19 серпня у львівському трамваї агресивний чоловік побив транс*активістку Анастасію-Єву Домані. Коли ми зустрілися з нею через три дні, вона виглядала змученою. Не дивно: кілька ударів у голову, написання заяви у відділку, дорога до Києва, дистанційні перемовини з адвокаткою та слідчим, постійні дзвінки журналістів…

Але навіть у шалену спеку та серед безлічі важливих справ Анастасія-Єва знайшла час та сили, аби розповісти читач_кам TransUnity.life, що з нею відбулося та що робити у подібних випадках транс*людям.

Про агресію та байдужих спостерігачів

Я розчарована, але сказати, що Львовом… Таке усюди може бути. Просто це сталося вперше у моєму житті, і саме у Львові. Дуже розчарована. Здавалося би, люди, яким не все рівно, які першими приїхали на Майдан до Києва, першими пішли в армію. І чому тут тоді?

Ніхто не став між нами. Це проблема. Якби хтось став – він би вийшов на своїй зупинці, він не проїхав би. Йому дуже хотілося до того, як він вийде, помститися мені якось. За те, що я посміла йому зробити зауваження. Напевно, він очікував, що жінка повинна бути покірною взагалі, мовчати, і не має права висловитися. Адже, коли він почав зі мною сперечатися, я покірно не сіла, я йому у відповідь добре так пояснила.

Дуже сильно хвилювалася, усі думки змішалися. Бо буквально друга фраза його була про мій гендер.

Я розгубилася після цього. Я ж могла дати відсіч. Але подумала: якщо буду агресивнішою, тоді викажу себе більше голосом. Плюс я одягнена була у босоніжки, спідницю, у мене були речі, – вони мене сковували. Але я знаю, що билася би з ним цілком на рівних, якби усього цього в мене не було.

Водій трамваю міг це зупинити. І трамвай зупинити взагалі, розібратися, або сказати йому, щоб вийшов із салону. Водій взагалі відмовлявся бортовий номер повідомляти мені: «Вийдеш і подивишся». Тричі так сказав. Так, я можу вийти, але раптом я вийду – а він [номер] заляпаний. Що мені робити?

Людей, до речі, ставало все більше з кожною зупинкою. Але результат був той самий. Найобразливіше, що всі місця були зайняті, тільки праворуч від мене було вільно. Все мов спеціально було зроблено! Якби хтось сів – він би вже не сів. Люди не сідали, взагалі. Навіть ті, хто заходив на двох наступних зупинках. Тому що на третій він вже почав мене бити.

Про відстоювання власної позиції

Думаю, все залежить від ситуації. Тут я би відповіла йому так само, тому що це була моя природна реакція. Я свою позицію – якщо я відчуваю, що права, – я здавати її не буду. Якщо відчуваю, що мене образили, – я буду захищатися, звісно.

Там [у Львові] я дала збій. Але, можливо, і правильно. Тому що не можу уявити, які були би наслідки, якби я вв’язалася у повноцінну бійку. Могло бути ще гірше. Тоді були би інші травми, внутрішні і зовнішні. Невідомо ще, де би бійка завершилася, можливо, за межами салону трамвая, що мене не влаштовувало, тому що там у нього було би більше свободи. І він мені, власне, цим погрожував: «Вийдемо на моїй зупинці».

До самих ударів була довга обробка мене, словами, саме щодо гендера. Я з таким раніше не стикалася. У грудні 2017 року, коли ситуація з Lift’ом була, – там трішки інакше було. Поліція, яка приїхала, акцентувала увагу, що там трансгендерна людина. Тому не поспішали нічого документувати, заяву приймати, вголос саркастичні слова, жарти кидали. І у відділенні Голосіївському, куди ми поїхали о третій годині ночі, – там вже гірше було. Там нас матами крили відкрито. Тому що вони знали, що їм нічого не буде, що це транс*людина…

А тут [у Львові] у мене пішло те, з чим я ніколи не зіштовхувалася. Можливо, це мене чогось навчить.

Про дії після нападу

Я в поліцію почала дзвонити, щойно він мене вдарив. Вже встигла його сфотографувати. На щастя, додумалася – навіть у шоковому стані. Він якраз на мене подивився, як же ж я себе почуваю.

Одразу ж почала набирати 102, у мене навіть зафіксований час цього дзвінка. Люди, які сиділи поруч, також чули, як я набираю поліцію і розповідаю, хоча я не могла багато сказати, сумбурно дуже. Просто сказала, що це трапилося у 6-му трамваї на такій-от зупинці, що я зараз вийду і можна туди наряд скерувати, щоб забрали мене до відділка. Але в результаті до мене підійшли друзі, вони приклали [до синців] холодне, ми взяли таксі і поїхали до відділка. Поліція подзвонила і (звісно, трішки смішно) сказала: «Ми не зможемо приїхати, це затягнеться, вам краще піти у відділення».

Я от думала: хіба так має бути? А якщо мене побили? Я не зі Львова взагалі! Я буду іти зараз? У мене обов’язково має працювати смартфон, напевно, з інтернетом, щоб я побачила, куди йти. Я повинна питати людей… Це несерйозно, це не робота поліції. Не те, до чого ми маємо йти після реформи.

У нас була дилема, що перше робити: йти до відділка чи викликати швидку. Ми вибрали йти до відділка писати заяву, передати фото цього насильника, щоб справа закрутилася. Тому що ми знали, що могли на дві-три години зависнути у відділку. На щастя, виявилося дуже швидко, хвилин 20-25 десь. І далі ми поїхали на таксі до травмпункту. Це була 8-ма клінічна лікарня Львова і при ній травмпунк. Ось там вже були черги. Але ми висідили, зайшли, зробили рентген, нейрохірург мене проконсультував. Все дуже швидко, тому що у них потік людей і вони не дуже вникають. Це помітно.

Можна було впиратися, вимагати розгорнутої відповіді. Але коли у мене поїзд ще попереду, і ще треба відвезти довідку у поліцію, оригінал, і ще треба заїхати в центр міста за речима, плюс речі у камері схову забрати… Ні, думаю, все, не буду нічого дізнаватися, чіплятися до них.

Поїхали, віддали оригінал, сфотографували оту довідку медичну, тому що ксерокс вже було не знайти, віддали їм оригінал і зі спокійною душею поїхали потім на потяг.

На щастя, вже у Києві, в перші ж години, я знайшла адвокатку – через людей, через Фейсбук. Ми сконтактувалися з нею і підписали договір. Як би важко не було, але треба було зібрати всі сили, тому що потрібно було в перші години, у першу ж добу зібратися і запустити усі процеси, а далі вже можна було видихнути і відпочити.

Добре, що я знайшла адвокатку у Львові. Слідчий мені зателефонував вже в понеділок і каже: «Можете бути у вівторок зранку?» Як добре, що є адвокатка, яка там. Думаю, нащо мені київські, як вони будуть вирішувати це питання? По телефону?

Єдине, що мене не дуже влаштовує, – це строки. Строки усіх цих процедурних рішень – втрачаємо час. Можливо, вони швидше не можуть, не знаю. Дівчина Ольга, яка приймала документи, сказала, що, ймовірно, «вам доведеться їздити сюди». Я одразу відповіла, що готова їздити.

Справа не спуститься на гальмах через те, що я не приїду, ні.

Цис* і транс*люди повинні захищати себе. Інакше будуть відбуватися такі ж історії повсюди, якщо ми нічого не зробимо. Я вже це зрозуміла.

Про те, чи слід доводити справу до кінця

Я не люблю програвати. Будь-які апеляції, касації, все, де можна зачепитися, – я буду йти далі.

Мені дуже образливо, що отак людина може вдарити, вийти з трамваю, – і йому нічого не буде. От уявіть, що мені ніхто не допомагає – МРТ робити чи інші дослідження. Я буду платити за це гроші, їздити на допити, наприклад, до Львова, – уявляєте? А та людина спокійно собі живе. Після цього може ще когось вдарити. І взагалі йому нічого! Я постраждала морально, фізично, фінансово – а воно так і лишилося зі мною. Так, ніби я взяла участь у якомусь фільмі і на тих же позиціях залишилась, нічого для себе не вирішила.

Я от думаю: а що, як так буде завжди? З усіма? Насильник буде далі безтурботно жити… У мене в голові не вкладається, що можна так і залишити це все. Незалежно, зі мною чи з іншою жінкою це сталося. Або навіть з чоловіком, якби чоловіка вдарили. Він міг бути з кольоровим волоссям, або іншої зовнішності чи етнічного походження. Це дуже несправедливо.

Ми будемо йти до кінця. Будемо впиратися в кваліфікацію правового порушення.

Можливо, це смішно звучить для тих, хто вже був постраждалим або адвокатом, який вів справи. Можливо, дійсно для них це: «Крихітко, ти життя не знаєш! З поліцією нашою, прокуратурою…» Але я спробую. Тому що мені потім буде гидко, я буду почувати себе взагалі не захищеною ніяк.

Я не знаю, який розголос був у Львові. Але писала місцева преса. Велике спасибі активісткам – місцевим львівським, з організацій (феміністичних, ЛГБТ), та й усім – які почали постити фотографії в усіх пабліках. Я дуже їм вдячна.

Про те, що робити транс*людям, на яких напали

Початковий порядок дій для всіх однаковий: звернення до поліції і, якщо є травми, – судово-медична експертиза. Напевно, якщо зовсім тяжко, то треба лягти на стаціонар.

Щодо розголошення справи, пошука адвоката, юриста або взагалі організації, – добре, звісно, якщо у тебе є соціальні мережі, ти відкрита людина, у тебе є хоча би якась кількість знайомих з різних сфер, і ти можеш попросити допомогу. Однаково хтось десь знає того, хто тобі потрібен. Тегнуть їх чи напишуть їм повідомлення. Це дуже сильно допомагає.

Живіть так, як жили до цього. Ходіть, їздіть усюди, подорожуйте. Ведіть звичний, природній спосіб життя. І не треба підлаштовуватися під цих насильників, намагатися менше чи рідше вийти. Від чогось ти не втечеш, неможливо все передбачити. Якщо будеш собі весь час наговорювати – то так може і статися. Не варто.

Якщо знайти адвоката, він зробить більшу частину роботи за тебе. А тобі потрібно буде тільки вчасно реагувати на його питання, уточнення, ходити на слідчі дії: допити, бесіди.

Далі все теж залежить від того, хочеш ти, щоб був якийсь розголос, – я навіть про ЗМІ не кажу, у соцмережах хоча би. Когда людина повинна сама для себе вирішити, наскільки це потрібно взагалі.

Підготовка матеріалу: Tobias Mur
Фото: з архіву Анастасії-Єви Домані