Сакральні мотиви можливості здійснення гендерного переходу трапляються в українській народній культурі не раз і не два. І чи не найвідомішим прикладом є традиція святкування Маланки (Меланки). Хоча за сучасним Григоріанським календарем свято припадає на 13 січня, за православним Юліанським – це 31 грудня. Напередодні, власне, «старого» Нового року – церковно-народного свята Василя Великого.

Вечір перед «старим» Новим роком у народі називається Щедрим. Традиційно на Щедрий вечір припадає велика кількість ритуальних обрядів та звичаїв. Один з них – ходіння перебиранців. Ватаги молоді перевдягаються у різних персонажів: Дід і Баба, Ром і Орач, Солдати, зооморфні Коза й Кобила, Олень і Ведмідь, Лелека та навіть сам Чорт! Усі у відповідному одязі, часто також у масках. А проте центральною фігурою є Маланка, яку в багатьох регіонах доповнює Василько. І зазвичай Маланка – це перевдягнутий у жіноче юнак, а Василько – перевдягнена у чоловіче дівчина.

Виглядало це приблизно так: ватага на чолі з Маланкою рухалася селом, співаючи, від хати до хати. З цікавими змішаними гендерними мотивами у щедруванні: «Наша Маланка – неробоча, / На ній сорочка парубоча…» (Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – Мюнхен, 1958).

Атрибутами Маланки, які вона несе з собою, є веретено і кужіль. А ще вона з почтом може розігрувати веселі народно-театральні сценки. Чимало щедрівок – побажання добра господарству, куди прийшли маланкарі. На Буковині є цікаві моменти ритуального гейкання, з усе тими ж побажаннями добра: «Гей, гей! Кілько в решеті дірочок, / А на кошарі – овечок! / Гей, гей! Сьогодні орати, / Завтра засівати!» (Ошуркевич О. Під зорями новорічними: традиційні щедрівки, рядження. – Луцьк, 2009).

Сама Маланка часто називається княгинею. Іноді її викрадає під час  народно-театрального дійства Дід-змій. Маланка може розігрувати ведення домашнього господарства, де вона все робить абияк. А ще на українсько-молдавському порубіжжі зберігся такий сакральний звичай, як обрядове купання Маланки, коли її занурювали в ополонку чи обливати з відер студеною водою. У деяких регіонах зафіксовано ритуальні маланківські танки. Часто також Маланку сватають за Василька.

Цікаво, що подекуди Маланка і Василько могли бути дівочою парою, про що, зокрема, писав відомий етнограф Олекса Воропай. Та все ж перевдягання у Маланку парубка є поширенішим звичаєм. Проте характерно, що вечір Маланки є порою саме жіночого чаклування. Наприклад, із обрядовим зануренням жінкою хліба у воду і примовлянням: «Не хліб ся купає в воді, але я – в здоров’ї і силі!», ворожінням долі та віруваннями, що чарівниці знаходять на Маланку магічне зілля «нечуй-вітер».

Не розглядаючи маланківської обрядовості загалом, спробуємо зрозуміти: звідки взявся мотив травестійного перевдягання? Та чому за ним стоїть народна віра, у можливість зміни гендеру. Зазначу, що таки на глибшому рівні йдеться саме про трансгендерні мотиви, а травесті перевдягання є лише його зовнішнім ритуальним вираженням. Зокрема, у ХІХ столітті етнограф Василь Милорадович записав на Полтавщині народне вірування, згідно якого хлопчик, народжений безпосередньо на свято Маланки, чарівним чином може перетворюватися на дівчинку в тілесному розумінні.

Чимало науковців вважають, що Маланка – це відгомін ще язичницького пошанування давньоруської богині Макоші (Мокоші). Зокрема, науковець Олександр Курочкін на основі аналізу міфообрядових витоків фольклорного образу Маланки зазначив, що вона є «складним контамінованим фольклорним образом», який, вочевидь, постав як «обрядове заміщення в народній свідомості язичницької богині слов’ян – Макоші» (Курочкін О. Українські новорічні обряди: «Коза» і «Маланка» (з історії народних масок). – Опішне, 1995.). У цьому плані цікавою є й записана ще в ХІХ столітті маланківська щедрівка з виразною архаїчної символікою: «Ти Місяцю, ти Королю, / Красна Маланка є з тобою; / І з тобою і з собою – / Ясная зоря над головою». (Писання О. Ю. Федьковича. Перше повне і критичне видання філол. секції НТШ за ред. І. Франка й О. Колесси. Т. 1 – Львів, 1902).

Макоша належала до верховного пантеону язичницької релігії як богиня води, покровителька жіночих робіт (особливо ткацтва) й долі. Веретено і кужіль як атрибути образу, мотив води, тяжіння до берегів річок, особливий семантичний зв’язок з роздоріжжями, ворожіння – визначення долі: все це є вражаючими рисами схожості образів богині Макоші з Маланкою. Василька ж той же дослідник вважає обрядовим заміщенням образу бога Волоса (Велеса). Волоса у давньоруських джерелах названо «скотьім богом», тобто покровителем худоби, і в цьому плані символізм рогатого місяця цілком вписується у його сакральний образ.

Цікавий факт: віра у можливість зміни гендеру була зафіксована у ХІХ столітті етнографами в галицькому селі Велеснів, сама назва якого вказує на колишнє пошанування тут бога Велеса. Так-от, у Велесневі ще в ХІХ столітті вірили, що коли б людина підійшла до того місця, звідки райдуга «бере воду, вона потягнула би з водою й людину, і вправді по якімось часі випустила би назад другим кінцем, але коли б се був хлопець, то вийшов би дівчиною, а дівчина – хлопцем. Опісля та людина переміняла би ся щомісяця раз на хлопця, раз на дівчину». (Антологія українського міфу: Том 1 / Зібрав та упор. В. Войтович. – Тернопіль, 2006).

Не заперечує цю обґрунтовану гіпотезу, а швидше доповнює її дослідження науковця Юрія Диби. Він звернув увагу на те, що в низці щедрівок Маланку називають ключницею – як і історичну особу Х століття, матір київського князя Володимира Великого, Малушу. Ба більше, у деяких щедрівках Василька називають не нареченим, а сином Маланки: «Меланка ходила, Василька водила: / – Васильку, мій синку, пусти у хатинку». (Диба Ю. Образ матері святого князя Володимира Малуші в українській обрядовій поезії // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Християнство в історії і культурі Володимира-Волинського і Волині. – Луцьк, 2013).

Тут треба згадати, що при хрещенні Володимир взяв собі ім’я Василь. Отож, змішання міфологічних уявлень з реальними історичними персонажами цілком можливе. Тим паче, що Малуша, вочевидь, була жрицею богині Макоші. У середньовічній варязькій «Сазі про йомсвіків» подаються дуже цікаві свідчення про матір Володимира Великого: що вона була відункою та що Володимир завжди питав її, чого очікувати для своєї держави, тобто Русі. На Йоль, свято зимового сонцестояння, її виносили на кріслі та ставили навпроти сидіння князя. Оскільки в сазі Малуша описується вже похилого віку, ймовірно, що навіть після прийняття християнства князь не став наполягати на хрещені матері. Що саме по собі має свідчити про її вплив при князівському дворі.

Цікаво, що пізніше апологети християнства (наприклад, у «Слові святого Григорія Богослова…» ХІІ століття) застосовували при описі функцій давньослов’янської богині Макоші давньогрецьке полісемантичне слово μαλακός, яке означало, крім усього іншого, жіночних чоловіків.

І тут варто згадати, що трансгендерний мотив простежується також в описі брата Малуші – літописно-билинного Добрині. З більшості середньовічних джерел ми його знаємо, як чоловіка, вихователя князя Володимира. Але в «Записках про Московію» Зігмунда Герберштейна ХVI століття (він, однак, користувався нині втраченими стародавніми літописами) Добриня названий не братом, а сестрою Малуші.

Випадково? Але, згідно билин, гендерно-неконформні мотиви у його життєписі прослідковувалися ще у низці випадків. Наприклад, він при знайомстві сплутав свою майбутню дружину богатирку Настю з чоловіком, що не завадило йому з нею, зрештою, побратися. Є й оповідь, як Добриня переодягався скоморохом. Але мандрівні лицедії-скоморохи від часів Київської Русі були відомі своєю гендерно-неконформною поведінкою. Чимало чоловіків скоморохів носили жіночий одяг, що стало однією з причин їх засудження спочатку церковною, а з ХVІІ століття і світською владою.

До речі, найдовше «веселі люди» скоморохи зі своїми виставами-маскарадами протрималися саме на Правобережній Україні – до ХVIII сторіччя. Де так само найдовше трималися і маланківські обряди: фактично, вони тут дожили до наших днів. Недарма пам’ять про народних артистів-лицедіїв, серед яких, вочевидь, були і трансгендерні люди, залишилася у топонімах сіл з назвою Скоморохи на Львівщині, Тернопільщині (два таких однойменних села), Івано-Франківщині, Житомирщині, Вінниччині, Черкащині. У ХХ столітті хутори з такою назвою були ліквідовані на Волині та Хмельниччині.

Отож, історичний зв’язок Маланки з постаттю Малуші та її родини, а також богинею Макошею як покровителькою трансгендерних людей давнини, виглядає логічно припустимим. Взагалі у давнину богині часто виступали покровительками жінок у загальному розумінні, тобто трансгендерних теж. За давньогрецьким істориком Геродотом (V століття до н.е.), скіфи, які проживали на наших теренах разом із праслов’янами, цілком толерантно ставилися до трансгендерних жінок, яких називали енареями. Енареї поклонялися богині Аргімпасі, з їхнього середовища походили її жриці, яких шанували навіть скіфські царі. Тож, імовірно, потім ці традиції перейшли на цій території до східних слов’ян, із поклонінням уже до богині Макоші.

Про древність маланківських традицій в цілому свідчать і тексти новорічних щедрівок. До прийняття в Х столітті християнства та певний час ще й після цього Новий рік на Русі святкували у березні. Лише з остаточним утвердженням християнства його дата була перенесена спочатку, згідно візантійської традиції, на вересень, а з XIV століття, згідно західноєвропейської традиції, на січень. Але згадаймо вже наведений уривок одного з маланківських текстів: «Сьогодні орати, / Завтра засівати!», або загальновідому щедрівку: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, / Прилетіла ластівочка». Але обробляють землю і зустрічають ластівок навесні, а не восени чи взимку. Тож очевидне перенесення давніх новорічних уявлень на нову дату. Зокрема і тих, які пов’язані з віруваннями у можливість гендерного переходу.

Обряди, пов’язані з Маланкою і Васильком, дожили на Західній Україні й до наших днів. Особливо міцно ця традиція збереглася в побуті буковинців. Не дивно, що нині у Чернівцях щороку в січні відбувається грандіозний «Маланка-фест», де визначають найкращих маланкарів.

Дивовижно, як трансфобні праворадикальні дописувачі у соцмережах полюбляють постити фотографії драг-квін з київських Маршів рівності як символ «виродження» української нації (формулювання бувають різні, але приблизно такі за суттю). У той же час «травесті перевдягання» на свято Маланки та традиційний «Маланка-фест» вважається так званими традиціоналістами допустимою нормою. Тут однозначно слід задуматися над подвійними стандартами.

Можливо, на одному з наступних Маршах рівності варто, щоб їхала і платформа з Маланками, вбраними в святкові народні строї. Як нагадування українському суспільству, що культура ЛГБТ+ спільноти завжди була її частиною. У різні часи, під різними назвами, у різноманітному вираженні, але таки так.

Авторка статті – історикиня Яна Лишка