Добре там, де нас нема. Чи, може, насправді – добре там, де нас приймають? 

TransUnity.Life скористалися нагодою поспілкуватися з Оленою Семеновою, членом_кинею правління організації TGEU – Transgender Europe та співголовою Асоціації ЛГБТ “ЛІГА”, та її_його дружиною Мішель Емсон, виконавчою директоркою Canadian Trans Network.

Мішель та Олена погодилися розповісти читачам порталу TransUnity.Life, з якими проблемами доводиться боротися транс*людям, що відрізняє активізм в Україні та в Канаді, а також що таке транс*інклюзивність.

Якщо вам цікаво, чи може Канада стати «країною мрії» для транс*людини, читайте історію цієї пари.

Про проблеми та забобони, з якими стикаються Т*люди у Канаді

Олена: Насправді законодавство Канади для транс*людей, на мій погляд, дуже гарне. Але, як завжди, у законі написано все добре, а імплементація страждає. Наприклад, дискримінація на роботі заборонена, але спробуй доведи, що людину дискримінували за ознакою гендерної ідентичності. Знову ж, усі моменти, пов’язані з судочинством, – це витрати, а транс*люди у Канаді також потерпають від бідності, насправді немає грошей у людей, щоб сплатити такі витрати.

За страховкою люди можуть зробити операцію, отримати гормонотерапію, але обов’язкове державне страхування покриває не все і не у всіх провінціях та територіях, а додаткове страхування не всі можуть собі дозволити. Тобто це проблема бідності, яка дуже гостро стоїть для транс*людей. Що таке страховка по суті? Це те, скільки грошей ти особисто відкладаєш кожен місяць у спеціальну коробочку “на медицину”. Є державне страхування, воно обов’язкове, з зарплатні утримується певна сума. А ще можна також додатково відкладати у приватні страхові фонди — це залежить від того, які в тебе доходи, чи можеш ти собі дозволити кожен місяць відкладати. Гарна робота є не у всіх, насправді це не таке розповсюджене явище, як думають в Україні. Здебільшого все, що у людини є — це базове страхування, яке покриває тільки базові потреби. 

У нас є приятелька – транс*жінка, яка мешкає в Оттаві. Людина живе на межі бідності, вона їжу собі не завжди може купити. Вона от тільки зробила перехід, держава сплатила частину медичних послуг, але всі свої гроші вона також витратила, й роботи зараз у неї немає. “Держава сплатила” — це за рахунок коштів, що раніше з вас утримувалися у вигляді податків, це не те що вам держава дарує медобслуговування. Обов’язкове медичне страхування, по суті, це механізм, за яким держава вас примушує відкладати гроші на власні медичні потреби у державний карман, тобто ви не можете витратити їх на щось інше. 

Дуже багато схожих історій, починаючи з особистої історії Мішель: людина мала роботу, мала заробіток, але під час переходу все витратила.  До того ж, після переходу цінність людини на ринку праці — особливо якщо це транс*жінка — падає майже до нуля. Практично неможливо знайти гідну роботу, що відповідає твоїй кваліфікації. 

Для небінарних людей – це проблема прийняття, відмови визнавати небінарний гендер, неповаги до ідентичності людини. Потрібно більше висвітлювати цю тему, щоб люди розуміли важливість займенників, важливість прийняття людини такою, якою вона_він є, та поважати гендерну ідентичність. Не всюди це є. Деякі люди займаються активізмом, де існує поняття «активісткої бульбашки», в якій усе добре. А от коли з неї виходиш, то там уже починаються труднощі. 

Мішель: Незважаючи на перше враження, життя у Канаді не дуже легке для когось, хто відрізняється від більшості, особливо у питанні гендерної ідентичності. Це дуже велика країна, країна, сповнена різноманітності, країна емігрантів, країна змішаних культур. 

Дані, які ми маємо, певною мірою застаріли, вони були зібрані у 2013 році. Зараз ми збираємося провести нове загальнонаціональне дослідження. Але що я точно можу сказати, так це те, що ми знаємо, що транс*люди, а особливо – транс*жінки, знаходяться на найнижчому щаблі шкали заробітної плати. Без сумніву, в більшості знаходяться на межі бідності. Вони намагаються просто вижити. 

Дуже часто ці люди виявляються набагато освіченішими, ніж інші члени суспільства, але вони однаково не мають доступу до достойної роботи. З цих причин життя транс*людей дуже ускладнюється. 

Система охорони здоров’я у Канаді порівняно недешева, хоча в нас діє державне страхування  у певних аспектах медицини, але, наприклад, за ліки доводиться платити у повній мірі. 

Ми спостерігаємо цілу низку напрямів, за якими транс*люди зазнають дискримінації та несправедливості. Як і в більшості західних культур, у Канаді дуже помітно виражена цис*гетеронормативна атмосфера, що на перший план ставить білих цис*гендерних гетеросексуальних людей. У гендерній піраміді ці люди знаходяться на верхівці. А коли ми подивимося на її основу, побачимо людей інших рас, інших культур, і, звісно, представни_ць ЛГБТІК. А в самому низу піраміди знайдемо насамперед транс*людей, особливо небілошкірих транс*людей, а також транс*людей-емігрантів. 

Це і є проблеми, з якими ми стикаємося. Проблеми, які насправді актуальні для більшості країн світу. І я хочу наголосити, що Канада не є винятком, як би це не виглядало зі сторони. 

Про те, наскільки відрізняється ставлення до транс*жінок та андрогінних людей в Україні та в Канаді

Олена: Мені, звісно ж, легше. Будемо чесні: те, як я себе сприймаю всередині, у мене на чолі не написано, і люди зчитують мене однозначно згідно власних гендерних стереотипів – і так до мене ставляться. Але проблема в тому, що виглядаю я досить м’яко, “нормативно”, але поводжу себе згідно зі своїм другим гендером — і люди починають сприймати це агресивно, бо я вибиваюся з «коробочки», в яку вони мене вже поклали, й реакція відповідна: від нерозуміння до прямої агресії.

Не скажу, що є велика різниця між реакцією людей в Канаді та Україні. Просто в Канаді й у західному світі люди поводяться стриманіше, у них загалом не прийнято на вулиці, проходячи повз, розповідати тобі, який ти «не такий», а тим паче не прийнято тебе чіпати руками, бо це все може закінчитися у відділку поліції. Якщо у нас поліція цим займатися не буде, то якраз у них буде — якщо я буду мати ресурси щоб довести справу до поліції. (І якщо в мене будуть докази….) Тобто в цьому й різниця, що трохи інший менталітет, і є захист з боку влади, з боку поліції. 

Мішель: Загалом я вважаю, що мені дуже пощастило з моїм оточенням, інакше я б зламалася. Мені дуже пощастило. І я вважаю, що загалом мені вдалося створити чудові дружні стосунки. Мене прийняли люди, поряд з якими я жила. Я кілька разів переїздила у різні частини Канади, і повсюди мене приймали. Проте я оцінюю ситуацію з точки зору активістки та дуже прагматичної й комунікабельної людини, і певною мірою людини, яка дуже впевнена у своєму сприйнятті світу. 

Водночас хтось трохи менше впевнений у собі, можливо, хтось, хто знаходитиметься на початку свого переходу та буде трохи менше відкритим, зіткнеться з більшою кількістю труднощів. 

Ще дещо з тих аспектів, які, на мою думку, змінилися за останні роки. Стосовно мого переходу: я бачила, як оточення змінилося кардинально за той час. Усе сильно залежить від того, де ти живеш. Якщо ви живете десь у центрі в одному з великих міст, то, безсумнівно, вас буде оточувати значно більше різноманітності, ніж якщо б ви жили десь у маленькому містечку. 

Я живу в одному з таких маленьких містечок. Воно знаходиться у трьох годинах їзди від Торонто, й там не видно такої різноманітності людей. І коли цієї різноманітності не вистачає, то більшості населення не вистачає досвіду та видимості цієї різноманітності серед людей, що включає також і ЛГБТІК. 

Я знаю багато представни_ць ЛГБТІК, які не наважуються «вийти з шафи» через страх камінауту, через страх не бути прийнятими оточенням. 

Особисто я підійшла до цього з певною долею впевненостіі: я просто тяжко працювала над тим, щоб налагодити своє щоденне життя й дати людям звикнути до моєї присутності. І це є формою захисту своїх інтересів, яка, на мою думку, могла б допомогти іншим людям у суспільстві. Це дуже помітно у регіоні, де живу я, оскільки я була єдиною відкритою транс*персоною, коли переїхала туди у 2016, і тепер відкритими стало значно більше людей. 

Я вважаю, що нам як активіст_кам потрібно підвищувати видимість, щоби створювати більше простору одне для одного. І гадаю, нам це точно під силу. 

Про те, як співіснують різні люди та різні культури

Мішель: Класне питання. Як ми всі знаємо, якщо вводити якісь правила під тиском, то їх ніхто не поважатиме. Їх можуть виконувати, але ніхто не буде вірити у їх дієвість. 

Я вважаю, що у Канаді замість цього існує певний набір загальних цінностей та переконань. Канада завжди ідентифікувала себе як країна емігрантів, що заселили землі, які багато років належали корінним народам. І коли хтось приїжджає до Канади, він знає, що їде в країну з великою різноманітністю, й цю різноманітність необхідно поважати. Така повага до різноманітності є базовою загальною цінністю населення Канади. Я вважаю, що так і є. 

Також є ще один позитивний аспект: Канада не намагається запустити коріння у чиюсь іншу культуру. Іноді, коли ти емігруєш у якусь країну, від тебе очікують, що ти станеш… («Американцем?», – запитує Олена.) Американцем, точно! Чудовий приклад. Від тебе очікують, що ти станеш типовим американцем. І в такому випадку не залишається простору для різноманітності. 

Заразом у Канаді все зовсім по-іншому. У Канаді можна бути водночас і канадійкою, і українкою, й пишатися і тим, і тим. Я вважаю, що це унікальне ставлення, яке пропонує Канада, – щось, що ми зазвичай не побачимо у жодній з країн світу. Тут можна шанувати власні традиції та культуру, й водночас жити поряд з великою кількістю різноманітних культур. 

Якщо чесно, я вважаю, що саме це робить Канаду прекрасною країною для життя. 

Олена: Додам, що справді різниця дуже велика. Не знаю, мабуть, повітря особливе! 

Якщо взяти США та Канаду, то у канадців кажуть, що Канада – це практично така ж країна, як Америка, тільки без американців. І справді, моє враження від США —  агресивне, змагальне середовище, основна цінність — особиста перемога будь-якою ціною, багато подвійних стандартів. У канадців не скажу, що немає ієрархії — але вони намагаються подолати цю ієрархію. В США, за моїми спостереженнями, також намагаються подолати цю ієрархію, але насправді вона завжди присутня: вгорі у нас білий чоловік, і далі за класичною схемою. 

Якщо подивитися на спільноти емігрантів обох країн, то, на жаль, люди приносять з собою деяке неприйняття, власні стереотипи та забобони. І воно з ними певний час лишається. Я дуже сподіваюся, що воно з часом минає. 

Я дивлюся на українську спільноту: неприйняття ЛГБТК минає. Я вірю, що діаспора стає менше консервативною. У російськомовній спільноті – там і гомофобія та емігрантофобія, расизм дуже відчувається. В інших спільнотах емігрантів, де є чітка ієрархія: чоловік – це людина, а жінка – служниця, – також видно, як вони себе поводять у відношенні до тебе. Якщо він зустрічає тебе у середовищі, де всі канадці та він один, – він намагається себе поводити, як усі, тобто визнавати тебе за людину. А якщо він у середовищі, де всі тільки приїхали з його країни, – він вже поводиться по-іншому, вже показує, що «я – чоловік, а ти тут хто?» 

Але з часом це все змінюється, зменшується, бо вони бачать реальні живі приклади. 

Про активізм у Канаді та Україні

Мішель: Що ж, добре. Давайте розіб’ємо це питання на два. 

Чи у Канаді більше активіст_ок? Я вважаю, що насамперед треба дивитися на кількість людей, які є відкритими. Ми точно знаємо, що прийняття у будь-якому суспільстві повністю залежить від видимості меншин. Тому все починається з видимості. І якщо меншість не є видимою, то шлях до прийняття буде дуже важким. 

Я вважаю, що тільки в результаті величезної роботи, яку зробили мої сучасники та колеги, та люди, які займалися цими проблемами задовго до мене, що протягом десятків років по сантиметру відвойовували безпечний простір для ЛГБТІК-людей у Канаді, – у мене зараз є простір для того, щоб робити мою роботу. 

Чи змогли ми побудувати повністю інклюзивне суспільство у Канаді, таке, що приймає людей? Відповідь на це питання – ні, ще ні, поки що ми цього не досягли. Ми досі повинні багато чого для цього зробити. 

З тієї роботи, яку мені вдалося зробити в Україні, та з того, що я знаю про активізм в Україні, – нам потрібно ще багато працювати й в Україні, щоб мати можливість бути видимими. Бути видимими тут поки що не завжди безпечно, а безпека – це дуже важливий фактор. Ви можете ризикувати втратою роботи чи житла. 

Саме тому безпека є проблемою, яка перешкоджає видимості. Доки не подолаємо ці перешкоди, кількість активістів, кількість людей, які можуть виконувати активістську роботу, звісно, буде нижчою, ніж у інших країнах.

Стосовно суперечок всередині ЛГБТІК спільноти. Ми всі люди. Через це завжди будуть виникати різні думки, різні точки зору та розбіжність у поглядах. 

Але я вважаю, що це важлива річ. Я вважаю, що це дуже важливо, коли виникають такі розбіжності, оскільки дуже легко робити припущення на будь-яку тему. Тому я завжди вітаю інші точки зору, інші погляди, оскільки, зрештою, коли ми розглядаємо всю різноманітність поглядів на проблему, ми завжди можемо краще її проаналізувати та знайти найкраще рішення. 

Я думаю, що в Канаді превалює культура співпраці. Тому переважно ми вітаємо можливість працювати разом, навіть коли маємо різні точки зору. 

Не всі культури слідують такій моделі, і це може призводити до появи додаткових складностей. Звісно ж, пошук фінансування завжди є великою складністю, ми маємо не дуже багато грошей, доступних для роботи, спрямованої на захист прав людини. Завжди є декілька організацій, які змагаються за ці гроші. Я вважаю, що доки у нас не з’явиться безперебійне джерело фінансування для роботи, спрямованої на захист прав людини, у нас завжди буде присутній дух конкуренції. Це є частиною західної культури. 

Організації на кшталт нашої завжди будуть знаходитися під контролем, і водночас вони будуть розрізнені. Це все частина системи, яка розділяє нас замість того, щоб об’єднати. 

Я б хотіла додати ще дещо, доки маю таку можливість. Канада відома своїм чемним суспільством. Через це ми, як і люди з інших країн, жартуємо, що ми, канадій_ки, надто часто кажемо «вибачте», «дякую», і ми дуже чемні. Саме через це ми можемо бути надзвичайно здатними до співпраці. 

Ми поважаємо погляди інших людей, ми даємо їм час та простір, щоб вони могли зробити свій внесок. І коли трапляються складнощі в організації, ми можемо доволі легко об’єднатися й працювати спільними зусиллями. Ми швидше будемо працювати разом, ніж конкурувати. 

Для мене це ще одна надзвичайно важлива цінність життя та роботи у Канаді. Це можливість об’єднатися у солідарному вирішенні проблем.

Олена: Я погоджуюся з Мішель, що це інша ментальність. Колаборація, спільна діяльність та командна робота більш притаманна канадійцям, наскільки я бачу. В Україні, на жаль, не тільки серед ЛГБТ+, а всюди набагато менше командної роботи. 

Стосовно активізму, за моїми спостереженнями, в різних країнах приблизно однакова ситуація: є спільнота та є активіст_ки. І це нормально, тому що не всі люди тільки через те, що належать до спільноти, стають активіст_ками, є люди, які за природою не активні. 

З іншого боку, що таке «актівіст_ки»? В Україні, як сказала Мішель, ситуація інша, тому бути видимими та вийти на Прайд в Одесі – це вже активізм, а в Кривому Розі – так тим паче. Це вже сильний активізм, тому що це хоробрість, сміливість, рішучість, які не у кожно_ї є. 

Тут [у Канаді] прийти подивитися на Прайд – це не зовсім активізм. Трохи інше сприйняття активізму, тому дуже багато людей роблять проекти просто тому, що цього хочуть, а не тому, що мають грант. Вони просто хочуть щось зробити для спільноти. У них є вільний час, бажання й вони об’єдналися та роблять. 

У нас цього, на жаль, мало. Так, у нас це є, але не в такій кількості, бо в нас люди борються за виживання, економічна ситуація інша й у людей немає часу або немає емоційного ресурсу. 

Про те, чому важливо бути транс*інклюзивними

Олена: Я вважаю, що нам усім треба триматися разом, тому що ми усі – маргіналізовані маленькі спільноти. Так, спільнота жінок* в цілому не маленька, але вона настільки пригнічена – у ресурсах, у своїй значимості, у своєму впливі на суспільство. 

Моя точка зору така: розділяючись на частинки (лесбійки – окремо, привільйована гетеросексуальні жінки – окремо, транс*жінки – окремо), тобто на «купки» – ми менше досягнемо. 

Ми багато втрачаємо, тому що своєю маленькою купкою ми протистоїмо цьому великому гетеросексуальному чоловіко-центричному суспільству. А от коли ми всіма купками зберемося разом, нас вже більше й протистояти ми вже можемо краще. 

Якщо ми говоримо про «тусівки», то я вважаю, що вони мають бути відкритими, адже це розширює твій світогляд. 

От наприклад, на цій конференції є люди зі стількох країн, представники_ці різних рас, різних національностей, різних гендерних ідентичностей. І ми всі збагачуємо один_а одного_у. Чим більше йде обмін, тим більше розширюється твій розум. Це так, ніби ти все життя будешь їсти одну й ту саму страву чи кожного дня ти будеш куштувати різні. Це для тебе й корисніше. 

Знову ж таки, стосовно усвідомлення сексуальної орієнтації. У нас що, всі лесбійки в спільноті вже при народженні знали, яка в них орієнтація? Далеко не всі, насправді. Люди усвідомили свою орієнтацію, вони прийшли у спільноти, пройшовши через інший досвід. Так само з гендерною ідентичністю: ти проходиш через цей період усвідомлення своєї гендерної ідентичності, розуміння, яка вона. Тому нам усім треба триматися разом, щоб допомагати одн_а одн_ій розуміти себе краще. 

Для чого взагалі спільнота? Для того, щоб підтримувати. Без спільноти ми всі можемо прекрасно задовольнятися вузьким колом друзів та родичами, але спільнота існує саме для системної підтримки.

Є така гарна північноамериканська приказка: «Своєї родини в мене немає, але в мене є чудова квір-родина». Тобто не родина в класичному розумінні, а твоя прийомна родина – родина, спільнота, яка прийняла тебе таким/такою, як ти є, яка тебе не засуджує, не виганяє з дому й тому подібне. От для цього спільнота й потрібна – це її головна задача. 

Мішель: Це складна проблема. В більшості випадків це виходить з нашого прагнення до категоризації людей, вміщення їх у різні рамки, різні секціональності. 

Я вважаю, що ми – як суспільство, як всесвітнє суспільство – проходимо своєрідну фазу переходу, поки намагаємося переглянути свої погляди на гендерну ідентичність, переглянути рамки, які використовували для розділення людей. 

На мою думку, це просто ще один приклад розділення людей та їх категоризації. Ця концепція, коли існують простори для лесбійок, але вони закриті для транс*жінок, які ідентифікують себе як жінки та лесбійки, на мій погляд, тільки погіршує ситуацію з розділенням та виключенням людей, замість того, щоб слідувати нашій основній меті та створювати інклюзивні привітні простори. 

Також, якщо подивитися на це з іншого боку, іноді це може бути необхідно – створювати такі ексклюзивні простори для окремих груп та підгруп. Але доки причини створення таких просторів будуть зрозумілими та проговореними, тоді це інша справа. Я вважаю, що апартеїд та ексклюзія людей (а мене саму бувало виключали з просторів через дуже невиправдані причини) – це завжди буде проблемою. 

І це буде проблемою для величезної кількості просторів, не тільки для просторів для ЛГБТІК людей. 

З Оленою та Мішель розмовляла Оля Оніпко
Фото: Оля Оніпко
Переклад: Джул і  DinosaurNord