Люди, які ідентифікують себе як транс*, частіше страждають від проблем з психічним здоров’ям, аніж широкий загал. У США, де приблизно 6.7% загального населення страждає від депресії, і 18% боряться з якоюсь версією тривожності (anxiety disorder), майже половина осіб, які ідентифікують себе як транс*, страждають через подібні розлади. Окрім цього, більше 41% транс* чоловіків та трас*жінок вчиняли спроби самогубства. Цей відсоток майже у 9 разів більший за відсоток серед цисгендерних американців.

Що стоїть за цією неймовірною цифрою проблем із психічним здоров’ям? Згідно з дослідженням, опублікованим у липневому випуску «The Lancet» 2016 року, існують суттєві докази того, що «стресове переживання та порушення функцій (distress and impairment), які вважаються важливими характеристиками психічних розладів» серед транс*людей в основному виникають у відповідь на дискримінацію, стигму, неприйняття та насилля, з якими вони, на жаль, регулярно стикаються.

Сором та стигма

Психологи вивчають ефект стигми, відторгнення, дискримінації та насильства на психічне та фізичне здоров’я протягом десятиліть. Американська психологічна асоціація (American Psychological Association) у своєму звіті за березень 2016 року про вплив дискримінації відмітила, що «у багатьох дорослих, які мають справу з дискримінацією, виникає стан підвищеної пильності та змінюється поведінка, і це може викликати стресові реакції. Навіть очікування дискримінації достатньо для того, щоб люди почали нервувати».

У звіті також йдеться про те, що «рівень стресу дорослих людей, які належать до ЛГБТК+ спільноти, і які були жертвами дискримінації, досягає позначки 6.4, в той час як у інших ЛГБТК+ людей він досягає позначки 6.0». Для порівняння, «рівень стресу дорослих людей, які не належать до ЛГБТК+ спільноти, і які були жертвами дискримінації, досягає позначки 5.5, в той час як у інших не-ЛГБТК+ людей він досягає позначки 5.0».

Подальші дослідження Венді Беррі Мендес (Wendy Berry Mendes) та колег з Каліфорнійського університету у Сан-Франциско (University of California, San Francisco) розкрили, що дискримінація спонукає тих, на кого вона спрямована, займатися ризикованою поведінкою. Серед 91 учасників онлайн-дискусії зі співучасниками (confederates), які давали їм позитивний чи негативний зворотній зв’язок/фідбек, ті, кого не заохочували («Хтось занадто гарної про себе думки» або «Я не знаю, до чого ти ведеш»), були більш схильні до ризиків у подальшій картковій грі з невеликими грошовими ставками. Відхилення (rejection) також призвело до «збільшення рівня кортизолу, менш ефективної роботи серця, підвищеного супротиву судин та погіршеного мнемонічного відтворення. Якщо людина переживає подібний набір психологічних реакцій хронічно та занадто часто, у неї підвищується ризик пришвидшеного «старіння мозку», погіршення когнітивних функцій та ранньої хвороби Альцгеймера», за словами Асоціації психологічної науки (Association for Psychological Science).

Стигма також може мати прямий вплив на здоров’я, бо вона заохочує остракізованих осіб уникати соціальних контактів, походів до лікарів, а також використовувати ризиковану поведінку (незахищений секс і т. і.) та речовини, що викликають залежність, для нівелювання тривожності та самотності.

На жаль, дискримінація з боку лікарів та фахівців з питань психічного здоров’я є поширеною для багатьох транс*людей. Дослідження 2015 року, опубліковане у «Milbank Quarterly», показало, що з 452 транс*людей, які жили у Массачусетсі, 65% розповіли про дискримінацію у свій бік в контексті місць загального користування (від лікарень до громадського транспорту та торгових центрів), і 34% розповіли про дискримінацію у сфері охорони здоров’я. Науковці пов’язують це з «81% збільшеним ризиком негативних емоційних та фізичних симптомів та дво- чи трикратно збільшеним ризиком відкладання звертання за необхідною допомогою при хворобі чи травмі, чи за профілактичними мірами».

Інше опитування, проведене Національним центром трансгендерної рівності (National Center for Transgender Equality) та Національною робочою групою з проблем геїв та лезбійок (National Gay and Lesbian Taskforce), показало, що 50% всіх транс*індивідів «повідомили, що вони були змушені вчити своїх лікарів про надання медичної допомоги транс*людям», в той час як 19% сказали, що «їм відмовили у наданні допомоги через їхню трансгендерність чи гендерну неконформність».

Наслідки відсутності прихильного ставлення та емпатії в медичній та соціальній сферах можуть бути катастрофічними. Симран Шайх (Simran Shaikh) та колеги написали для Журналу Міжнародної спільноти СНІДу (International AIDS Society): «На міжособистісному рівні та рівні спільноти транс*населення часто страждає від зовнішньої та інтерналізованої соціальної стигми, соціальної ізоляції, дискримінації та віктимізації. Екстремальна соціальна ізоляція та відсутність прихильного ставлення до трансгендерного населення у різних умовах зменшує їхню самооцінку та можливість брати участь у соціальних заходах. Подібні ситуації часто призводять до симптоматичних стресових переживань, депресії, тривожності та інших проблем із психічним здоров’ям. Соціальна віктимізація може іноді призводити до поганого сексуального здоров’я та нездорового вживання алкоголю.

Шайх та інші визнають, що ті стресові переживання, яких зазнають транс*люди, які звертаються за медичною допомогою, більшою мірою походять від того, що медична освіта оминає надання адекватної інформації про здоров’я транс*людей. В результаті цього, «медичні працівники не мають відповідних навичок та компетенцій для надання необхідних послуг транс*людям».

Кейдин Кейтерс (Cadyn Cathers), психологічний асистент, який спеціалізується на роботі з трансгендерними особами, а також є викладачем Університету Антіохії в Лос-Анджелесі (Antioch University, Los Angeles), розуміє цю дискримінацію з власного досвіду. Коли на його руці з’явилася шкірна інфекція після того, як з неї взяли клапоть шкіри для конструювання статевого члена під час дев’ятигодинної операції зі «зміни статі», він звернувся до дерматолога. Дерматолог наполягала на тому, аби побачити геніталії Кейдина, незважаючи на те, що вони не мали ніякого стосунку до інфекції, з якою той звернувся до лікаря.

«Вона сказала: «Мені треба побачити Ваші геніталії». Я сказав: «Ні, Вам не треба, Вам лише треба подивитися, де інфекція». Це перетворилося на півгодинну дискусію. Зрештою я сказав: «З мене годі» і вийшов з кабінету».

Пізніше, коли Кейтерс шукав іншого лікаря, спроможного допомогти з лікуванням пересадки шкіри та забезпеченням правильного загоєння, йому довелося обійти майже 30 лікарень, де люди в прийомній не відповідали на його запити чи одразу йому відмовляли. «Вони клали слухавку, коли я казав, що робив операцію зі «зміни статі»», згадує Кейтерс, «тож мені довелося казати, що я потрапив в аварію, для того, аби на мене звернули увагу».

Кейтерс часто розмірковує над тим, що трапилося б, якби він серйозно захворів і потребував медичної допомоги, але не зміг би знайти транс*френдлі спеціаліста, або якби люди зі швидкої допомоги не знали, що йому потрібна дещо інша допомога через його операцію зі «зміни статі». Якщо вони не знають, як мати справу з реконструйованою уретрою, вони могли б усе зіпсувати, вставляючи катетер. («У людей з конструйованим фалосом уретра розміщена через фалос, або вона може розміщуватися під фалосом, у його основі», пояснює Спільнота з дослідження та освіти у сфері гендерної ідентичності (Gender Identity Research and Education Society).)

Іншою серйозною проблемою для транс*людей є високий рівень бездомності (особливо серед молодих людей) та безробіття через батьків/опікунів, які не хочуть приймати гендерно неконформних молодих людей, та працедавців, які дискримінують проти кваліфікованих кандидатів лише через те, як вони одягаються чи виражають себе. Незважаючи на те, що позбавлення утриманців, молодших за 18 років, житла та харчування підпадає під жорстоке ставлення до дітей, наразі немає законів, які б могли захистити транс*людей від дискримінації на робочому місці.

Позбавлення відчуття себе (самості)

Неприйняття, дискримінація, насилля та інші види жорстокого поводження з транс*людьми може перешкодити їхньому психосоціальному формуванню та формуванню їхньої ідентичності. Кейтер розповів про теорію психології самості/селф-психології Гайнца Когута (Heinz Kohut’s self psychology). За цією теорію, людина може розвинути повністю сформоване «я», якщо задовольняються три базові потреби: віддзеркалювання (вірне і послідовне відображення вашого емоційного стану доглядачами), ідеалізація (хтось, хто може слугувати прикладом до наслідування) та нарцисистичне перенесення (twinship) (хтось, хто схожий на вас, людина, яка дає можливість відчути, що ви не одні у цьому світі). Кейтерс додає, що багато транс*людей дорослішають без одного чи кількох з цих ключових елементів, через що вони почувають себе ізольованими, незахищеними і набагато вразливішими до неминучих факторів стресу у цьому житті.

Кейтерс знав, що «чогось бракувало» у його тілі з раннього дитинства, але він не почав ідентифікувати себе як транс*, поки не зустрів транс* прикладів для наслідування та інших людей, які розуміли його емоції, в коледжі.

Багато транс*людей роблять спроби камін-ауту на ранніх стадіях свого життя, але коли близькі до них люди реагують на це негативно, вони знову замовкають.

Фон Скаллі (Von Scully), викладач англійської як другої мови та автор блогу Tra(n)velling Man, пригадує початок нестерпного дискомфорту у власній шкірі під час пубертатного періоду: «Коли мені було 14, я почав відчувати те, що люди називають гендерною дисфорією – незмірне і невимовне відчуття, ніби я намагався вирватися з власної шкіри, чи відчуття свербожу, який неможливо почесати», пригадує Скаллі. «Я не знав, звідки воно походить, бо я завжди відчував себе комфортно у своєму тілі. Але раптом я почав відчувати себе неправильно. Моє обличчя здавалося мені маскулінним, проте тіло до нього не підходило. Я відчував себе големом, якого зшили докупи».

Коли йому було 16, Скаллі спробував описати ці відчуття своїй матері, з якою він завжди був близький. «Я сказав їй, що іноді я відчуваю себе хлопчиком, а не дівчинкою, і це її дуже засмутило. Її реакція була настільки емоційною, що я відступив і придушив у собі ці відчуття».

Новини про насильства проти транс*людей також може переконати індивідів не розкривати свою транс*ідентичність публічно. Знаючи про неймовірно велику кількість вбивств транс*людей через їхню гендерну ідентичність, Кейтерс у свої університетські часи вірив, що «камін-аут означав те, що я мав змиритися зі своєю смертю. Тож виникло питання боятися смерті, але відчувати себе живим, або бути зомбі, у якого всередині все мертве».

Скаллі теж мав відчуття того, що всередині нього все вмерло, адже він теж уникав відкритих обговорень своєї транс*ідентичності. «Частина мене просто перестала існувати, бо у мене не було вибору. Якщо я хотів миру і спокою, я не міг бути собою».

Як прихильне ставлення може допомогти

Коли людина, яка ідентифікує себе як транс*, оточена спільнотою, що її підтримує (викладачі, друзі, родина, однокласники та співробітники), кількість психічних проблем, з якими їм доводиться боротися, суттєво зменшується. Це не означає, що зменшується дискомфорт від відчуття, що або ти не в своєму тілі, або інші не бачать тебе тою людиною, якою ти є. Це скоріше говорить про впливовість нашого оточення на наш емоційний стан та ризик розвитку патологій.

Дослідження, опубліковане у лютневому випуску «Pediatrics» за 2016 рік, свідчить про те, що транс*молодь, чиї батьки, друзі та вчителі шанували їхні бажання одягатися та соціалізуватися згідно з гендером, який вони використовували для самоідентифікації, «мала лише дещо зависокі ознаки тривожності» та «рівень депресії, який відповідав рівню їхнього розвитку (developmentally normative levels of depression)».

Зважаючи на те, що попередні дослідження довели можливість емоційної підтримки знизити рівень стресу спричинений дискримінацією, недивно, що прихильне ставлення від інших полегшує біль від дисонансу між приписаним гендером та тим гендером, який людина відчуває.

Кейтерс і Скаллі кажуть, що сила їхніх соціальних груп підтримки (включно з романтичними партнер(к)ами, друзями, медичними та психічними фахівцями), а також наявність видимих транс* зразків для наслідування допомогли їм відчувати себе достатньо комфортно, аби відкрито ідентифіковувати себе як транс*, а згодом і пройти серію операцій зі «зміни статі».

«Я витратив п’ять років на розуміння того, ким чоловіком я хотів би бути, до початку свого переходу», каже Кейтерс. «Як тільки я розпочав цей процес, мені стало добре. Я зміг почати зустрічатися, будувати нові зв’язки та бути продуктивнішим на роботі. Зі мною трапилося величезне оживання». Кейтерс порівнює свій перехід з видужуванням після слабкої хвороби. «Коли вона нарешті проходить, ти розумієш, що, вау, я тепер набагато краще функціоную».

Скаллі, якому зараз 24, наразі проходить замісну терапію тестостероном, а в травні 2015 року він пройшов через подвійну мастектомію. «Я вперше відчуваю себе дійсно сексуальним», сказав Скаллі про свій перехід.

«Я нарешті дивлюся у дзеркала. Я ходжу до спортзалу. І я більше не купляю негарний завеликий одяг, аби приховувати своє тіло. У мене нібито День народження кожен день. Кожного ранку, коли я прокидаюся, я отримую найбільший подарунок у світі, і мені не треба його повертати».

Скаллі каже, що хоча його матері спершу було непросто, з часом вона прийняла свого сина як чоловіка, яким він є насправді. «Коли я сказав їй, що я серйозно планую приймати гормони, мені здається, що вона повірила мені, що я знаю, про що я говорю. Це не було звичайною ідеєю, яка прийшла мені в голову. Вона пішла зі мною, коли я вперше отримав гормони. З тих пір, вона втягнулася».

Пастка для батьків

Хоча матері Дженніфер Кампісі (Jennifer Campisi) було складно змиритися з тим, що її друга дитина транс*, вона стала свідком того, як прихильне ставлення може зберегти психічне здоров’я людини. ЇЇ син, якому приписали жіночий гендер при народженні, з дитячого садочка натякав на те, що він більше схилявся до чоловічого гендеру. Приміром, йому більше подобалося грати «тата» в дитячих іграх, і він не любив носити «дівчачі» вбрання. Коли йому було чотири роки, Кампісі каже, що І Джей (E.J.), якого тоді звали Єва, наполягав на тому, щоб родина та однолітки називали його Джейком чи Адамом. «Ми не знали, що робити», згадує Кампісі. «Дитина задавала нам найдивніші запитання, як, наприклад, «Коли я подорослішаю, мені треба буде вийти заміж за хлопця?» чи «Мені обов’язково мати груди?»». Кампісі до цього вже виховала доньку, старшу сестру І Джея, яка подібних питань не задавала. З тих пір, як йому виповнилося п’ять, І Джей почав загадувати стати хлопчиком на свої дні народження, і казав, що все, що він хотів би на Різдво, це бути протилежної статі.

Кампісі та її чоловік звернулися за допомогою. Це було нелегко, зважаючи на те, що вони живуть у Техасі, штаті, який не асоціюється з позитивним ставленням до ЛГБТК+ питань. Проте з часом вони знайшли GENECIS, мультидисциплінарну амбулаторну програму, яка знаходиться у відділі дитячого здоров’я в педіатричній ендокринологічній клініці у Далласі. Через GENECIS, І Джей, якому зараз 10 років, отримує комплексне медичне обслуговування, яке включає моніторинг пубертату (і гормонотерапію) та психотерапію. Кампісі та її чоловік також беруть участь у сімейній психотерапії від GENECIS та належать до системи підтримки для батьків транс*дітей з області Даллас—Форт-Верт, яку вони співзаснували.

У Кампісі були свої сумніви до того, як вона прийняла гендер І Джея та підтримала його бажання одягатися та представляти себе як хлопчика. Але здається, що прийняття від інших допомогло їй так само, як і її прийняття допомогло її синові. «Одним із моїх найбільших страхів було те, як я пояснюватиму це людям, що вони подумають? Мені допомогло оточення, що складається з людей, які прихильно до цього ставляться, які вже давно знають мою дитину і бачать, що відбувається. Я також багато вивчала і читала на цю тему, а також зустрічалася з батьками дітей, що здійснили перехід і були від цього щасливішими, і це допомогло мені змінити свою думку.

Доктор Мередіт Чапман (Meredith Chapman), дитячий та підлітковий психіатр, яка працює в програмі GENECIS, наголошує на важливості пошуку систем підтримки, знань та ознайомленості. «Поширеною помилкою є думка, що трансгендерні люди з’явилися нещодавно. Люди, які ідуть проти гендерної бінарності, існували впродовж тисячоліть, але ЗМІ тільки зараз починає визнавати їхнє існування в Америці. Новим є те, що ми розвинули (і все ще розвиваємо) мову для обговорення та визнання досвіду транс*людей. Інтернет дуже допоміг з інформуванням широкого загалу, що полегшило розмови про власний досвід і дало людям можливість дізнаватися про необхідні втручання у ранньому віці, але перед нами ще довгий шлях».

«Після того, як ми зустрілися з батьками, що проходили через такий самий процес з їхніми трансгендерними дітьми», каже Кампісі, «ми впевнилися у тому, що все буде добре, що з І Джеєм все буде добре, якщо ми підтримуватимемо його». Кампісі каже, що вона не перестала турбуватися про майбутнє І Джея, але вона вірить у те, що все буде добре. «Ми просто маємо продовжувати просвіщати людей», каже вона. «Мені здається, що це частина нашої видимості. Бо коли люди зустрічають І Джея та інших транс*дітей і їхніх батьків, вони розуміють, що ці люди нормальні. У них є роботи, вони ходять до школи, вони ходять до церкви».

Прийняття має бути двостороннім

Недивно, що початкове відторгнення у поєднанні з агонічним відчуттям того, що тіло не співпадає з гендером, який людина відчуває, спричиняє поганий настрій. «Деяким людям здається, що транс*спільнота доволі зла», зізнається Кейтерс, «і я згоден, адже якщо ви живете у протиріччі з собою у суспільстві, яке вас не приймає, ви явно не будете щасливими».

Скаллі розуміє це відчуття, разом з вимогою поваги від транс*людей та союзників від тих, хто не розуміє транс*досвід. Але він також розуміє, що деякі вимоги про більшу чутливість можуть сприйматися як войовничі. Тож Скаллі наголошує на важливості винесення співчуття на передній план від усіх учасників. «У багатьох випадках питання, які задають цисгендерні люди, доволі безневинні», пояснює він. «Вони почувають себе комфортно у своєму гендері. Скоріше за все, вони ніколи не хотіли зірвати з себе шкіру».

Як би важко це не було, всім, хто залучені до цієї розмови, буде легше, якщо всі ставитимуться одне до одного з розумінням. «Немає «ми проти них»», додає Скаллі. «Є «Я переживаю щось, що інша людина не переживає». І це не робить одну людину більш чи менш прийнятною».

Переклад: Кей