26/06/2019
26/06/2019

Star T*rek: усім капітанам зорельотів присвячується. Частина І

Як факт: я собі не подобався. Точніше, «не подобалася», бо в ті часи я говорив про себе в жіночому роді.

Ні, це не було питання гендерного самовідчуття – я ніколи не відчував себе в якомусь тендері.

Але зрозумів це тільки після трансгендерного переходу, який дав свободу подивитися на це питання з двох різних точок зору: досвіду життя у жіночій гендерной ролі та досвіду життя в чоловічій.

А потім досвід життя в ролі самого себе дав третю точку, якої бракувало для тріангуляції власного тендера. І ця гендерна тріангуляції показала… нуль. Всередині трикутника з вершинами Жінка-Чоловік-Я не знайшлося за великим рахунком нічого.

Як так сталося, чому я не зрозумів цього раніше й до чого тут спорт? Що ж, про все по черзі.

Befor

Дивлюся зараз на свої старі фото і відео й не розумію, де ж те страховисько, та огидна потвора, якою я себе іноді відчував у ті дні.

Людину з фото абсолютна більшість назвала би досить привабливою дівчиною, симпатичною та «фігуристою».

Якщо ви зараз сподівалися почути, мовляв, проблема в тому, що дівчиною я себе тоді не відчував, то… ну, ви помилилися. Якщо брати ті часи, то проблема була в тому, що я не відчував себе гарною дівчиною. Яка відповідала певним загальноприйнятим канонам вроди.

Я був, за своїм сприйняттям, повним провалом, а не дівчиною: недостатньо худою, з недостатньо довгими ногами, з недостатньо вузькою талією, з стоячими, мов барабан, грудьми та не з ідеально гладкою шкірою.

Були і мої власні «досягнення», які не потрапляли в стандартний перелік невідповідностей ідеалу вроди. Для появи деяких з них було достатньо необережного зауваження, і – «отримайте – розпишіться»: новий комплекс доставлено до вашого порогу!

Упевнений, що у вас теж є ексклюзивні пункти у переліку ненависті та печалі. Перерахую тут декілька своїх, які сильно отруювали мені життя у той час.

  • Недостатньо пружні мочки вуха. Каталізатором стали слова продавчині біжутерії: «Ні, ці сережки будуть занадто важкі для вас, вони для пружних мочок, для таких, знаєте, як ягідки».
  • Дуже великі груди. Взагалі-то була цілком звичайна «трійка», але спусковим гачком стали слова єдиної подруги: «Ого, в тебе груди величезні!» Вони не були величезними, вже точно меншими за груди її сестри чи матері, але чи до логіки мені було тоді? Я так заздрив невеликим грудям подруги, їх формі й тому, що вона спокійно ходила без бюстгалтера. Таке яскраво виражене здивування змусило мене відчути свою чергову нетаковість. Я мріяв про зменшення/підтягнення, дивився на ціни, які здавалися тодішньому мені абсолютно неможливими, й відчував повну безнадію.
  • Судина-зірочка на кінчику носа, яка тріснула. Мені здавалося, що усі оточуючі дивляться на неї, що вона палає, як потворний червоний карлик, привертаючи увагу. А одного разу в тролейбусі я навіть отримав підтвердження своїй параної: якийсь чоловік – здається, напідпитку, але не пам’ятаю зараз точно – довго дивився мені в обличчя, а потім нахилився і сказав: «Тобі би прибрати цю штуку з носа, вона все псує». Я вискочив у сльозах на найближчій зупинці й пішов таких видаляти цю зірочку рідким азотом – ходив потім два тижні з жахливим підсихающим струпом на кінчику носа після випалювання.
  • Недостатньо витончені пальці рук. У всіх героїв і героїнь у моїх улубленних книжках якщо пальці й згадувалися, то вони були тендітними, витонченими, сухими, нервовими, аристократичними і обов’язково з миндалевидними нігтями. Я дивився на свої недовгні міцні пальці, з вразливими бамбучинами суглобів і короткими нігтями «лопаточкою» – і мені не хотілося жити.
  • Темні кола під очима. Вони були незалежно ні від чого, така шкіра/судини, але стабільно звучало від оточуючих: «Безсонна ніч, так?», «Погано спала?», «Хворієш?», «Тобі б відпочити». Настрій псувався жахливо, навіть якщо до цього був дивовижним.
  • Нежіночна хода. Ох уже це мамине: «Ну як ти ходиш!? Ну як хлопець! Не разгойдуй так плечима, вони повинні пливти нерухомо в повітрі, а стегна навпаки разгойдуй сильніше зі сторони в сторону. Не став ступні поруч, вони повинні йти по одній лінії, одна за одною. І не підстрибуй, коли йдеш, пливи плавно, ніби лебідь!» Смішно, але вона сама не допримувалася своїх порад. А я просто ходив так, як мені було зручно. І як зручно насправді більшості двоногих прямоходячих – це визначає анатомія наших тіл. Ось тільки половину двоногих прямоходячих переконують, що ця ергономічна для Homo Sapiens манера пересування їм не підходить, для них все мусить бути інакшим, треба закріпляти балансири, разгойдувати стабілізатори та зменшувати площу опори. Уявіть, що самці гепарда будуть пропонувати ходити та бігати інакше тільки тому, що вона не самець. Соколиці інакше махати крилами. Самці дельфіна по-іншому пронизувати поверхню води. Будуть довго дресирувати новим незручним способам пересування, а потім заявляти, що це природна різниця між самцями та самками.

Це далеко не все, насправді. Легше було би сказати, що мені у собі подобалося, ніж навпаки.

Окрім конкретних фізичних рис, які спричиняли дискомфорт, були й інші.

Постійне відчуття, що тебе оцінюють оточуючі, дивляться на тебе, розглядають те, як ти виглядаєш і рухаєшся, відзначають кожний незручний рух, кожну жирову складку, товсті сідниці й стегна, целюліт, який по-зрадницьки проглядав крізь трикотажні штани, друге підборіддя, прищі на обличчі, волосся, що вибилося із зачіски, і ще з десяток подібних речей, які запалена свідомість генерувала з жахливою простотою. Це відчуття не відпускало повністю навіть на самоті, постійно на периферії свідомості майорів О.Н. – Оцінюючий Наглядач.

У мене було постійне відчуття незручності на людях – наче я займаю занадто багато простору, на який у мене немає права. І якщо стиснутися, трохи зсутулитися і тихесенько стояти біля стінки/сидіти на краєчку, то начебто навіть і нічого, не будуть засуджувати. З друзями все було інакше, але в людних місцях і з незнайомими – гнітило сильно.

Я відчував незручність сказати щось голосно і чітко. Аналогічно: не відчувалося права на вербальну присутність у просторі, позначення себе в ньому словом і звуком. Дуже часто просто не міг сказати чітко продавчині, що мені треба, говорив дуже тихо і швидко, ковтаючи склади і слова, прагнучи стиснутися хоча би вербально, якщо фізично це було неможливо.

Постійне очікування агресії і нападу від оточуючих, в основному, звичайно, від чоловіків. Тільки нещодавно я зрозумів, що десятиліттями, коли знаходився серед людей (крім найближчих), в моїй голові фоном постійно йшов розгляд сценаріїв і пошуків рішень до них на кшталт: «Ось той мужик праворуч біля дверей зараз стрибає на тебе і хапає за горло – твої дії?», «Ти зараз заходиш у під’їзд, а між поверхами на тебе кидається хтось і намагається вдарити в живіт – що будеш робити?», «Сусід в автобусі запускає руку тобі під спідницю – як відреагуєш?», «Чоловік, що йде позаду, переходить на біг, хапає ззаду за волосся і валить на землю – як будеш діяти?». Це було постійне відчуття небезпеки, що витягувало всі сили, відчуття загрози, яка походить нізвідки конкретно і звідусіль одразу – ресурси «виїдалися» неймовірно.

Але розумію я це все лише постфактум, з тієї точки, де перебуваю зараз, зумівши «вимкнути» ці фонові сценарії в голові. Знешкодивши пастки неідеальності у власному розумі (поки не повністю, не на 100%, але все ж).

Робота була довгою, але я знайшов для себе ефективну зброю в цій боротьбі. Що нею стало? Трансгендерність, спорт і фемінізм – мої щит, меч та спис.

Залізо

Початок цим позитивним змінам дав спорт. Ще до того моменту, коли я перестав визначати себе як дівчину (і, звичайно ж, задовго до трансгендерного переходу), я почав займатися у тренажерному залі.

Мета була чітка і конкретна: я хотів жити в атлетичному тілі з пружними міцними м’язами. Я бачив себе тоді саме так – мускулистою амазонкою з чорною гривою волосся і поголеними скронями. За кілька років наполегливої ​​роботи в залі я домігся свого, досяг своєї мети. Я був атлетичним і насправді сильним: при вазі 63 кг я присідав зі штангою вагою в 100 кг, піднімав у становій тязі 140 кг, підтягувався з гирею, підвішеною до поясу, і віджимався в стійці на руках. Все це без допомоги тренерів: я – натхненний автодидакт, навчаюся сам, зазвичай в інтернеті, тому я вибудовував собі тренувальні програми, схеми харчування, і не використовував жодної фармакології, всі результати були чисто на своєму тодішньому естрогеновому тлі.

Чи став я почуватися краще? Однозначно так. Ставлення до тіла кардинально змінилося. Я перестав пов’язувати свою особистість з тілом настільки сильно, воно перестало бути незмінною константою, до якої я прикутий. Я зрозумів, що можу змінити його, перебудувати. Дізнався, що воно працює за певними законами і, знаючи ці закони, я здатний апгрейдити своє тіло так, як хочу (у «так, як хочу» на той момент транс*перехід, щоправда, точно не входив – я просто не знав, що він можливий, не володів інформацією).

Це усвідомлення законів, за якими працює тіло, розуміння, які дії мені потрібно вжити для необхідних змін (тренування із залізом, схеми харчування), і практичний досвід наділили мене найважливішою річчю – суб’єктністю стосовно власного тіла.

Ключовим фактором у цьому стала цікава і дуже важлива річ: хоча на той момент я прагнув до мети швидше об’єктної – визначенного зовнішнього вигляду – але досягти потрібної форми можна було лише працюючи із залізом. Щоб росли м’язи – потрібно працювати з вагою. Тіло постійно адаптується, м’язи звикають до колишньої ваги і її потрібно збільшувати. Таким чином, шлях до зовнішньої атлетичності пролягає через зростання цілком певної фізичної сили.

Моєю метою була форма, але дорогою до зміни форми стала зміна змісту – внутрішніх якостей, таких як сила, витривалість, наполегливість, воля, адже тренування із залізом нелегкі, вони вимагають подолання бар’єрів і сили волі.

Також мені доводилося долати постійний опір навколишнього соціуму, його нерозуміння і протидію ідеї жіночої сили, в тому числі в її фізичному прояві. Досвід протистояння і відстоювання свого права виглядати саме так, як я хочу, дуже багато дав мені на цьому етапі.

І десь на цьому шляху моє тіло перестало бути тільки пасивним об’єктом, цінність якого визначається лише оцінкою зовнішнього спостерігача. Вивчаючи закони, за якими працює моє тіло, змінюючи його за допомогою спорту, плекаючи у ньому можливості, які дійсно йому належать і не залежать від оцінки оточуючих, я почав ставати діючим агентом.

Автор: Tangarr Forgart, активіст, спортсмен, тренер з раціонального мислення

Spread the love
  • 78
    Shares

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked *