26/06/2019
26/06/2019

В об’єктиві:

Міжнародному дню видимості трансгендерних людей - 10 років!

Розуміння видимості, у коментарях представни_ць і представни_ків транс*спільноти України та транс*людей з пострадянського простору

У 2009 році Рейчел Крендалл-Крокер (Rachel Crandall-Crocker) запропонувала транс*спільноті США не лише оплакувати загиблих від трансфобії людей у День пам'яті трансгендерів (Transgender Day of Remembrance, 20 листопада). А й започаткувати свято, яке б наголошувало на значимості потреб транс*людей, яким щодня доводиться боротися за свої права. Закцентувати увагу на тому, що ми є невід’ємною частиною суспільства та маємо право на публічність і повагу. Цим святом і став День видимості трансгендерних людей (International Transgender Day of Visibility, 31 березня), який швидко був сприйнятий транс*спільнотами багатьох країн та набув статусу міжнародного.

До цього дня команда TransUnity.Life вирішила не писати якісь теоретичні статті, скажімо, з приводу становища транс*людей, про трансгендерний перехід, чи важливість активізму. А просто надати слово самим транс*людям з України та їхнім подругам і друзям з пострадянського простору. Нехай кож_на і кож_ен з нас (хто має бажання) висловлять власну думку з приводу того, що є видимість. Не мовчати, а висловлювати відверті думки – це, зрештою, і є одним з важливих аспектів видимості.

З любов’ю і повагою, команда TransUnity.Life.

м. Київ

Нікіта Карімов
транс * чоловік

Для мене, як психотерапевта, видимість – це в першу чергу про суб'єктність. Це те, чого трансгендерних людей постійно позбавляють: нас бачать як пацієнтів психіатричних клінік, і стигматизують, нас бачать як сексуальні об’єкти та фетишизують, нас бачать, як несправжніх чоловіків та жінок, як жертв травм дитинства, які неспроможні самостійно робити вибіру дорослому житті.

День видимості – про повернення собі суб'єктності. Я можу бути професіоналом, другом, коханцем, клієнтом, просто людиною з досягненнями та розчаруваннями. Я можу самостійно робити вибір, відмовлятися від чогось, виявляти інтерес і бути присутнім у тих просторах, з яких суспільство намагається мене витіснити, зробити вигляд, що мене нема.

Як можна підтримати трансгендерних людей у цей день? Спитати про те, що для них важливо. Дізнатися про те, яка форма підтримки буде доречною. Розділити переживання.

Саме присвоєння собі власної суб'єктності й дає опору для того, аби продовжувати звучати та боротися за свої права.

м. Луцьк

Яна Лишка
транс-жінка

Для мене видимість – це передумова реалізації права на свободу, на вільне вираження себе. А ще можливість допомоги іншим транс-людям. Які тихо собі десь депресують у своїх містах, селищах, селах. Бо без ЛГБТ+ просвітництва не знають, як зважитися на транс-перехід.

Пригадую свій підлітковий вік: у моєму невеликому місті, в безінтернетні 1990-ті роки про трансгендерність я не мала жодної інформації. Ти не можеш зрозуміти, як описати свої переживання. Ти знаєш, що ти дівчина, але як відстояти своє «я» перед іншими? На які аргументи спертися, коли не бачиш інших таких же людей? Коли немає про це інформації?

Про геїв у моєму місті говорили. Часто з жахливою  стереотипною гомофобією: як про манірних жіночних «збоченців», з огидними, принижуючими людську гідність анекдотами про них. Пробивалась вже й адекватна інформація. Але, оскільки дівчата мені подобалися, я розуміла, що я не можу себе ідентифікувати геєм.

Про лесбійок, бісексуалок у моєму провінційному місті вже теж говорили. Часто в об’єктивуюче-еротичному ключі, з відчутною мізогінією. Але я була розгублена: як же я можу себе лесбійкою чи бісексуалкою вважати, якщо у мене «не та» тілесність? Що підкреслювалося і в соціальному плані: відповідним звертанням до мене рідних, вчителів, лікарів, друзів і подруг, записами мого імені в документах. Про гендерну ідентичність, а не сексуальну орієнтацію тоді інформації було нуль. Можна було збожеволіти від самотності своїх переживань.

Стаття в газеті про британську модель Керолайн Тула Коссі, «транссексуалку», яка «змінила стать», була потрясінням для мене. Людина, яка публічно описала свої переживання, які відчувала й я. Пам’ятаю, як я плакала. Потім вирізала цю публікацію і довго зберігала. Завдяки видимості Коссі я вперше хоч якимось поняттями окреслила свої переживання, відчула, що я не одна така.

Але потім були довгі роки з мінімумом інформації, місто, де транс-люди якщо й були (я не знаю насправді), то не були видимі. Роки самотніх переживань, депресій, страхів, втеч у різні психофізичні східні практики аби заперечити важливість потреб свого «я». Інформації про транссексуальність (потім і термін трансгендерність став з’являтися) більшало. Але здавалося, що це щось далеко недосяжне, десь там у Західній Європі та Америці.

Публічна діяльність трансгендерних активісток і активістів, їх видимість все змінила. Публікації Інни Ірискіної, а ще статті про її квір-весілля дали мені надію, що в Україні теж можна бути щасливою транс-людиною. Отож, я поїхала в Київ, аби вперше зустрітися з відкритою транс-жінкою. Потому публічні транс-заходи дали вичерпну інформацію. І мій транс-перехід з нездійсненної мрії став перетворюватися на реальність.

Я переконана, що як би це не було непросто, без видимості транс-людей ми не будемо прийняті суспільством. Україна має коротку історію демократії. І про транс-людей знають мало. А чого не знають, того часто бояться. Тож наша видимість, зрештою, понизить градус трансфобії у суспільстві. Попри те, що це потребує неабиякої сміливості і таки несе значні ризики. Адже прийняття настає не зразу, на це часто треба час. Та все ж без виходу із зони комфорту, без видимості, без публічних акцій із заявами про свої права, становище транс-людей не зміниться на краще.

Видимість для мене – це і про рівні права, так. Про можливість будь-де говорити «я – транс-жінка». А не намагання, змінивши свою зовнішню експресію, приховувати своє минуле, через страх остракізму. Отож, видимість – це і про гордість, про прийняття себе, про бодіпозитивне відношення до своєї транс-тілесності. Про усвідомлення, які зміни ти хочеш зробити, а які тобі нав’язує суспільство через стереотипні уявлення про «справжню» жіночність. Без цієї чесності перед собою і її публічного вираження навряд чи можна стати щасливою людиною. Бо як би не було важко, через імовірний тиск недружнього оточення, правда таки звільняє і дає багато енергії, робить тебе дійсно живою. У моєму випадку це саме так.

м. Київ/Нью-Йорк

Стас Дмитрієв
транс-чоловік

Перебуваючи з 2012 року в українському ЛГБТ+активізмі, 7 років працюючи психологом громадської організації “Інсайт”, я можу сказати багато правильних та важливих слів про видимість трансгендерних людей в українському суспільстві. Але, будучи на самому початку переходу, переживаючи велику кількість тривоги за своє майбутнє, мені важливо було б залишатися відвертим і говорити не загальними фразами стосовно всієї трансгендерної спільноти, а зупинитися на тому, що бентежить особисто мене.

Я почав перехід рік тому. Почав його в середині життя, в 35 років, будучи достатньо відомою психологинею в професійному середовищі, з активно прогресуючою психологічною, супервізорською й викладацькою практиками і 5-річним шлюбом із чоловіком.

У мене був вибір: відмовитися від досягнень своєї 10-річної праці – піти з професії, почати створювати іншу сферу діяльності з нуля, щоб не стикатися з агресією, відчуженням, нерозумінням і глузуванням. Або ризикнути і робити перехід перед усіма, щоб зберегти улюблену професію, в яку було вкладено велику кількість часу, сил та хвилювання. Я ризикнув зберегти себе. Й однією з найважливіших опор для мене стали історії успіху трансгендерних людей на пострадянському просторі. Це історії моїх колег і людей інших професій, які, не приховуючи свою біографію, досягали визнання та благополуччя.

Я розумію важливість репрезентації різного досвіду трансгендерної спільноти. Враховуючи високий рівень трансфобії, нетерпимості та невігластва в українському суспільстві стосовно питань трансгендерності, трансгендерні люди залишаються однією з найбільш дискримінованих верств у країні. В їх історіях багато трагізму, насилля та відчуження. Про цю сторону життя необхідно казати і писати, необхідно боротися з упередженістю, яка спричиняє насилля, відмову в роботі, медичній допомозі, безпечних просторах для трансгендерних людей. Важливо показувати почуття і переживання людини, чиї близькі та друзі відмовились, заперечили, принизили, не сприйняли серйозно та висміяли її перехід. Так як я сам багато років дуже вибірково вибудовував своє оточення, я поки що не стикався з відкритою агресією. Але мені вже неодноразово доводилося зустрічатися зі ставленням до себе, як до кумедногозвірятка, експоната кунсткамери або жінки, яка загралася в чоловіка. І мені важливо щоб мене та інших трансгендерних людей бачили живими, з усіма нашими страхами, переживаннями, сумнівами та болем

Але мені також важливо, щоб була зображена й інша сторона реальності. Як сказав один мій товариш: «Якщо б я дивився наші українські телешоу про трансгендерів, я би вже давно повісився від безпросвітності, яка на мене очікує.»

Саме під час переходу я зустрівся з такою кількістю підтримки, визнання, інтересу, захоплення моїм вибором жити відкритим життям, яких раніше не було в моєму житті. Багато людей, які раніше не були особливо близькі мені, саме завдячуючи переходу увійшли в моє життя. Не дивлячись на деякі складності, в кінцевому результаті моя родина прийняла мої зміни та не відмовилась від мене.

Мене дуже надихають історії про любов, про прийняття, про перемоги та успіхи інших трансгендерних людей. Про їх сміливість, рішучість та вміння досягати своєї мети.  Мені бракує гарних рольових моделей для трансмаскулінного спектру в українському суспільстві. Мені відомі такі історії трансфемінних людей з України, відомі історії зарубіжних трансмаскулінних людей. Тому мені, як людині, яка має хоч і не великий, але ресурс, хочеться робити свій внесок в створення української трансмаскулінної історії, хочеться своїм прикладом надихати та ділитися досвідом і силами бути собою та втілювати в життя свої мрії.

м. Київ

Анастасія Єва Домані
транс жінка

Для мене видимість – це насамперед безпека, наявність коректної інформації та знань у людей у моїй країні про трансгендерних і небінарних людей.

Після початку своего шляху в процесі транс переходу я знала та розуміла наступне: мовчати не стану, буду говорити й писати про таких як я, нехай через ЗМІ, мистецтво, особисті бесіди та суперечки, за допомогою участі в публічних заходах, івентах просвітницького характеру зможу доносити й особисту життєву історію, та намагатися тим самим переломити часто стереотипне уявлення маргінального спектру про те, хто ж такі трансгендерні люди?!

Мені би хотілося жити в країні, в якій при слові «трансгендер» оточуючі нас люди не змінювалися би різко в обличчі, не бойкотували мене, тим паче не скоювали та/або застосовували дії фізичного, психологічного або інших видів насильства. Нехай наша гендерна ідентичність й усе, що з нею пов'язане, стане «незвичним» не більше, ніж колір людських очей або розмір взуття.

У Міжнародний день видимості трансгендерних людей я закликаю представників спільноти активніше боротися за свої права, виходити з тіні, об'єднуватися в спілки, організації, індивідуальні групи, проводити адвокаційну діяльність, вносячи по мірі сил свою частку. Тим паче бути активнішими, адже наш принцип –  Нічого про нас без нас!»

м. Дніпро

Георгій Марков
транс * чоловік

Видимість для мене – це можливість заявити світові, що Я є таким, яким себе відчуваю, незалежно від циснормативного суспільства. Бути Видимим важливо, тому що тоді є МИ. І наш досвід, наші переживання, наші тіла, імена та займенники мають велике значення.

м. Запоріжжя

Альбіна Кузьміна
транс-жінка

Мене звати Альбіна, я є транс-жінкою, яка відкрито заявляє про себе! Багато знайомих питають мене: чому я відкрито заявляю про себе оточуючим? Відповідь дуже проста:

  1. Я живу у вільній, демократичній країні.
  2. Я маю такі права, як і усі громадяни.
  3. Не бачу сенсу приховувати свою ідентичність.
  4. Ніхто не має права ділити світ на біле та чорне. Світ має бути різнобарвним, як райдуга.
  5. Требо відкрито заявляти про Нас, щоб змінювалися закони, які були написані за СРСР.
  6. Відкрито відстоювати свої права у будь-якому питанні.
  7. Припиняти будь-яку дискримінацію.
  8. Пробачити і відпустити тих людей, які так і не зрозуміли Мене (я поважаю внутрішній простір кожного).
  9. Я не змінюся від чиїхось висловлювань, незрозумілих правил поведінки, а буду намагатися пояснити природу того, що зі мною відбувається.
  10. Мене завжди мучило питання: чому вбивці та ґвалтівники, мали більше розуміння та прийняття у нашому суспільстві ніж транс-жінки?!

м. Запоріжжя

Владислав Філін/ Ніка Філлер
небінарна людина

Видимість, хм, дивне слово, хіба мене не видно?! В дійсності люди мене в упор не бачать, мене такого, яким я себе відчуваю. Та й я сам тільки на 21 році зумів прийняти свою небінарність, коли вирвався зі 100% гетеронормативного оточення та потрапив у ком'юніті-центр, отримав необхідну інформацію про трансгендерність і підтримку, чи точніше відсутність осуду.

Для мене видимість тісно пов'язана з безпекою, на даному життєвому етапі мені хотілось би демонструвати свій настрій через макіяж: яскраві тіні, помада і стрілки для веселощів, нюд і мат для більш ділової атмосфери. Але на жаль, така моя потреба для самовираження поки що жорстоко критикується у суспільстві з застосуванням насильницьких дій, тому мені доводиться проявлятися так, щоб мінімізувати негативні наслідки зі сторони й при цьому не утискати себе в рамках «чоловічої» ролі.

В моєму розумінні видимість допомагає оточуючим знайомитися з різноманітністю світу, чим частіше ми бачимо людей, які зовнішньо виокремлюються зі стереотипних уявлень бінарної системи, тим більш звичайними стають різні прояви й тим самим стираються межі між чоловічим та жіночим. Звісно, я бачу в цьому деяку жертовність, зараз, стикаючись з негативом, я роблю все, аби наступним поколінням жилося хоч трішки краще.

м. Київ

Емма
небінарна людина

Що для мене означає видимість? Я вважаю, що трансгендерні, небінарні, гендерно-некомфортні люди в певні періоди життя чи протягом всього життя можуть бути більш «видимими», ніж ті, в котрих немає такого досвіду. Вподобання, рід зайнятості, переконання – не те, що можна визначити «на око», їх можна приховати. А от «непереконливий» зовнішній вигляд – пряма загроза життю і здоров'ю в сучасній Україні, особливо з розвитком у нас ультраправих, неонацистських рухів і «анти-гендерних» релігійних  рухів.

Я не вважаю, що хорошою метою в такому разі є змусити чи заохотити всіх ненормативних людей стати видимими, більше проявляти себе, і тоді з тими, хто вижили в умовах небезпеки, вже якось «змиряться» консерватори. Це не означає, що я за те, щоб всі себе приховували – я розумію, що для когось легше померти, ніж не жити своєю правдою, навіть у такому жахливому світі як наш.

Я хочу змусити цей світ приймати людей незалежно від їх вигляду, означування себе, «видимості» чи «невидимості». І тоді кожна людина зможе, за бажання, відкривати себе світові, не боячись засудження чи насильства. Мрію про те, щоб всі агресивно-консервативні люди ставали невидимими, нечутними і нездатними щось погане зробити в той момент, коли їм цього хочеться. А ми могли бути в публічному просторі і вдома бути у спокої і безпеці. Уявіть, який би світ ми б створили тоді!

м. Київ

Кріс Бріллінг
квір

Мені важко говорити про видимість трансгендерних людей, адже власне я виглядаю, як жінка, і тільки так мене зчитують незнайомі люди. Інколи мені задають питання, чому я використовую займенники чоловічого роду, говорячи про себе. Найчастіше це запитання задають з виразом огиди або тривоги на обличчі.

Моя ідентичність поза всіма гендерами, для мене просто не існує такої категорії, адже люди – це люди. Все інше – соціальні конструкції, без яких ми цілком могли б прожити. Але я приймаю і поважаю жінок і чоловіків, цис- або транс-, звісно, хочу того ж від них.

Видимість трансгендерних та квір людей для мене – це визнання світом того, що ми взагалі існуємо. Це бажання світу нас почути і побачити, і дізнатися про нас правду, а не плітки та страшилки. Адже ми ходимо по вулицях, працюємо, створюємо мистецтво – дуже часто невидимі, або з тими ярликами, що нам чужі. Прекрасно, що за останні роки деякі знаменитості розповіли про свою квір-ідентичність, і завдяки їм суспільство визнало, що це взагалі буває. Завдяки їм багато хто з квір людей зміг розказати про себе хоча б найближчому оточенню.

Видимість – це коли не доводиться пояснювати, що ти взагалі таке, і не вести довгі розмови про трансгендерність замість того, щоб просто поспілкуватись на різні теми. Коли достатньо одного слова, і тебе зрозуміють. Видимість – це коли тебе приймають таким, який ти є. Коли тобі не треба боятися, що новий друг або людина, що тобі подобається в романтичному сенсі, після камін-ауту припинуть вітатися на вулиці.

Ми знаємо, хто ми. Ми хочемо бути видимими, щоб і всі інші про це знали.

м. Краснодар

Костя Бушуєв
транс * маскулінна персона

Для мене видимість – це прийняття того простого факту, що транс*люди існують. Прийняття і як процесу і як результату.

«Як результату» – це такий стан речей, коли транс*люди природним чином існують в суспільстві без будь-яких застережень і обмежень, маючи можливість реалізовувати свої потреби, пов'язані з трансгедерністю.

«Як процесу» – це спосіб руху у напрямку до такого стану речей. І вони можуть бути різними.

Зараз для мене такий спосіб – це відкритість. Видимість, так би мовити, в безпосередньому варіанті.

Чому саме так? Це важливо для мене особисто, так як дозволяє жити в злагоді з собою.

Ще одна причина дуже практична. Це можливість у більшій мірі реалізувати свої права. І це привід говорити про права транс*людей взагалі.

Для цисгендерних людей, з якими я спілкуюсь, це можливість побачити, що транс*людина – це просто людина. Немає в ній нічого страшного або особливо дивовижного. Часто це перший такий досвід для них. І що радує, вони доволі часто реагують доволі нейтрально. На жаль, неадекватна реакція теж трапляється. Треба визнати, що іноді це буває й небезпечно.

Відкритість для мене – це також готовність ділитися своїм власним досвідом. Тому я беруучасть у роботі проекту для трансгендерних людей. Не зважаючи на те, що зараз ситуація  з інформацією стає все кращою, особисте спілкування як і раніше дуже важливе.

На мій погляд, у відкритості достатньо багато плюсів. Але це ні в якому випадку не є обов'язком будь-якої транс*людини. Деякі не можуть бути відкритими, так як це небезпечно для них, а деякі просто обирають інший стиль життя. Це право та особистий вибір.

Деякий час мені здавалось, що відкритість – не найкращий варіант для мене, тому що я багато в чому не відповідаю «класичному» уявленню про транс*людину та маю інші особливості, нехай і не повязані з трансгендерністю. Але зараз я вважаю навпаки. Це ще одна можливість нагадати про те, що всі транс*люди дуже різні. І трансгендерність не визначає нашу особистість. Тому транс*люди можуть бути будь-якими. І коли ми говоримо про видимість, важливо казати і про це також. Бо інакше ми ризикуємо, спростовуючи одні стереотипи, створити нові.

м. Мінськ

Антон
транс * чоловік

У мене різні думки про видимість транс* людей взагалі, й мене зокрема.

Якщо говорити про видимість взагалі, то мене радує, коли вона є, хоча в залежності від змісту якихось історій моя радість може применшуватися. Я пишаюся якими б то не було публікаціями і візуальними роботами, коли вони квірять розуміння трансгендерності: розповідають про те, що не всім потрібна ЗГТ і хірургічне втручання, що не усім небінарним людям потрібні небінарні займенники й андрогінна зовнішність, що всі можуть бути не-гетеро, що концепція «народи_лась не в своєму тілі» задовольняє не всіх. Я трішки тішуся, якщо з'являються публікації не з таким посилом, але які можуть допомогти людям, що не стикалися з трансгендерністю, засвоїти якісь ази, почати співчувати. Мене засмучує, коли відкритих транс* людей критикують за їх відкритість, тому що я з перших рук знаю, як багато ненависті вони за це отримують, яклегко їм забути, заради чого вони це роблять, поки їх постійно знецінюють. Якось мені довелося витратити багато часу на те, щоб переконати одного свого друга-активіста, що він дійсно не марно дає безліч інтерв'ю та веде полеміку в соцмережах. Хоча, можливо, я так до кінця його й не переконав.

Я би хотів робити внесок у видимість транс*людей, відкриваючи своє життя та свої історії – я брав участь в Живій Бібліотеці в одному невеличкому місті Білорусі, я брав участь в інтерв'ю та зйомках одного документального фільму, хіба що анонімно, але я не готовий робити це 100% відкрито, усюди показувати своє обличчя та ім'я. Я продовжую припускати, що особиста відкритість може мені зашкодити, хоча я розумію, що видимість транс* людей взагалі мені допомагає, і роблячи внесок в загальну видимість, я допомагаю собі сам. Гадаю, будучи відкрит_ою ти одночасно робиш своє життя безпечнішим в одних аспектах та небезпечнішим в інших, і кожн_а повинн_а орієнтуватися тільки на свій контекст у виборі ступеня своєї відкритості.

Згадав жарт: мої друзі на одному заході для транс* людей у Мінську назвали мене «привідкритим» (прямо як двері), і, в цілому, мене таке слово влаштовує – якщо мені лячно, я можу скоріше її зачинити, якщо я на підйомі – відкрити.

м. Київ

Деміон Хорт
транс * чоловік

Видимість для мене – це можливість вільно почувати себе в міському просторі. Розуміння, що мене враховують у ньому. Відсутність ступору перед дверима вбиралень й роздягалень, можливість вільно порозумітися з лікарем і не побоюватися ситуацій, де треба показати паспорт. Видимість – це відсутність страху, відчуття себе у безпеці серед людей.

м. Дніпро

Локі
андрогін

Я себе відношу до небінарних трансгендерних людей.

Видимість небінарних людей для мене – це свобода від необхідності відповідати чиїмось очікуванням. Коли суспільство знає, що існують люди поза рамками традиційних понять «чоловік» і «жінка», і мені не доводиться пояснювати, хто я, кожному новому зустрічному по кілька разів на день.

Видимість для мене – це не бути в чужих очах «недоробленим хлопчиком-геєм» або «дівчинкою-лесбійкою, яка не прорефлексувала тілесну дисфорію», а мати право залишатися собою, андрогіном, який краще оточуючих знає і розуміє, хто він є.

Видимість для мене – це коли з моїми потребами починають рахуватися бренди одягу, косметики, виробники засобів гігієни, медичних препаратів та інших необхідних товарів.

Видимість для мене – розуміти, що ти не хворий і тобі не потрібно лікуватися від самого себе. Просто раніше не було відомо чи було не прийнято зважати на існування андрогінного самовизначення і стилю життя. Так само, як колись не було відомо про пеніцилін або квантові частинки. Хоч вони і існували задовго до людини, а не з'явилися на догоду віянням моди.

Видимість для мене – знати, що ти не самотній в цьому світі, не приречений на вічне нерозуміння, але все більше людей так само знаходять в собі сили повідомити про небінарне самовизначення. Ти знаєш, що ти точно не один і ніяка не помилка.

Видимість для мене – бути впевненим у тому, що ти просто є, такий, яким самого себе знаєш і уявляєш. І не намагатися перекроїти себе, виходячи з чоловічої чи жіночої соціалізації.

Видимість для мене – мати право просити звертатися до мене в комфортній для мене формі. Право не приймати близько до серця неосвіченість або впертість окремих людей і право відмовитися від спілкування з ними.

І видимість для мене – мати право на повну соціалізацію і повноцінне життя в суспільстві. Бути повноправним учасником колективу, не зустрічаючи відчуженості і неприйняття.

м.Київ

Олена Семенова
андрогін

Видимість – це основний інструмент нашої взаємодії з суспільством. Гендерно-некомфортні люди будуть до кінця віків викликати здивування, нерозуміння, страх, ненависть, якщо нас не буде видно. Підкорюючись вимогам гетеронормативного патріархального оточення «не виділятися» і сидіти в рамках дозволеної згідно біологічної статі гендерної експресії, ми викопуємо могилу для свого майбутнього. Одна некомфорта людина на район – фрік в очах суспільства. Двоє – викликають занепокоєння. П'ятеро – невдоволення. Десятеро – агресію. Але коли нас багато, більшість приходить до прийняття. Всіх не переб’єш і не «перевиховаєш». Ми є тільки коли нас видно, якщо ми помітні на вулицях, у соцмережах, на роботі, в будь-якій соціальній групі. Біологічна стать не повинна визначати межі та рамки нашого життя – і суспільству доведеться це визнати і прийняти, коли ми будемо помітні.

Україна

Олександра
транс * жінка

Видимість для мене – це дотримання прав людини нарівні з усіма. Це шанобливе і толерантне ставлення, але також це ризик бути мішенню для агресії і ненависті на ґрунті СОГІ. Видимість важлива мені тому що я хочу бути вільною в своїх діях, хочу не боятися.

Вірменія

Сон
транс * чоловік

Моя видимість – це опір проти режиму, який створює необхідність бути видимими для тих, хто виходить за рамки прийнятих норм. Це моя боротьба за право на існування. Моя видимість – це моя повага до моєї власної битви, бо те за що я борюся, є досить цінним, аби бути видимим, бо моє життя, моє щастя, моє психологічне здоров'я мають значення.

м. Харків

Джул
небінарна персона

Видимість – таке важливе та одночасно непросте поняття для людини, яка усе своє життя не вписувалась в жодну «коробочку». Завжди було це дивне відчуття, що я десь «у проміжку» між чоловіком і жінкою, потім між цис* і транс*. Цей стан розлючував і знесилював, бо він не давав визначеності: хто ж я?

Зараз мені часто доводиться чути, що «небінарність» – таке модне явище, таке «захоплення» для тих, хто бажає виділятися або боїться зробити рішучі кроки для того, щоб “по-справжньому” стати собою (маючи на увазі гормонотерапію та хірургічне втручання). Але це не так, небінарність – це можливість не пхати себе в ту «коробочку», в якій нібито ти мусиш бути, а можливість жити сам_ій без «коробочок» і дати таку можливість іншим.

Отож, для мене видимість – це можливість заявити, що я є і що я не визначаюсь наявністю або відсутністю тих чи інших зовнішніх характеристик. Що в мене не роздвоєння особистості, тому що я прошу казати про себе «вони», або ще якесь інше психічне відхилення. Що мета мого життя не робити людям незручності, змушуючи їх паплюжити мову «неприродніми» займенниками.

Моя видимість – це показати наскільки різними можуть бути люди не тільки зовнішньо, а й внутрішньо! Наскільки важливо у ХХІ столітті звільнитися від рабства біологічної статі й пов'язаних з нею обмежень та стереотипів! І просто бути собою…

Над текстом працювали:

Авторка вступу – Яна Лишка

Інтерв’юер_ки – Джул Сіроус, Яна Лишка

Корректорка – Олеся Свірідова

Дизайнер_ка – Брунгільда Голден

Spread the love
  • 194
    Shares