ТРАНСГЕНДЕРНА СПІЛЬНОТА ШВЕЦІЇ ТА СКАНДІНАВСЬКИЙ КІНО-АКТИВІЗМ
У липні авторці цієї статті довелося пройти навчання на тренінгу Лідерства для активістів_ок, які працюють в сфері захисту прав ЛГБТК+, організованого RFSL у Стокгольмі. Делегувала мене на нього ГО «Інсайт». Один із днів там був присвячений спілкуванню з шведською організацією Trans Fest. Отож, для нашої української TransUnity поділюся враженнями від спілкування з транс-персонами Кеєю та Івом із цієї організації. Далі короткі блоки про почуте на тему життя шведської транс-спільноти та… кіно.
Те, що Швеція – країна соціальної рівності, факт відомий. Щодо ЛГБТК+ спільноти, то це майже так. Райдужні прапори відкрито тут висять повсюдно. Організації та заклади спільноти відкриті для всіх. Одностатеві шлюби легалізовані ще у 2009 році. Однак я недаремно написала «майже». Транс-люди все ще мають певні проблеми.
Коли до лекційної зали RFSL зайшли Кей та Іво, перше, що кинулося у очі, – їхня простота. Спокійні посмішки, простий одяг. Жодної гіпермаскулінної, чи гіперфемінної зовнішньої експресії. Їхня розповідь і спілкування з ними після вийшли не на словах, а на ділі згідно принципу «рівні з рівними». Кей грала в кіно, була й продюсеркою, нині перебуває на початку свого транс-переходу. Іво в Стокгольмському університеті пише роботу про транс-спільноту Сербії та вже давно змінив свої документи. Кей природжена шведка, Іво – виходець з Норвегії.
Описуючи історію становлення шведської транс-спільноти, Кей та Іво зазначили, що ще на початку 2000-х років її, як такої, не існувало. Навіть квір-спільнота вже була активна, не кажучи про спільноти геїв та лесбійок. Трансгендерні ж люди залишалися розрізненими на малі групи та достатньо ізольованими.
Коли активісти поставили собі за мету об’єднати транс-людей, було вирішено, що найкраще це зробити через мистецтво. У 2015 році був організований фестиваль кіно на транс-тематику. Організатори думали, що на нього прийде людей із п’ятнадцять. Натомість, у кінозалі яблуку не було де впасти. Так розпочався новий етап транс-активізму в Швеції. А даний кінофестиваль став щорічним. І не одноденним, як на початку, а тривалим у часі, з показом багатьох кінофільмів.
У Швеції трансгендерні люди навіть до переходу можуть розраховувати на повагу до своєї ідентичності. Як зазначив Кей, в університеті людину публічно називатимуть тим іменем і в тому роді, в якому вона хоче. Байдуже, що там поки у паспорті. Гормонотерапію оплатить держава. Тож суспільство у Швеції досить толерантне. За два тижні я бачила на вулицях Стокгольму як мінімум п’ятеро транс-жінок. Не важливо, наскільки фемінним у них був зовнішній пасс. Вони спокійно почували себе серед перехожих. Жодних косих поглядів, не кажучи про вербальну чи фізичну агресію, я щодо них не спостерігала.
Але попри це, у Швеції трансгендерність досі патологізована. Для зміни документів необхідно пройти обстеження у психіатра, яке (зараз, правда, уже не обов’язково) може тривати до двох років. Як зазначив Іво, у Норвегії трансгендерній людині для зміни документів не потрібно отримувати дозвіл від психіатра. Так само, якщо я не помиляюся, і в сусідній Данії. По суті, ставлення цих країн до трансгендерності релевантне нормам останньої 11-ої редакції Міжнародної класифікації хвороб, де її вже розглядають не як психіатричний діагноз, а як особливий стан здоров’я. Швеція ж досі ніяк не може скасувати сумнозвісне патологізуюче положення про «гендерну дисфорію».
Та все ж, транс-активізм у Швеції розвивається майже безперешкодно. Певну загрозу становлять ультраправі, але вони там не настільки небезпечні, як в Україні. Хоча Кей зазначила випадок, коли на транс-зустріч прийшов один такий радикал зі зброєю. Інцидент, однак, вдалося залагодити без жертв.
Оскільки я багато статей написала на тему трансгендерності у культурі (чимало з них ви можете знайти на TransUnity), зокрема, і в кінематографі, то кілька запитань на дану тематику задала. Перше про те, чому так багато уваги приділяється у Швеції висвітленню теми трансгендерності саме за посередництва кінематографу. Мені відповіли, що: «кіно цікаве всім». Тому через кінематографічні фестивалі про трансгендерних людей, їхні проблеми, дізнається маса людей. І не лише тих, хто належить до ЛГБТК+ спільноти. Чимало з них потім стає активіст_ками, волонтер_ками. Як сказав Іво: «Хороше мистецтво дає людям відчуття цілісності».
А ще я розповіла, яке сильне враження на мене колись справила шведська кінодрама «Щось має зламатися» («Nånting måste gå sönder», 2014) з транс-персоною Сарою Беккер у головній ролі. І спитала, чи багато саме шведських кінострічок про шведських транс-людей знімається? Я то думала, що на кінофестивалі показують кінострічки з усього світу на транстематику. Відповідь Кеї мене вразила. Стрічок у Швеції на транс-тематику знімають стільки, що вони відбирають на щорічний фестиваль лише найкращі. І часто саме позитивні та життєво-реалістичні за змістом. Для адекватного показу шведському суспільству її транс-спільноти.
Я завжди вважала, що якби в Україні зняли художню кінострічку про українську ж героїню чи героя із транс-спільноти, це могло б викликати в суспільстві значний резонанс, зініціювало б почати широкий діалог на дану тему. І як на мене, зрозуміло й те, що закордонних кінострічок на дану тематику недостатньо, аби зачепити пересічного українця. Це ж «десь там», а не «в нас». Як виявилося, у Швеції (співвідносно до їхнього суспільства) це давно зрозуміли. А в Україні можна згадати хіба що зйомки нашої транс-жінки, моделі Каріни Мінаєвої у польській кінострічці «Новий світ» («Nowy świat», 2015). Та й то, в Україні цей непоганий фільм не йшов у прокаті та практично невідомий глядачам.
Задала я й трохи провокаційне запитання. Як Іво і Кей вважають, чи повинні у ролях трансгендерних персонажів у кіно зніматися виключно транс-люди, чи це можуть бути і талановиті цисгендерні акторки і актори? Відповіла Кей. На її думку, тут можна провести паралель щодо дискримінації колись у Голлівуді індіанців та афроамериканців. Коли на роль індіанців брали загримованих білих людей, а в інших кінострічках суспільство США зображали так, що афроамериканців ніби й не існувало. Потому були введені певні квоти на показ афроамериканців у кіно. Ну а корінних жителів Америки, звісно, почали грати індіанські актриси і актори.
Щодо трансгендерних актрис і акторів, то їх ще донедавна (та й досі, нехай і не в такій мірі) дискримінували. Через їх трансгендерність їм, як правило, не довіряють головних ролей «справжніх» жінок і чоловіків. А транс-персонажів часто-густо цисгендерні акторки і актори в кіно грають надмірно стереотипно. Тож на даному етапі розвитку кіно важливо, щоб транс-персонажів грали саме транс-люди. Коли дискримінації трансгендерних актрис і акторок (і транс-людей загалом) стане менше, то тоді нормальним стане, якщо іноді трансгендерного персонажа зіграє і талановита цисгендерна актриса, чи актор. Але таке стане допустимим лише в майбутньому.
Розповіли Іво та Кей і про сучасні виклики транс-спільноти Швеції. А саме про інтерсекціональний підхід. Адже дискримінації часто пересікаються. На якомусь етапі стало зрозуміло, що під транс-спільнотою Швеції розуміються лише корінні скандинавські транс-персони. Тож зараз активісти провадять роботу по залученню до спільноти і транс-людей з числа емігрантів. А також транс-людей з інвалідністю. Адже вони часто почувають себе подвійно ізольованими в суспільстві.
Наостанок було багато обіймів та гарних слів. Іво та Кей бажали учасницям та учасникам тренінгу успіхів у їхні країнах. Що тут скажеш: Україні ще треба досягти того рівня суспільної взаємоповаги, яка зараз є у Швеції. І сподіваймося, що і в Швеції, і в нас у 2020-х роках таки буде ратифіковано МКХ-11.