12/10/2019
12/10/2019

На своєму місці: чому дорослі люди наважуються на перехід

Це історія Альбіни, з якою ми познайомилися на заході «Інсайту» в Запоріжжі. Щира, відкрита та різностороння, вона пише вірші та пісні, працює на металургійному комбінаті, де сміливо заявляє про себе. І з першої зустрічі викликає прихильність.

Спеціально для TransUnity.Life Альбіна розповіла, як це – бути транс*жінкою у місті, яке вважають робітничим центром України.

«Я повністю відкрита для людей та не приховую свій транс*статус».

Так, не всі мене розуміють, але для себе я вирішила, що маю бути відкритою, щоб люди не дивилися на нас, як на «диковину», та сприймали нас. Адже більшість транс*людей часто записують відразу в «під*ри», що докорінно невірно. Звісно, це непросто й нелегко, більшість людей не готові до цього через звичайну «сексуальну» безграмотність. На жаль, крім порнофільмів вони погано собі уявляють транс*людей.

Першу статтю про трансгендерність я побачила в «СпидИнфо» десь у 1989 році. У мені щось йокнуло таке, незрозуміле внутрішнє відчуття. Потім, роки через два, вийшла ще одна стаття – її зачитувала до дірок. Там було все мінімально й дуже коротко, без конкретики. Інтернету тоді ще не було, статті у медичних підручниках та довідниках я шукала – і теж нічого не знаходила.

Зараз треба уважно ставитися до інформації, яка є в інтернеті. Багато що подається некоректно. Наприклад, як вийшло у мене, не знайшовши на початку лікаря-ендокринолога, який би мене супроводжував, я почала гормонотерапію сама. У мене було дві такі невдалі спроби: або ті матеріали, за якими я намагалася почати, не були правдивими, або ліки були підробкою – результатів не було жодних і я припиняла прийом через декілька місяців.

Але наступного разу я вже вирішила битися до останнього: слідкувала за дозами та нарощувала їх поступово. У мене не було «ломок» і я почала бачити результат. Зараз я знайшла чудового лікаря, який контролює моє здоров’я, і якому я дуже вдячна. Але в нашому місті я не змогла знайти лікарів, які займаються транс*персонами, ані психіатра, ані ендокринолога. Можливо, вони є «на папері», але за медичною допомогою я змушена їздити до іншого міста.

Насамперед така відкритість матеріалів – це велика відповідальність. Якщо ти викладаєш матеріал з конкретним дозуванням, з певною порадою, то це має бути або випробувано на собі та відповідати медичним нормам, або це має бути реальна медична програма для цього препарату.

Я маю кілька подруг, теж транс*жінок, які, можна сказати, недбало ставляться до власного здоров’я та дозувань. Коли я їм кажу, що це надто багато, в тебе будуть проблеми з аналізами, вони відповідають: «Головне те, що ти бачиш у дзеркалі, а не те, що написано на папірці». Але через півроку те, що написано на папірці, може стати вироком для подальшого життя, навіть смертельним.

«До переходу я була зовсім іншою, радикально іншою».

Я б хотіла розпочати свій перехід раніше. Якби років 23 тому, коли я вперше вийшла в «образі», була ця інформація, я б уже давно зробила перехід і жила щасливішим життям. Мені так здається. Тому що почати перехід у 45 років – це як застрибнути в останній вагон.

Взагалі рекомендують якщо починати перехід, то робити це до 50 років. Медики вважають, що після 50-ти це занадто небезпечно для здоров’я. Але, з іншого боку, коли тебе це мучило все життя, коли в тебе були певні обставини, через які ти не могла розпочати раніше, а зараз у тебе є свобода вибору – почати те, що ти завжди хотіла зробити, – то, попри ризик, деякі люди починають і пізніше.

До переходу я була зовсім іншою, радикально іншою. А зараз душа з тілом знайшли спільний знаменник, і я відчуваю себе емоційно дивовижно: так, ніби зайняла своє місце. І я дуже задоволена.

«Людям не так ріже вухо, коли ти кажеш, що ти гей або лесбійка, ніж коли ти кажеш, що ти транс*людина».

Я сама виховую дитину, у мене на утриманні стара мама. Приховувати не буду: для мами це був шок. Але я сказала, що це – моє життя, і так воно й буде, тому що я йшла до цього довгі роки.

Мій шлюб розпався приблизно п’ять з половиною років тому, офіційно ми розлучилися п’ять років тому. Я отримала, так би мовити, «зелене світло» робити так, як я хочу.

Але офіційний перехід через наше законодавство донедавна не починала, доки моїй дитині не виповнилося 18 років. Я не хотіла ризикувати втратити сина, бо його могли просто забрати у мене. Зараз він мене підтримує. Взагалі у молодого покоління, мені здається, більше прийняття.

На роботі перший час у спину казали: «Під*р пішов». Через декілька місяців казали: «Воно пішло». А зараз я чую: «Вона пішла», – і мені це звертання подобається.

Знову підкреслюю: я не приховую це. Звичайні робітники до цього ставляться не дуже позитивно. Ефект, скажімо так, «стадного інстинкту»: якщо один авторитет стоїть і каже – інші підтримують його думку, а якщо починаєш тет-а-тет з людиною спілкуватися, роз’яснити, що відбувається, – вони з тобою погоджуються. Тобто у людей змінюється сприйняття того, що вони бачать, і говорити про це важливо. Якщо цього не робити, то й погляди людей залишаться на рівні «жорсткої порнухи».

Людям не так ріже вухо, коли ти кажеш, що ти гей або лесбійка, ніж коли ти кажеш, що ти транс*людина. Все! У них очі круглі, вони не знають, куди подітися, не знають, що робити.

«Коли мене почав оглядати лікар – це перетворилося на лекцію для медперсоналу…».

Я нещодавно потрапила до лікарні й почалося оформлення. Коли мене попросили назвати прізвище, ім’я, та по батькові, довелося називати те, що написано в паспорті. Дівчина вирішила, що в неї зі слухом не все гаразд, попросила повторити. Коли я повторила, вона підвела голову, подивилася на мене й каже: «Дивовижно виглядаєте!». Потім я назвала свій вік, вона вдруге підняла очі та каже: «Я взагалі в шоці!».

Ось в цій ситуації мені було дуже приємно. Але потім, коли зібралися її колеги, які не зовсім зрозуміли, хто й куди, я бачила їхню реакцію: в них у голові мозок вибухав, але вони стримували емоції та робили свою роботу через силу. І я пішла.

Наступного разу я прийшла на прийом і потрапила на ту саму зміну. Коли мене почав оглядати лікар – це перетворилося на лекцію для медперсоналу, якого чомусь у кабінеті було приблизно десять осіб. Я спокійно все розповіла, дістала телефон, показала, якою була до переходу та якою стала зараз, пояснила, що це не тимчасова примха, що це – стан душі. І мене не лякає така кількість розмов, коли я розповідаю про себе та про транс*людей.

Коли ти сама собі хазяйка й розраховуєш сама на себе, коли у тебе немає обов’язків перед іншими людьми, – тоді можна все залишити та переїхати до Києва, наприклад. А коли ти відповідаєш за добробут ще двох людей, які від тебе залежать, – це дуже складно.

«Мені дуже хотілося б, щоб у спільноті транс*людей було більше відкритості, більше спілкування».

Коли виникають якісь труднощі, то, як кажуть, не май сто рублів, а май сто друзів. Цей вираз дуже актуальний.

У тебе виникли проблема? Клич, обов’язково хтось зможе допомогти. А коли ти все в собі тримаєш, воно наростає, як снігова брила, і в результаті в тебе депресія, ти не знаєш, як знайти вихід. Це замкнене коло. Тому важливо, щоб всередині спільноти була підтримка.

Люди, не залишайтесь байдужими до проблем інших. Бо твоя, даже невеличка допомога, може врятувати чиєсь життя !!!

Spread the love

    Добавить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *