелику ремарку, що за новим українським правописом 2019 року, мабуть, уже правильнішим буде написання трансжінка, трансчоловік. Де приставка «транс» означає додаткову якість жінки, або чоловіка: як от, за аналогією, у словах супержінка, суперчоловік.

Ще раз підкреслю: я тут не так пропагую певну концепцію, як швидше закликаю до дискусії (в першу чергу самих транс-людей, бо «нічого про нас, без нас») і переосмислення проблеми. Назріло, бо як на мене «бути транс*» – це все ж ширше за проблеми лише статі й гендеру: в рамках суто біологічно-медичної чи гендерної об’єктних теорій цій проблематиці тісно. Це таки і про людську екзистенцію, право на суб’єктність теж. Адже бути жінкою, чоловіком, небінарною персоною, чи позиціонувати себе як гендер-квіра: це ще й є проявом екзистенційної свободи, як природнього права та, водночас, відповідальності за результат свого вибору. А також трансцендентальним переживанням себе саме так, а не інакше, яке є серцевиною людського усвідомлення. Простою феноменологічною даністю.

Авторка статті – Яна Лис (Лишка)